Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью txt) 📗

- Оксамиту на двері! Що ж то наші двері? чи гра­фині, чи кня­гині, чи банкірші, чи що, щоб їх ку­тать в ок­са­ми­тові сукні та шлей­фи, як ку­тає їх ота навісна бур­жу­аз­на Таїса?! - грим­нув ста­рий.

- А ма­буть, ста­нуть кня­гині, як їх при­че­пу­ри­мо, і не бу­дуть вже такі ре­пані му­жич­ки ге­пи, як оце те­пе­реч­ки, - ска­за­ла ста­ра.

- А те­пер то наші двері й справді не­че­пурні, ніби в бу­день наші най­мич­ки, - обізва­лась Ме­ла­ся в жар­ти.

- Чепуріться, че­пуріться, та й міру знай­те! - ска­зав сер­ди­то Гу­ковнч.

«Вже роз­го­рю­ються дро­ва. Од­же ж поч­нуть і справді сва­риться, а далі, мо­же, й ла­яться. В їх все свар­ка та зма­ган­ня», - по­ду­ма­ла Ліда, і в неї ясні карі очі од­ра­зу ста­ли смутні та жалібні, не­на­че во­на вгляділа якусь смут­ну кар­ти­ну або на­чи­та­ла в книжці смут­ну подію. Та сім'єва життєва тя­га­ни­на та ра­зу­разні зма­ган­ня на­га­ня­ли на неї нудьгу й сму­ток.

- Та, приз­на­тись по правді, ми двічі обіда­ли в Таїси Андріївни в її но­во­му житлі, на­ди­ви­лись на її но­ву мод­ну обс­та­ву та й за­ду­ма­ли й собі посп­рав­лять усе но­ве, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Як во­ни, та­ту. пре­хо­ро­ше обс­та­ви­ли свої гор­ниці! Ко­ли б ти, та­ту, по­ба­чив, то, пев­но б, і сам по­ви­ки­дав з на­ших по­коїв оту не­потріб, оту трух­ля­ти­ну, - ска­за­ла Ме­ла­ся. - В ме­не аж світ за­макітрив­ся, як я увійшла й зир­ну­ла по їх по­ко­ях, по кріслах, по дзер­ка­лах. Модні лам­пи дер­жать на ру­ках чорні арап­ки, чорні, як смо­ла, і в білих за­во­ях та в зо­ло­то­му на­мисті; лам­пи ви­сокі, сто­ять долі й такі зав­виш­ки, як я. А в нас бли­ма­ють якісь ка­ганці… Аж пе­ред гістьми со­ром…

- Певно, в Елпіди­фо­ра Пет­ро­ви­ча ба­га­то гро­шей в ки­шені: по­на­би­рав гро­шей з ос­тачі за рік з кан­це­лярій, на­ха­пав ха­барів та по­нак­ра­дав з харчі для ареш­тантів, то й ви­га­дує усякі ви­гад­ки отой пе­тер­бурзький пе­ще­ний бю­рок­рат. А в нас не­ма ж ха­барів, не­ма ареш­тантів; в нас гро­шей об­маль, - сум­но обізвавсь батько.

- Та ти завж­ди так ка­жеш: гро­шей об­маль, гро­шей не­ма. Як­би ми те­бе слу­ха­ли, то хо­ди­ли б босі. Он глянь, які дра­бин­ча­ки в світли­цях! Ми дідичі, дво­ря­ни. Та­ка обс­та­ва нам не ли­чить. Мені те­пер бу­де со­ром прий­ня­ти в гор­ни­цях Таїсу й Лю­бу, - ска­за­ла во­на вже сер­ди­то.

- То не прий­май їх і не клич! Ку­ди ж пак, які ба­га­тир­ки оті го­ро­дян­ки бур­жу­аз­ки та отой на­ду­тий бю­рок­рат Елпіди­фор! - вже крик­нув Андріян Кирилович спе­ре­сер­дя.

- Як то так - не прий­май і не клич? - за­го­моніла сер­ди­то Тек­ля Опа­насівна.

- А так. Навіщо во­ни тобі зда­лись? Не нам, а їм неч­ля сидіти в нас хоч би й на цих ста­ро­мод­них дра­бин­ча­ках - ми дідичі, ми дво­ря­ни! - обізвавсь сер­ди­то Гу­ко­вич.

