Петро Конашевич Сагайдачний - Тома Леонід Васильович (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗
Отже, Сагайдачний міцно тримався лояльності до Корони. Він твердо знав: хоч би що мислив собі Сигізмунд, а у скрутну годину він звернеться по допомогу до Запорозького Війська.
Година ця неминуче наближалася. У лютому 1618 року в Туреччині внаслідок палацового перевороту до влади прийшов юний Осман II, який посів трон свого дядька Мустафи I, скинутого яничарами. Уклавши перемир’я з Персією, молодий султан розпочав активну підготовку до війни з Польщею. Спроби польського уряду залагодити суперечності між двома державами за допомогою дипломатичних переговорів успіху не мали.
Незважаючи на таке непевне становище, воєнні приготування Польщі не відповідали викликам часу. Коронний гетьман Станіслав Жолкевський спромігся зібрати лише десятитисячне військо. З цими мізерними, як на такий випадок, силами він перейшов Дністер і рушив у напрямку Ясс, щоб з’єднатися з військами молдавського господаря Граціані. Невдовзі на Цецорські поля, що у Волощині-Молдові, прибуло величезне турецько-татарське військо на чолі з Іскандер-пашею та кримським ханом Джанібек-Гіреєм. Розпочалася запекла битва, яка тривала сімнадцять днів. Наслідки її для польського війська були катастрофічними. Полягли на полі бою кращі полководці Польщі. Загинув і Жолкевський. Його відрубану голову турки відправили до Стамбула. З-поміж полеглих був і Михайло Хмельницький – батько майбутнього гетьмана України Богдана Хмельницького, сам Богдан Хмельницький, а також майбутній коронний гетьман Станіслав Потоцький. Переможцям у Цецорській битві дісталися великі воєнні трофеї, в тому числі 120 гармат, величезний військовий обоз.
Окрилений успіхом Осман II розпочав широкомасштабну підготовку до вирішальної війни з Польщею. Перед султанським палацом з’явився бунчук із кінської гриви, що свідчило про особисту участь турецького правителя в поході. По всіх провінціях величезної імперії, володіння якої розмістилися на трьох континентах, зачитувалися султанські грамоти, що сповіщали про майбутню війну.
Над Польщею нависла смертельна небезпека. Правлячі кола країни гарячково намагалися знайти вихід зі скрутного становища. Були послані посольства до Папи Римського, до ряду європейських правителів з відчайдушними проханнями про допомогу. Однак з боку європейських сусідів справа не пішла далі словесних запевнень у підтримці боротьби проти турецької агресії. Польський сейм у зв’язку із загрозою війни ввів надзвичайні податки в країні. Але зібраних коштів явно не вистачало для організації великої армії, здатної зупинити турецьку навалу.
Перелякані польські зверхники збирають раду у Варшаві, куди запрошують, за словами польського літописця Єрлича, «великого і доброго справцю Сагайдачного». Гетьман не одразу погодився їхати до Варшави. Він розумів, що тепер диктувати умови належить йому. Настав час повернути собі владу також і над бунтівним козацтвом.
Спочатку він ухилявся від будь-якої допомоги полякам. Тоді вони почали діяти на нього через патріарха Феофана, який на той час перебував у Києві. Патріарх, звичайно ж, «широкими словами мовив і переконував Сагайдачного, аби він з усіх сил своїх чинив кривавий наступ на ворога Божого і християнського». Тільки після цього Сагайдачний погоджується допомогти полякам, але за умови, що патріарх Феофан і королівський посол Обалковський гарантуватимуть підтримку королем новоосвячених митрополитів і єпископів.
15 червня 1621 року в Сухій Діброві зібралася так звана Чорна рада – найзагальніший збір представників українського народу, в тому числі і від «черні» (тому, власне, й «чорна»). Тривала вона три дні. Духовенство очолював митрополит Борецький.
Польський королівський агент Оборніцький засвідчує, що першого дня промовляв саме Борецький із сильним зворушенням, скаржився на Річ Посполиту та короля, що їх стару віру пригнічують. Сагайдачний, який щойно прибув із Варшави, розповів, чого він зміг досягти шляхом переговорів. Потім він дістав лист православного патріарха, поцілував його і поклав собі на голову. Усі присягали, що боронитимуть стару віру православну «аж до горла».
