Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗

Ся київська паніка являється справді дуже характеристичним показчиком настроїв і відносин того моменту, коли Хмельницький з старшиною старався опанувати ситуацію на Подніпровю. Досить яскраво описує її сторонній свідок, московський піддячий, що переїздив Київ коло 20 н.с. липня, себто кілька день після Димерської битви. “Польські люде пішли були на Київ, і київський полковник Антін не допускаючи їх до Київа стрів за 15 верст; билися весь день і козаки польських людей побили і до Київа їх не допустили. А коли був бій, київські міщани свої пожитки з Київа вивозили і самі втікали за Дніпро, а Київ покинули порожнем. Утікаючи і пожитки вивозячи з великого страху одні одних топтали, і між ними в Київі на улицях і на перевозах був великий стиск.

“Полковник київський Антін писав гетьманові до Корсуня, що він за Київом стояв заставою і кілька разів бився з Ляхами, і до Київа не допустив. А київський митрополит і печерський архимандрит писали до нього (Антона) сильно його прохаючи: Їм стало напевно відомо, що гетьман Радивил посилає на них велику військову силу, наказавши їм побити на заставі київського полковника і козаків, а потім іти до Київа і там церкви й доми до решти знищити, а Киян, яких застануть-усіх вирубати. Против такої великої сили він, київський полковник, стати не може, тому нехай би він в Київі против Поляків більше не стояв, а вийшов би геть, а митрополит вишле до Радивила своїх післанців, щоб він не велів руйнувати церков і побивати православних християн. Бо вони-всякого стану люде, духовні й світські, хочуть бути в підданстві і всій волі королівській, а що козаки против короля стоять, і війну ведуть і Київом володіють,-се чиниться не з їх волі. Тоді полковник з застави зійшов з козаками, і став у двох милях вище Київа, і йому стало відомо, що митрополит послав до Радивила свого післанця дуже прохаючи його, щоб він прислав своє військо для охорони Київа-а вони хочуть бути у всій волі королівській” ¹).

До нас справді заховалась ся “київська супліка”, вислана київським духовенством і міщанством після димерськоі битви-тільки розуміється не до Радивила, що стояв тоді під Любечом і ще роздумував, чи йому йти на Чернигів чи на Київ,-а до старшини й усього лицарства передового відділу, що йшов під проводом Ґонсєвского. Документ інтересний і вартий того, щоб його навести в цілости (в перекладі):

Світлійшим і вельможним ї. м. панам реґіментарям й. кор. м. війська в. кн. Литовського і всьому рицарському колу найнижчий посилаючи поклін, слізно просим аби ваші милости, наше милостиве панство, зволили показати милосердє як над нами самими, так і над домами божими і над усім містом Київом і не позволили хоругвам його пустошити. Бо ж ми ніколи не підносили руки нашої против помазанника божого, а за щасливе панованнє його маєстат божий благали. Навпаки богато шляхти і шляхтянок ми заховали живими під час тих завірюх, і вони самі про се розкажуть перед вашими милостями, нашими мил. панами. І ми давно б уже в. мл. нашому милостивому панству заявили нашу відданість-коли б нам був дозволений вільний переїзд. Отже ще раз просимо охорони від імпетів воєнних. Дано в Київі у св. Софії 24 іюля р.б. 1651. В. м. всього добра зичливий богомолець і униженний слуга з усіми підписаними Сильвестр Косів митрополит київський і галицький. Йосиф Тризна архимандрит київський печерський з усею в Христі братією. Бурмістри й райці міста й. кор. м. Київа ²).

Як я вже зазначив, військо козацьке було сильно обурене такою малодушною поведінкою Київа. Гетьман вислав докірливого листа на руки митрополита, ще суворішу догану полковникові, що він послухав митрополичого прохання і без гетьманського наказу покинув Київ; велів йому вернутись назад і боронити Київ. Полковник виконав сей наказ і вернувся. Але що гетьман не зміг фактично виконати своєї обіцянки-прислати сильної підмоги, та полковникові прийшлося вдруге опорожнити місто, коли литовське військо приступило під місто.