- А як во­ни зап­ро­шу­ють нас і з приємністю прий­ма­ють в се­бе? Нев­же нам тре­ба цу­раться їх? - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- То ти не їдь до їх і не за­ходь, як бу­ваєш в Києві.

- Отуди! Як то не їдь і не за­ходь, ко­ли Таїса сли­ве змал­ку мені то­ва­риш­ка й при­ятелька? Ко­ли во­на про­се ж до се­бе, то й я по­вин­на зап­ро­сю­ва­ти до се­бе й її, і Лю­бу, хоч во­ни обидві бур­жу­аз­ки.

- На дідька во­ни тобі зда­лись? Наїдуть сю­ди та й панькай­ся з ни­ми тиж­день, хоч ки­дай уся­ку ро­бо­ту, - бу­бонів ста­рий.

- Та ти й так нічо­го не ро­биш, тільки бай­ди­ки б'єш та ханьки мнеш. Граєш же сли­ве що­тиж­ня в кар­ти з сусіда­ми або хо­диш на вло­ви та блу­каєш по пу­щах та нет­рях поспіли три дні або й дов­ше, - го­моніла далі Тек­ля Опа­насівна.

- Мабуть, ти, та­ту, ба­жаєш, щоб ми здичіли оту­теч­ки в цій дурній глу­шині? Ми тільки в Києві в знай­омих і по­ба­чи­ли світу, по­ба­чи­ли, які в лю­дей мо­ди і на уб­ран­ня, й на мебіль, і на все, - при­ки­ну­ла слівце й Ме­ла­ся.

- То, про ме­не, й дичійте! Ко­ли не­ма за що бун­дю­читься та пха­тись в арис­ток­ратію, то й спро­щуй­тесь і про ме­не, й об­му­жи­чуй­тесь! Розт­ринька­ли ви вже ба­га­то гро­шей. На вас двох ніяк не нас­та­чиш гро­шей. Я ко­ло ха­зяй­ст­ва пад­кую, аж чуб в ме­не стає мок­рий. На моє лінивст­во та нед­бай­ливість ви не мо­же­те нарікать: я пад­кую й ко­ло хліба, і ко­ло ху­до­би, і ко­ло пасіки, а ви тільки дур­но мар­нуєте гроші.

«Вже роз­го­рюється в печі, от-от за­па­лає… Ой яка ну­до­та з ни­ми! Ко­ли б ку­ди втек­ти од їх, або­що», - ду­ма­ла Ліда і все ниж­че на­хи­ля­ла го­ло­ву, аж очі зап­лю­щу­ва­ла, ма­буть, щоб не так му­ля­ло та дош­ку­ля­ло в ву­ха.

- Як не розс­та­раєшся швид­ко гро­шей, то мож­на будлі-де й по­зи­чить або де­ся­тин зо три по­ля про­дать, - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна.

- Може б, нам по­зи­чи­ла з ти­ся­чу Таїса Андріївна. Во­на ж ка­за­ла, що про­да­ла свою ха­лу­пу, - про­мо­ви­ла Ме­ла­ся. - Це та­ка доб­ра ду­рин­да, що, мо­же, й по­зи­че.

Ліді ста­ло со­ром за Ме­ла­сю. Во­на лип­ну­ла на неї очи­ма й од со­ро­му опус­ти­ла довгі вії на очі.

«І при­яте­лює з Таїсою та Лю­бою, і має на думці підду­рить їх обох, ще й зве їх ду­ре­па­ми, нев­ва­жа­ючи на їх добрість», - ду­ма­ла Ліда, і їй ста­ло шко­да доб­рих ду­реп.

- З те­бе, як ба­чу, не­по­га­на по­рад­ни­ця. По­зи­чать це не муд­ра шту­ка й не ве­ли­ка труд­нація; але як то потім од­да­вать гроші? - го­монів батько. - Он ко­ли то ще ми по­зи­чи­ли в Таїси Андріївни дві ти­сячі, а й досі не вер­ну­ли. Ко­ли во­на зовсім безг­луз­да, то по­зи­че вам і те­пе­реч­ки. Про ме­не, по­зи­чай­те, але… ма­буть, на вічне од­дан­ня. І це пев­на річ, бо ми вже на­по­зи­ча­лись і зап­лу­та­лись в дов­гах в бан­ку, як у па­ву­тинні.

