Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги онлайн .txt) 📗
Коли Василько підріс, Данило віддав йому Берестє, а собі зіставив Володимир 3); сей подїл одначе нїчим не ослабив сил Данила, бо взагалї Романовичі цїле житє визначали ся рідкою солїдарністю і, як побачимо ще низше, уважали ся майже соправителями, спільними володарями Галицько-волинської держави.
Десь коло 1225 р. 4) умер давнїй приятель Данила Мстислав Нїмий і перед смертию поручив свого сина Івана й свої волости Данилу. Мстислав Нїмий мав тодї Луцьк, а мабуть окрім того задержав і давнїйшу свою волость — Пересопницю. Син його Іван умер слїдом, і Данило, видко, уважав тепер себе правним володарем Мстиславових волостей на підставі його тестаменту 5). Син попереднього луцького князя Інгвара Ярослав вправдї забрав був Луцьк собі, але Данило зараз вибрав ся походом на нього. (Лїтописець як характеристику рицарськости чи побожности Данила оповідає, що він мав нагоду вхопити Ярослава, бувши в Жидичинськім манастирі, і так йому радили, але Данило відповів, що приїхав „молитву сотворити сьвятому Миколї”, і не може виступити на Ярослава, аж потім пішов походом). Справа пішла зовсїм легко. Передовий полк захопив у битві Ярослава в неволю; Лучане, що були „затворили ся”, тепер піддали ся, коли Данило наспів з головним військом. Данило дав Ярославу з луцьких земель Перемиль, а цїлу Луцьку землю з Пересопницькою волостию дав братови Васильку (мабуть — в заміну за Берестє) 6).
Таким чином в момент смерти Мстислава до Романовичів належала цїла Волинь з виїмком кількох дрібних волостей в полудневій Волини та Белзької землї, та й то мабуть обкроєної вже. Її князь Олександр нїяк не міг спромогти ся на якусь консеквентну полїтику: то укладав союзи з Романовичами, то пробував чогось від них добити ся війною. Ся непостійність спривела кілька лїт пізнїйше до прилучення Белзької землї до Володимира.
Відносини Данила до иньших українських князїв з початку нормували ся союзом князїв київського, чернигівського й галицького, що уставив ся за Мстислава й тримав ся якийсь час і по його смерти: київський Володимир Рюрикович і чернигівський Михайло стояли в союзї з галицьким королевичом Андрієм і його майордомом Судиславом 7). З сею лїґою у Данила на початках прийшло до конфлїкту, здаєть ся через той Чорторийськ, відібраний від пинських князїв: пинські князї рушили проти Данила сю лїґу, але Данило, добувши поміч з Польщі й відтягнувши Половцїв від лїґи, убив справу 8). Скоро одначе коалїція розбила ся, бо Михайло, зміцнивши своє становище в Чернигівщинї, відновляє полїтику свого батька — пляни на Київ та Галичину, і розпочинає війну з Володимиром. Се змусило Володимира зближити ся до Данила, що стає його вірним союзником, супроти спільного ворога — Михайла, поруч котрого, як його союзник, виступає згаданий Ізяслав Мстиславич, що претендує головно на Київщину, тим часом як увага Михайла звернена головно на Галичину.
В польсько-українських відносинах мала певне значіннє смерть Лєшка, убитого 1227 р. Правда, ще за його житя, від коли почала ся самостійна дїяльність Данила, скінчили ся впливи Лєшка на руські справи, де він грав таку важну ролю перед тим, в ролї опікуна Романовичів всевластно розпоряджаючи ся волинською спадщиною Романа. Але смерть Лєшка понижає ще більше престіж польських князїв на Українї; боротьба за краківський стіл, війни малопольських і великопольських князїв відвернули на довго увагу польських князїв від руських справ і поміняли ролї їх і українських князїв: українські князї виступають в ролї опікунів певних польських князїв і беруть дїяльну участь у внутрішнїх війнах Польщі, часом не без певної користи й для себе. Довший час союзником Данила був брат Лєшка Конрад мазовецький, що старав ся здобути краківський стіл. На його прошеннє Данило помагав йому в війнї його за сей стіл з Володиславом „Старим”, сином Тонконогого, й ходив з ним в далекий похід під Калїш (коло р. 1229) — війшов в землю Лядську так глубоко, як нїхто з руських князїв окрім св. Володимира, підносить лїтописець. О скільки знову Конрад був помічним Данилови, про се не маємо близших відомостей 9).