Наступ почався в перших днях серпня. Першого або другого головне литовське військо війшло в контакт, в околицях Вишгорода, з передовим відділом Ґонсєвского. 2 серпня стали на Оболоні, під подільським укріпленнєм і почали зводити гарці з козаками ³). Другого дня прийшла під місто на байдаках Радивилова піхота. Для сильнішого вражіння князь велів підняти на байдаках як найбільше значків, не тільки литовських, а й польских, щоб здурити київську залогу, мов би то з ним прийшло й польське військо. Одночасно став приготовляти сухопутний наступ, дуже старанно й обережно, рахуючися з тим що оповідали “язики”: що козаки знову в Київі й сподіваються помочи від Хмельницького (Comm.).

З сим кількаденним постоєм литовського війська в Вишгороді, коли воно готовилося наступати на Київ, звязується популярна київська легенда про подільську святиню-чудовну ікону Божої матери, що досі переховується в головній церкві Київського Брацтва і вважалася його головною святощю. Мовляв коли Радивилове військо стало в Вишгороді, оден з вояків, бушуючи в тутешній церкві, ударив зброєю по лиці Божої матери; від того зробився знак, кров потекла і под. Тоді вночи Божа мати з'явилася Радивилові і загрозила, що коли він не помститься за її обиду, то не вийде відти. Радивил другого дня велів повісити того безбожника і спішно вийшов не зробивши Вишгородові ніякої шкоди. А ікона потім чудесно приплила Дніпром під Брацький манастир і була монахами поставлена в нім ⁴). Одначе аналіз ріжних подробиць сеї лєґенди не знаходить у Радивидовім поході 1651 р. відповідних фактів, так що сей мотив: збезчещення ікони і чудесні знаки на ній, чи-чудесна пімста її, видима річ, не звязалася міцно з конкретною обстановою Радивилового походу по гарячим слідам подій, хоч вона й давала для сього опорні пункти. Вишгородський священик Василь, в числі инших еміґрантів вийшовши з ріднею до Путивля, в чолобитній цареві жалівся, що лядське військо, несподівано прийшовши в 1651 р. на Вишгород, церкву спалило, батька і брата сього Василя розстріляли при тім Німці, майно їх розорили, і рідня їх тепер стоїть з иншими Черкасами еміґралтами під Путивлем-про ікону нічого ⁵).

Наступ на Київ призначався на 4 січня. Одна частина кінного війська мала наступати просто від Вишгороду, старою і колись утертою дорогою-що нею ходили на Київ чернигівські князі: під Дорогожичі і св. Кирила. Друга мала обійти і зайти під Старий Город, на св. Софію, від т. зв. Пробитого Валу-що польські антикварі звязували з лєґендарним наступом на Київ двох Болеславів. Одночасно піше військо мало приступити від Дніпра на байдаках. Вистріл гармати на світанку мав дати знак початку наступу всім частинам (Соmm.).

Але козацька залога не чекала сього знаку. Не дочекавшися помочи від гетьмана, вона вважала свої сили занадто слабими супроти неприятеля, при неприязнім настрою міщанства в додатку. Урядова реляція каже, що се демонстрація литовських і польських хоругов на байдаках осягнула свою мету: полковник Антін набрав відповідного респекту і рішив уступитись. Про се митрополит чи хтось з його людей зараз же сповістив Радивила: якийсь митрополичий чоловік викрався “стороною ходячи” й приніс князеві листа з повідомленнєм: “Антін злякавшися байдаків, що загородили всю ріку, і переконавшися, що прийшов сам гетьман (Радивил), виїхав наче щоб доглянути глибини рік і смерком на човні утік, а за ним виїхав і Аркуша з кіннотою в поле під Печерський манастир”. Так оповідає литовська реляція ⁶); але Єрлич говорить про вихід за даним гарматним гаслом ввечері з 3 на 4 серпня-очевидно зовсім не тайний. З тим вийшли і всі хто вважав себе чим небудь скомпромітованим перед Поляками: небогато хто зістався з міщанських домів. Наздогін за козаками вислано литовські під'їзди, які приїхали аж під Трипіллє, розсліджуючи, чи козацьке військо не заложилося десь під Київом, і після сього Радивил почав займати покинений і безборонний Київ. Полковник Корф, висланий ним до міста з відділом драґонів, застав лиш кількадесять людей, що не вийшли своєчасно, здебільшого тому що загуляли.