- Біжи, сер­це Лідко, та ска­жи, щоб по­да­ва­ли обід, бо мені вже ду­же хо­четься їсти, - ска­за­ла ма­ти до Ліди.

Ліда побігла в пе­кар­ню й за­га­да­ла слу­гам зас­те­лять стіл. В од­ну мить жва­ва гор­нич­на зас­те­ли­ла ска­тер­кою стіл і по­да­ла обід. Усі пе­рей­шли в прос­тор­ну, але з низькою сте­лею сто­ло­ву кімна­ту й сіли за обід. І за обідом не вга­ва­ло зма­ган­ня, а ча­сом і лай­ка, не­на­че за сто­лом сидів ор­кестр та все наг­ра­вав до танців. Ліда мов­ча­ла й слу­ха­ла. Її вже бра­ла не­терп­ляч­ка; вже хотілось зня­тись з місця, вхо­пить книж­ку і втек­ти з по­коїв в са­док. Батько бу­бонів ни­зо­вим ба­сом. Ма­ти пи­ща­ла ви­со­ким те­нор­цем, а Ме­ла­ся різким альтом і тріща­ла, і ля­ща­ла дрібно та різко, як со­ро­ка на ти­ну. Та­то ніби лу­пив на цим­ба­лах, ма­ма не­на­че доб­ре нап­ра­ви­ла скрип­ку й ци­ги­ка­ла смич­ком по стру­нах з усієї си­ли. А Ме­ла­ся ніби лу­пи­ла в бу­бон з бряз­котьола­ми й бряз­ка­ла дрібно, так дрібно та го­лос­но, як зав­зя­тий му­зи­ка на буч­но­му весіллі. За сто­лом не­на­че виг­ра­ва­ли троїсті му­зи­ки, а бідна Ліда бу­ла од­ним і єди­ним слу­ха­чем тих нев­том­них, сли­ве що­ден­них троїстих му­зик.

Батько й ма­ти Теклі Опа­насівни дов­го не згод­жу­ва­лись ви­да­вать її заміж за Андріяна Гу­ко­ви­ча. Старі доб­ре зна­ли, що во­ни обоє од­на­кові на вда­чу: обоє оп­риш­ку­ваті, нер­вові, лай­ливі й не­по­мир­ливі. Але Тек­ля на­мог­лась і пос­та­ви­ла-та­ки на своєму. Во­на за­ко­ха­лась в Андріяна навіже­но, без тя­ми й ска­за­ла батькові, що як він не зго­диться ви­дать її заміж за Андріяна, то во­на са­ма собі смерть за­подіє або вте­че з ним і піде світ за очі. Батько й ма­ти му­си­ли зго­диться. І до­ки між Тек­лею та Андріяном Гу­ко­ви­чем бу­ла лю­бов, до­ти во­ни жи­ли в згоді й по­мир­ли­во. Але як лю­бов по­ча­ла з літа­ми хо­ло­нуть, во­ни по­ча­ли сли­ве щод­ня заг­ри­заться та зма­гаться з якої-не­будь пус­тої при­чи­ни. І од то­го ча­су во­ни зма­га­лись та гриз­лись, як два люті за­ка­то­вані во­ро­ги, спа­ро­вані навіщось до­ку­пи. Во­ни не­на­че сил­ку­ва­лись зу­мис­не до­пек­ти й на­до­ку­чить од­но од­но­му, ніко­ли ні в чо­му не ви­ба­ча­ли од­но од­но­му.

- Якби зза­мо­ло­ду не розт­ринька­ли си­лу гро­шей за гра­ни­цею, отам по Па­ри­жах та Лон­до­нах, за­раз після то­го, як ми поб­ра­лись, то й бу­ло б чим пла­тить за оці вит­ре­беньки. І в бан­ку не ма­ли б дов­гу, - обізвавсь Андріян Кирилович з до­са­дою після дру­гої пот­ра­ви.