Другого дня привели в середину кола королівського посла, поставили для нього дві дерев’яні діжки і заслали килимами. Потім склали присягу королеві і Речі Посполитій, що будуть готові на всяку службу, коли будуть виконані їхні вимоги. Третього дня визначали сотників, полковників, отаманів та осаулів, а також послів до короля: Сагайдачного, Курцевича та ще двох. Головна справа посольства – щоб король затвердив на митрополії й владицтвах посвячених патріархом; інакше будуть брати в неволю шляхту, як їм порадив Борецький. Далі королівський агент побоюється, щоб козаки не вчинили якогось великого повстання і не вийшло «хлопської війни». Він бачить їхню сміливість і рішучість і наводить слова гетьмана Бородавки, який на тій раді сказав: «Перед Військом Запорозьким трясеться земля польська, турецька і цілий світ». Оборніцький передає атмосферу того часу, коли звертається до короля: «Хорони, Боже, тутешніх католиків, малочисленних і плохих. Міста, волості спустошені козаками. Людей нема: усі пішли в козацтво. Сам султан турецький і хан не наробили б більших бід».
Сагайдачний у Варшаві не виступав як посол-прохач, який смиренно чекає вирішення своєї справи. У конфесійному питанні, яке непокоїло не тільки козаків, а й найширші верстви тогочасного українського суспільства, він виявив безкомпромісну рішучість. Одночасно Сагайдачний показав себе гнучким дипломатом – шукав і знаходив підтримку серед впливових польських сенаторів, навіть серед представників католицького духовенства, які йшли на поступки «схизматикам» заради залучення славнозвісного козацького війська для відбиття турецької навали. Про дипломатичні кроки Сагайдачного і козацького посольства у Варшаві довідуємося з листа католицького єпископа Франческо Чіріолі кардиналу Людовізі: «Серед католиків, у тому числі й церковників, не бракує впливових осіб, які покровительствують (членам козацького посольства. – Л. Т.) з огляду на теперішню загрозу війни з турками. А згаданий Сагайдачний відкрито заявляє, що королівство не одержить ні найменшої допомоги від жодного козака і від більшої частини схизматиків, якщо ці їхні вимоги не будуть вислухані. З другого боку, багато з цих сеньйорів не тільки вважає, що було б величезною шкодою втратити допомогу козаків, військо яких вихваляють як більш боєздатне і краще організоване, ніж те, яке очолює коронний гетьман, але й підкреслюють небезпеку, що ці козаки не будуть битися проти турків, і тому говорять, що в даний момент необхідно піти на поступки козакам, так, щоб вони залишилися вдоволені». І коли король зголосився задовольнити вимогу Сагайдачного, тоді й він зі свого боку погодився їхати до Варшави. Там йому виявили велику шану. Сам король звернувся до гетьмана зі словами: «Я посилаю свого сина під Хотин і вручаю його тобі».
Проте гетьман мав плани значно більші. Московська кампанія навчила його обережності і твердості в рішеннях. Він висуває свої вимоги, які просить розглянути тут же у Варшаві, невідкладно. По-перше, це скасування козацького старшого, який призначався польським урядом, по-друге, офіційне визнання влади українського гетьмана над Україною, по-третє, скасування неприйнятних розпоряджень щодо козацтва, по-четверте, надання населенню України свободи віросповідання. У Варшаві Сагайдачний показав себе як впливовий політик, від позиції якого великою мірою залежала доля Речі Посполитої. Це підтвердила його активна участь у розробці тактичного плану розгрому турецького війська. Польські сенатори й шляхетські посли з великим зацікавленням поставилися до пропозиції гетьмана провести нічну атаку проти турецької армії.
Коли всі ці умови були прийняті і затверджені, лише тоді Сагайдачний повернувся до Києва і відпустив звідти до Єрусалима патріарха Феофана. Останній звернувся до козаків із посланням, у якому писав: «Король наказує вам всією силою йти на боротьбу… Ярмо турецької неволі загрожує вітчизні вашій від рук головного ворога всього християнства… Станете на допомогу вітчизні, і славу здобудете війську своєму».
