Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗

1900 р. на клопотання технологічного інституту Г. Хоткевича було поновлено студентом, і він дістав змогу закінчити освіту і влаштуватися на роботу в управління Харківсько-Миколаївської залізниці, де працював до початку революції 1905 р. Та все далі Г. Хоткевич відходив від техніки і все ближче ставав до культурно-громадського життя та літератури. 1899 р. він організовує перший в історії кобзарства на Україні виступ кобзарів і лірників на XII археологічному з'їзді в Харкові. В харківському Товаристві грамотності засновує видавничу українську комісію, створює перший на Україні театральний робітничий гурток, що під його керівництвом виріс у справжній театр. Однак тогочасні політичні умови стали на перешкоді дальшому розвиткові цього театру. В середині 1905 р. він перестав існувати. [74]

На початку 900-х р. Г. Хоткевич все більше уваги приділяє літературній творчості. Виступає з новими творами в «Літературно-науковому віснику» (варто назвати його рецензію на збірку віршів поета-робітника А. Шабленка «Нова хатина»), в альманахах «За красою», «Арго», «Багаття». 1902 р. в Харкові виходить його збірка оповідань і медитацій «Поезія в прозі».

Г. Хоткевич переживає складний і болючий процес формування суспільно-політичних і літературно-естетичних поглядів. Вирішальне значення мала революція 1905–1907 рр. Вона внесла важливі зміни в його світогляд, допомогла письменникові знайти свій шлях у житті і творчості. В громадсько-політичній і літературній діяльності він став активним борцем проти царизму. Письменник бере активну участь у революційних подіях в Харкові і в Москві, разом з робітниками мужньо стоїть на барикадах Харкова в грудні 1905 р., коли тут вибухнуло збройне повстання. Робітники обирають його головою страйкового комітету, посилають у Москву для координації дій революційних сил Росії.

Коли царським військам вдалося придушити збройний виступ харківського пролетаріату, Г. Хоткевич переходить на нелегальне становище, переховується у своїх друзів (деякий час живе, наприклад, у художника С. Васильківського), а десь у січні-лютому 1906 р. емігрує в Галичину. Живе у Львові.

Протягом 1906–1910 рр. Г. Хоткевич пише багато оповідань, нарисів, кілька драматичних творів, у яких викриває суспільно-політичний устрій царської монархії, оспівує революційну, боротьбу народу проти царського самодержавства. Це драма «Лихоліття» (1906), драматичні малюнки «Вони» (1909), «На залізниці» (1910) та інші твори.

Перебуваючи в Галичині як політичний емігрант, Г. Хоткевич багато корисного зробив тут для розвитку української культури і літератури.

Зачарований гуцульським краєм, закоханий в його людей і природу, письменник вивчав життя народу, побут і звичаї, мову, багатий і самобутній світ фольклору. Тут, на Гуцульщині, народилася ідея створити цикл художніх творів з життя українців Карпат. Якщо в перші роки еміграції Г. Хоткевич пише переважно про революційні події в Росії, то згодом, перебуваючи на Гуцульщині, він швидко і досконало оволодіває новим для нього життєвим матеріалом, прагне збагатити українську літературу гуцульськими мотивами, які до нього розвивали у своїй творчості Ю. Федькович, Марко Черемшина і О. Кобилянська. Так виникають лірико-романтична повість «Камінна душа», п'єса «Довбуш», високопоетичні «Гірські акварелі», зароджується задум циклу оповідань «Гуцульські образки». В цих творах, може, найповніше виявився ліричний талант Г. Хоткевича як прозаїка, особливо в «Камінній душі» і «Гірських акварелях», що стали вершиною творчості письменника, певним здобутком української літератури загалом.

1909 р. Г. Хоткевич організував у селі Красноїлі перший в цьому краї драматичний гурток. Згодом гурток розрісся у справжній театр (його назвали Гуцульським), який протягом 1909–1912 рр. об'їхав з виставами Галичину, гастролював у Чернівцях, Львові і навіть у Польщі. Створення Гуцульського театру — яскрава сторінка не тільки в творчій біографії Г. Хоткевича, а й в культурному розвитку цього краю.

