Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович (книга регистрации .TXT) 📗
12 серпня перетворення Йозефова на табір українських старшин завершилося. Хоча до 120 чоловік, на які він був розрахований, все ж не дотягли. Йозефівцями стало 113 старшин, з них один поляк — підполковник Ромішевський. Він попрохав комендатуру залишити його, «бо з великоросами також не може жити» [96, с. 206]. Управу табору очолив співак Микола Калитенко.
Цього дня ухвалили відозву з протестом проти розстрілу під Києвом богданівців, яких Центральна Рада відправила на фронт захищати Росію. Цей злочин на станції Пост-Волинський здійснили московські кірасири і дончаки. Хоч подія викликала велике обурення, все ж підписи під зверненням поставили не всі, лише 72 старшин. Отже, далеко не кожен у йозефівському таборі був національно свідомим і сміливим громадянином.
14 серпня старшини табору Йозефштадт ухвалили звернення «До всіх полонених офіцерів російської армії». Починалося воно словами Тараса Шевченка:
«Товариші! — говорилося далі. — Сі слова нашого національного пророка Тараса Шевченка здійснилися. Народ повстав і порвав кайдани, в яких більше ніж 250 літ держали московські царі. Старий невільничій лад знищено. Треба будувати новий. Всі, хто бажає кращого життя, хто бажає волі й правди, хто не хоче зостатися й далі рабом, хто нарешті почуває себе людиною в дійсним значенню сього слова, — повинен взятися до роботи… Багато для нашого Рідного Краю треба робітників — свідомих Українців. Більша частина нашої інтелігенції змосковщилася… Потрібні великі кадри інтелігентних робітників… Той, хто не знає своєї мови, історії, літератури, звичаїв свого народу, відноситься до них байдуже, не має права називатися Українцем, то буде якийсь недошкребок культури. Такому не місце в сім'ї вольній, новій… Отже, доволі спати! Треба тут, у полоні, підготувати себе до праці серед свого народу, бо, повернувшись додому, будемо мати багато роботи. Там ніколи буде вчитися, а тут ми маємо вільний час і повинні його використовувати… Наша мета — стати свідомими громадянами Вільної України. Ми хочемо змити з себе намул русифікації, яким так щедро обдарувала нас московська школа… Отже, хто почуває себе сином України, хто не ворог свого народу, хто хоче стати свідомим громадянином — запрошуємо до нас. Подавайте рапорти, щоб вас було переведено до Йозефштадта. Ті, що не можуть з якихось-небудь причин переїхати до нас, хай засновують у себе в таборах українські гуртки, українські бібліотеки, виписують українські часописи й ширять національну свідомість поміж земляками. Хай кожний пам'ятає слова, сказані в часі українського селянського з'їзду: «Нема вже Малоросії… Від'їхала Малоросія: є Україна».
Ганебна назва «малорос», яку надали нам царі, повинна зникнути.
Товариші! Просніться, порвіть кайдани, які наложила московська урядова культура на ваші душі, ваш розум. Вдихніть у себе хоч трохи вільного повітря. Не цурайтесь вільного слова, — воно має творчий дух! Із рабів воно робить вільних громадян!» [15]. У цьому зверненні полонені визнавали Союз визволення України за свого духовного провідника.
У серпні відкрилися різні курси. Граматику читали Микола Букшований і Василь Прохода. Історію літератури викладали Дмитро Скарженівський і вчитель з Глодос Яків Сич, а з географією та історією знайомив прапорщик Кедриновський, колишній працівник культури в Казахстані.
31 серпня рада гуртка доручила кубанцеві організувати випуск таборового часопису «Вінок кайданам». Невдовзі зупинилися на іншій назві — «Наш голос». До редакції увійшли Яків Сич, Василь Прохода та Микола Букшований. У статуті газети зазначалося, що завдання редакційної колегії полягає в поширенні «національної, політичної та економічної свідомості між товаришами і докладним ознайомленням з потребами Рідного Краю… вияснювати наші домагання в будуччині, знайомити з мировими подіями сучасного життя й освітлювати факти таборового життя, об'єднувати товаришів і цим самим виховувати свідомих громадян Вільної України» [135, арк. 8 зв., 9].