В таких відносинах Данило міг дїйсно простягнути руку по Галичину, де людність, як ми бачили, спочувала йому, а й між боярами могли бути прихильники. І дїйсно з початком 1230 р. розпочинаєть ся боротьба Данила за Галич, що потягнула ся пятнадцять лїт, рахуючи до її фінала — Ярославської битви.
Боротьба ся розпочала ся досить несподївано. Коли по калїшськім походї Данило перебував в Угровську, а брат його Василько вибрав ся в гостину до Суздалю, на весїлє, наспіли до Данила з Галича, від громади, післанцї з зазивом на стіл. Обставини були для того дуже добрі: Судислав вибрав ся на Понизє, очевидно — з військом, і королевич Андрій в Галичу був зовсїм безрадним без свого майордома, отже скорим ударом можна було легко захопити Галич. Данило прийняв сї запросини. Виславши полк на Понизє, аби затримати там Судислава, він сам кинув ся на борзї під Галич, а иньшим силам казав за собою поспівати. На третїй день він був уже під Галичом. Захопити від разу його не удало ся: угорська залога, чи угорські партизани „зачинили” Галич; взято тільки передмістя. Між иньшим розграбили двір самого Судислава, де було ”вина і овочів і корму і списів і стріл — аж дивно бачити”. Тим часом вислане Данилом військо розбило Судислава, і він тільки з незначними недобитками в ночи прокрав ся до Галича. Щоб утруднити приступ, оден з угорських партизанів, „беззаконний лихий Семьюнко, подібний до лисицї своєю червоністю”, як його описує лїтописець, казав запалити міст через Днїстер, але міст надгорів тільки, а не спалив ся. Тим часом до Данила наспіли полки, а ще що важнїйше — Галицька земля підіймала ся, стаючи по сторонї Данила, і богато галицьких бояр прилучило ся до його війська. В таких обставинах, та ще й супроти прихильности до Данила самої людности Галича, малій угорській залозї не було надїї удержати ся, і королевич капітулював. Данило пустив його свобідно на Угорщину, „памятаючи ласку до нього короля Андрія”, його батька. Угорські прихильники тепер відступили від королевича всї, тільки сам Судислав пішов за ним. Галичане при тім зробили демонстрацію против Судислава: кидали в нього каміннєм і кричали: ”заберай ся з города, ворохобнику (мятежниче земли)” !... 10).
Правдоподібно, галицька людність, так рішучо стаючи по сторонї Данила, надїяла ся, що тим нарештї буде закінчена чвертьвікова галицька замішанина, що Данило візьме тепер Галичину міцно в свої руки. Але надїї сї не справдили ся: задержати Галичину й сим разом показало ся тяжше, нїж здобути, й проминуло богато лїт, нїм Данило поборов ворожі йому елєменти.
Насамперед королевич з Судиславом, утїкши до Угорщини, попробували вернути собі Галичину оружно. Беля, старший син і соправитель короля Андрія, вибрав ся з значним військом, „в силЂ тяжьцЂ”, але ся кампанїя, описана в Галицькій лїтописи з великою емфазою, в біблїйнім стилю, скінчила ся для Угрів на нїчим 11). Сильно утрудняли похід великі дощі і повени, в яких аж конї топили ся, але Беля все таки приступив під Галич. Побачивши одначе, що місто хоче рішучо боронити ся, а Данило стягнув у поміч Половцїв Котяневої орди і польські полки, Беля кинув облогу і спішно пішов назад, понїсши великі страти в війську, наслїдком хороб, що розвинули ся в його війську, і партизанської війни, веденої Галичанами 12).
Далеко тяжшою показала ся боротьба з внутрішнїм ворогом. Переважна маса „великих бояр” була Данилови неприхильна, а хоч перейшла до Данила, коли всї шанси були по його сторонї, то зараз же шукала способа позбути ся його. Галицький лїтописець каже, що було кілька змов на житє Данила: раз хотїли запалити хату з ним, другий — убити його на пиру, але все викривало ся одначе, й Данило зацїлїв; що бояре навіть чинно ображали його — нпр. на якімсь пиру котрийсь з тих „безбожних бояр” линув йому з чаші вином у лице, але Данило терпів і навіть зловлених на горячім учинку не карав, як характеристично висловляєть ся лїтописець — „аби над ними Біг з часом пімстив ся” 13).
