Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
При звісній тїсній солїдарности Гедиминовичів ся постанова має особливше значіннє: вона показує, що на підставі умови 1366 р. Любарт з своєю волостию ставав в становище близьке до того, як в 1352 р. Юрий Наримунтович держав Кремінець „отъ князий литовьскыхъ и отъ короля”. В загальній умові литовських князїв з Казимиром ми також знаходимо постанови, що натякають на таке посереднє становище Луцької волости 23).
Як я вже сказав, умови 1366 р. свідчать про сильну моральну депресію, в яку попали Любарт і його брати наслїдком несподїваного нападу Казимира й його успіхів. Умови укладали ся безпосередно по завойованнях Казимира: сепаратна умова десь мабуть в жовтнї 1366 р., в першій його половинї, загальна ще скорше, і литовські князї згоджували ся відступити на „вічні часи” Казимиру більшу половину Волини, собі лишаючи тільки Берестейщину й Луцьку землю. Але так траґічно на сю умову литовські князї певно не дивили ся, та й Казимир сам сеї „вічної” умови не брав серіозно, коли укладав з Любартом осібну умову на випадок війни з литовськими князями. Деякі з новійших дослїдників навіть припускають, що ся сепаратна умова уложена вже по розірванню відносин Казимира до литовських князїв, та се гадка довільна й не годить ся з солїдарністю Ольгердовичів.
Ворожі відносини між литовськими князями й Казимиром відновили ся досить скоро. Полишаючи на боцї звістку з 1868 р. про напад Кейстута на Мазовше, не обняте умовою 1366 р. 24), ми маємо з мая 1369 р. папську булю до польських епископів, де папа переказує відомости, які дістав недавно від королїв угорського й польського про нову війну з Русию й Литвою. Між королем польським і „деякими схизматиками та невірними”, пише папа, до недавна стояла угода, так що польський король себе чув безпечним з сього боку; тим часом тепер сї невірні „з прирожденної своєї злоби й клятої підступности” напали несподївано на його землї, попустошили землї й позаберали людей в неволю. Між иньшими шкодами зруйновали вони „в краківській дієцезії” сильні замки Wrucz, Plonee, Rotemburch i Polcolsko 25). Обидва королї просили отже, аби папа поміг Казимирови грошима для відновлення тих замків і взагалї для боротьби з тими „невірними”, й папа відступив йому десятину всїх церковних доходів на два роки 26).
Не підлягає сумнїву, що тут іде мова про литовських князїв, що, значить, десь в р. 1368 р. уже розірвали угоду з Польщею й попустошили якісь сусїднї — мабуть галицькі землї 27). З сим можна звязати й слова про литовські напади на Львів в наданню Казимира місту Львову на міські ґрунти, виданім лїтом 1368 р. 28).
Про дальший розвій сеї боротьби ми не маємо нїяких звісток. З оповідання Яна з Чарнкова можна здогадувати ся, що Юрий Наримунтович не довго зістав ся в послушности Казимирови, і землї Белзька й Холмська були в рр. 1368-9 знову страчені для Польщі. Натомість Олександр Кориятович, що дістав від Казимира Володимирську землю, по словам Яна, зістав ся вірним Казимирови до його смерти, і Володимирська земля до смерти Казимира зіставала ся при Польщі, в тїсній залежности від неї. Олександр титулує себе на печатцї „володимирським князем”, dux vladimiriensis 29), але супроти безпосереднїх роспоряжень Казимира в Володимирі треба думати, що становище його було посереднє між князем і простим намістником. Власне в остатнїх двох роках свого житя (1366-70) Казимир з великим заінтересованнєм, ложачи в то великі гроші, займав ся будовою нового, мурованого замка в Володимирі — може з огляду на той розрив з Литвою.
Супроти того всього можна думати, що війна Литви з Польщею в тих роках (1367-70) великих розмірів не прибрала. Аж смерть Казимира приносить за собою катастрофу, описану досить докладно у Яна.