Перше число часопису побачило світ 28 жовтня 1917 року. За відсутності друкарської машинки газета виходила як рукописний листок.
За свідченням очевидця, «головними діячами в таборі Йозефштадті були полковник Іван Перлик, капітан Петро Ґанжа, поручник Байко, підпоручник Йосип Мандзенко, прапорщики — (Яків) Сич, Микола Букшований, Василь Прохода, (Кость) Курило, Дмитро Скарженівський…» [74, с. 8].
Національний настрій у таборі був піднесений, кожний намагався приготувати себе до служби Україні. Патріотичні почуття досягли апогею, коли стало відомо про заклик Української мирної делегації на Берестейських переговорах формувати у співпраці з австрійцями дивізію. Всі хотіли стати «свідомими громадянами Вільної України» [74, с. 11, 13]. А коли в Києві було проголошено 4-й Універсал, полонені старшини табору Йозефштадт звернулися до австро-угорської команди табору із заявою, що вони вважають себе громадянами УНР і просять «поробити заходи перед компетентними властями, щоб у порозумінні з Правительством УНР нас офіційно (було) признано приналежними до Українського війська» [74, с. 15].
Василя в цей час у Йозефові вже не було — у грудні 1917 р. він як «півінвалід» виїхав на Батьківщину. Та в результаті Жовтневої революції обмін полоненими між Росією і центральними державами припинився і Василь Прохода застряг у пересильному таборі в Мості (Брюксі).
Повернення на Батьківщину
Нарешті у квітні 1918 року Василь у пасажирському вагоні вирушив на Батьківщину. Їхав через Прагу та Львів. 1 травня дістався Волочиська. Тут довідався, що в Києві — переворот, Центральної Ради вже немає, а є гетьман Павло Скоропадський. Колишні полонені, що поверталися з Проходою, кепкували:
— Ну що? Ваша Центральна Рада вже розрадилась? Рано ви зняли погони та кокарди…
На кордоні стояли довго. Лише наступного дня українська сторона прийняла їх. І запропонувала пересісти в товарні вагони. Європа «закінчилася». Про неї нагадували лише німецькі вартові на станціях, які пильно стежили за порядком. Василя, що майже три роки провів у таборах, це пригнічувало…
У Києві колишніх військовополонених ніхто не чекав. Чиновники не знали, що робити з ними. Лише Червоний Хрест надав їм тимчасове помешкання на сільськогосподарській виставці та виділив талони на безкоштовні обіди і вечері. Три дні приятелі тинялися по інтендантських складах, але належного одягу не отримали. Все ж Василь дістав шинелю, дві пари грубої білизни, дві літні блюзи та шкарбани.
На вулицях Києва лунала російська, польська, німецька мови та ідиш. Українську почути можна було лише зрідка. Скрізь на установах і в публічних місцях висіли таблички: «Просимо розмовляти рідною мовою». Але в кожного була своя рідна мова… Письмові оголошення подавалися українською та російською.
Київ лишався чужим і ворожим — як і за часів Центральної Ради. Все ж у столиці панував порядок і спокій. Тільки віяло від них якимось холодом. Блукання по Києву ставало безцільним, тому й вирішив Василь їхати додому…
Зустріч з мамою була тривожною — вона тяжко хворіла, весь час говорила про близьку смерть. Більшість же земляків поставилися до його повернення байдуже. Бердянськ, куди Прохода прибув реєструватися як старшина резерву, справив, попри свою красу, гнітюче враження. На питання українською всі, ніби зговорившись, відповідали російською. Виявилося, що канцелярист, що добре володіє державною мовою, нікому не потрібний. Невеселий повернувся він додому.
Лише в Оріхівській «Просвіті» Василь знайшов однодумців. Тому й став членом цього товаритсва, а тоді й бібліотекарем.