Перебування в Галичині, незважаючи на загалом складні суспільно-політичні умови життя в цьому краї, на матеріальні труднощі, які постійно переслідували Г. Хоткевича, було періодом його дальшого творчого зростання. Цьому сприяли численні зустрічі й контакти письменника з такими визначними діячами української культури, як І. Франко, О. Кобилянська, В. Стефаник, В. Гнатюк, С. Людкевич, Й. Стадник, Д. Січинський та багатьма іншими. З особливою любов'ю і пошаною ставився Г. Хоткевич до І. Франка — дарував йому свої книги, листувався з ним, виступав із статтями про нього в пресі.

«Про Галичину й галичан зостались в мене найкращі спомини, я полюбив і цей край, і тих людей» — згадував пізніше письменник в автобіографії.

Емігрантське життя, навіть серед друзів, було важким. Г. Хоткевича тягнуло у рідні краї, до родини. 1912 р. він вирішив повернутися до Харкова. Тут його одразу заарештували, посадили в тюрму — спочатку в Києві, а потім перевели в Харків, де письменник сидів у пересильній тюрмі разом з карними злочинцями. Наприкінці 1912 р. Г. Хоткевича звільнили з тюрми. Він знову включається в літературне й культурне життя, виступає з лекціями і концертами, з лютого 1913 р. стає редактором літературного журналу «Вісник культури і життя». Продовжує працювати над художніми творами (роман «Берестечко», «Гірські акварелі» тощо). Одночасно веде велику громадсько-культурну роботу: відновляє діяльність робітничого театру в Харкові, з Галичини перевозить групу народних майстрів-різьбярів, влаштовує з ними театральні вечори, відкриває в Харкові майстерню гуцульських виробів; розробляє програму етнографічних концертів усіх народів тодішньої Росії тощо. Але свої заміри йому вдалося здійснити лише частково.

Перша світова війна перервала творчу працю письменника. Як політично неблагонадійного, Г. Хоткевича за розпорядженням департаменту поліції в березні 1915 р. вислано в адміністративному порядку за межі України. Він виїхав до Білгорода в Курську губернію. Зрештою, йому й тут забороняють жити. Тоді письменник оселився у Воронежі, але недремні царські власті і тут не дають йому спокою.

В Харків Г. Хоткевич повернувся лише після повалення царизму. І знову — громадсько-культурна і літературна праця. Письменник всього віддає себе відродженню рідної культури. Пише нові художні і музичні твори, популярні брошури, виступає одним з активних діячів культурно-музичного життя в Харкові. Він, представник старшого покоління української інтелігенції, яка зазнавала тяжких утисків за царату, бере активну участь у творенні нової української радянської культури: виступає з лекціями про народні пісні, про кобзарів та бандуристів, багато зусиль докладає до організації капели бандуристів, пише музичні твори (репертуар для бандури, романси та хори на слова Шевченка, Федьковича, Франка, Лесі Українки, Щоголева, Тичини «Гуцульську сюїту», хорову поему «Гайдамаки» та ін.).

З 1921 по 1928 р. Г. Хоткевич викладає українську літературу в Харківському зооветтехнікумі, пізніше веде клас бандури в Харківському му зично-драматичному інституті. Багато часу віддає літературній і науковій праці: перекладає всесвітньовідому драму давньоіндійського поета Калі даси «Шакунтала», твори Шекспіра, Мольєра, Шіллера, Гюго, пише дослідження і розвідки «Народний і середньовічний театр в Галичині» (1924), «Театр 1848 р.» (1932), ґрунтовне дослідження «Музичні інструменти українського народу» (1930), випускає першу частину «Підручника гри на бандурі»(1930) тощо.

Основним в справді велетенській і надзвичайно різноманітній діяльності Г. Хоткевича в цей час є художня творчість. Він пише і видає драми «О полку Ігоревім» (1926), «Село в 1905 році» (1929), тетралогію «Богдан Хмельницький» (1929), виступає з циклом «Гірські акварелі» (друкувалися 1923 р. в «Червоному шляху»). На початку 30-х рр. закінчує велику повість «Довбуш», після чого працює над капітальним художнім полотном (тетралогією) про Шевченка — твором, який мав стати своєрідним пам'ятником великому Кобзареві.