Казимир умер в падолистї 1370 р. Олександр Кориятович, що правив Володимирською землею, під ту хвилю був також у Кракові. Користаючи з того, що вся увага польських правительственних кругів була зайнята зміною правительства й династиї (корону польську мав дістати на підставі звісної нам умови Людовик угорський), Любарт з Кейстутом приступили під Володимир. Начальник залоги, нїякий Петраш Турский з Ленчицької землї, настрашив ся сього походу й капітулював, іще не дотерпівши нїякої шкоди і не вважаючи, що мав по достатку всякого запасу, а новий володимирський замок, хоч ще недокінчений, був так сильний, що міг безпечно боронити ся. З жалем оповідає Ян, що литовські князї, здобувши Володимир, знищили, не лишивши каміня на камени, сей новий замок, що так займав Казимира й стільки коштував йому. Ян каже, що коло сього замку працювало 300 людей майже два роки, щоденно, а будова його коштувала скарбови більше 3.000 гривен. І ще три днї перед смертию Казимир поручив ксьондзу Вєнц. Тенчиньскому, що наглядав сеї будови, відвезти в Володимир на сї видатки 600 грив. Але Любарт волїв зістати ся при давнїйшім, деревлянім замку 30).
Оповівши так докладно про сю прикру для Поляків пригоду, Ян на тім і уриває своє оповіданнє про сю війну. Він не каже навіть, які землї відірвано тодї від Польщі. З його оповідання про кампанїю 1366 р. виходило, що вже перед 1370 р. була відпала Белзька-Холмська земля; тепер, в 1370 р. страчена була для Польщі земля Володимирська, отже цїла Волинь відійшла до Литви. Се зрештою з оповідання про кампанїю 1377 р. видко ясно. Натомість Галичина далї зіставала ся при Польщі, чи то тепер при Угорщинї (про угорсько-польський спір за неї буду говорити низше), і в р. 1372 віддав її Людовик в державу Володиславу кн. Опольському.
Ми не маємо нїяких звісток, чи починило польсько-угорське правительство які заходи против відірвання волинських земель. Хоч як зайняте воно було своїми справами, припустити, аби воно зіставало ся зовсїм слїпе й глухе для сеї справи, дуже тяжко. Тим більше, що Любарт і його свояки, вернувши Волинь, тим не задоволили ся й вели напади на сусїднї землї, силкуючи ся вернути собі також і Галичину. Про се, що правда, нема виразної звістки, але на такі напади з боку литовських князїв, зовсїм не двозначно, на мій погляд натякає мотивованнє, яке дає Ян з Чарнкова пізнїйшому переходу Володислава Опольського з Галичини до Добринської землї. Ян каже, що Володислав, бувши великим любителем спокою, знеохотив ся тим, що на Руси не можна було спокійно правити через литовські напади 31). Розумієть ся, в дїйсности причини того переходу були иньші, але Ян, сучасник сих подїй, не міг мотивувати його фактами такими, яких в дїйсности зовсїм не було: коли він так каже, то видко, що Галицька Русь дїйсно терпіла литовські напади в тих роках (Володислав правив в р. 1372-9, але Ян його кінець того кладе під р. 1377). На потвердженнє можна ще вказати анальоґічну, тільки загальнїйшу згадку у иньшого сучасника, пруського хронїста Германа де Вартберґе: він згадує за пограничну війну, якою мстили ся Поляки за литовські напади 32). Зрештою тільки в звязку з попередньою пограничною війною можна відповідно зрозуміти велике спустошеннє Сендомирської землї литовськими князями в 1376 р., що розгнївало до крайности Поляків і змусило до походу на Волинь самого Людовика. Коли б литовські князї, задоволені своїми здобутками 1370 року, сидїли тихо в р. 1371-5 й Поляків не зачіпали, а Поляки дали їм також чистий спокій, то такий наглий напад їх на Сендомирську землю був би дурницею на прочуд! В дїйсности, очевидно, боротьба тягнула ся далї, тільки не звертала на себе особливої уваги анї польського правительства, анї польських хронїстів, зайнятих своїми близшими, домашнїми справами 33).
Вкінцї що Любарт старав ся вернути собі Галичину, на се маємо й документальний доказ. До нас доховала ся грамота Людовика, звернена до міщан котрогось з важнїйших міст Галичини, найскорше може Львова 34). Він, пише, довідав ся від краківських міщан, що Любарт присилав післанцїв до тих галицьких міщан, переказуючи їм, що угорський король умер, і иньші небилицї, та умовляючи їх, аби йому піддали ся. Людовик взиває сих Галичан, аби вони не здавали ся на такі посольства й погрози та зістали ся вірними, як завсїди вірними були, й міщан иньших городів заохотили листами своїми до вірности, а сам запевняє, що він уложив уже з своєю матїрю так: він поведе військо з Польщі, а вона на той самий час з Угорщини, й так за божою помочею вони „вирвуть з рук невірних” їх і цїлу Русь.
