Україна та Росія. Як брати горщики побили - Журавльов Денис (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
Щоправда, випадки одруження українських старшин з росіянками і навпаки наприкінці XVII—у першій половині XVIII століття так і не стали загально-поширеним явищем (парадоксально, але в одному з доносів на Івана Мазепу на початку XVIII століття в цьому звинувачували саме гетьмана, який, мовляв, не дозволяє своїм наближеним укладати мішані шлюби). Не були надто поширеними такі шлюби і в епоху, про яку йде мова у цьому розділі. Хоча такі випадки, безперечно, траплялися (згадаймо тих- таки Глинських), але результат часто був не надто веселим — культурні розбіжності давалися взнаки досить швидко і серед еліти (отже, Леся Українка писала свою «Бояриню» не на порожньому місці), і серед звичайних людей. (Як не пригадати один трагікомічний випадок із «Записок про Московію» Герберштейна про якогось німецького (з контексту не зовсім зрозуміло, з якої саме країни) коваля Йордана, що одружився з росіянкою, котра постійно скаржилася, що він її не кохає, адже ніколи не б'є, як заведено у її народу! Зрештою ковалеві це остаточно набридло, і він довів дружині силу свого кохання згаданим вище способом, що мало для неї, з огляду на специфіку професії чоловіка, вельми сумні наслідки.) А ось звістка німця–найманця Генріха Штадена, котрий близько 12 років прожив у Московській державі й навіть був опричником у Івана Грозного, про те, що під час розгрому царем Новгорода його людьми щонайперше були вбиті всі іноземці (насамперед «поляки» та «литовці» в широкому сенсі цих понять) і навіть ті росіяни, котрі одружилися з іноземними жінками (мались на увазі знову-таки здебільшого змішані шлюби з вихідцями з Великого князівства Литовського), є вже зовсім не смішною, будучи сумним свідченням вкоріненої в тогочасному російському суспільстві ксенофобії, зокрема, і стосовно тих-таки українців з Литви. Аби співвітчизникам автора не доводилося «червоніти» через те, що в цьому плані українці чимось «відставали» від росіян, нагадаємо, що 1668 року під час антиросійського повстання в містах Лівобережної козацької України мали місце такі самі ексцеси щодо росіян.
Утім, повернімося до подій політичної історії. Ми вже казали, що в середині XVI століття боротьба Литви і Москви за давньоруську спадщину відновилась. Якщо коротко, то ціле століття, до середини наступного, XVII століття, вона тривала скоріш успішніше для Литви, ніж для Москви, хоча ціна, яку перша заплатила за це, була для неї як для державного організму чималою (позитивом для Литви стало те, що вона відстояла свої землі від зазіхань Івана Грозного, і кордон на якийсь час знову стабілізувався). А саме — під час нового оберту протистояння, що став частиною так званої Лівонської війни Московського царства зі своїми сусідами, Литва, опинившись на межі військової поразки, пішла на посилення політичних зв'язків з Польщею й уклала відому Люблінську унію 1569 року, за якою держави об'єднувались у таку собі єдину монархічну шляхетську республіку, Річ Посполиту (як ми пам'ятаємо, раніше держави об'єднувала лише наявність спільного правителя, але не на всіх етапах литовської і польської історії). Більше того — укладення унії стало етапом для українців, до того ж сама унія була б неможливою без їхньої активної участі. На відомій картині генія польського живопису Яна Матейка «Люблінська унія» (написана до 300–річчя події 1869 року, сьогодні зберігається в музеї міста Люблін) представлено всіх основних учасників цього суперечливого дійства: короля Сигізмунда II Августа, котрий стоїть з розп'яттям у центрі картини, одного з лідерів литовських магнатів, палкого супротивника унії Миколу «Рудого» Радзивілла (у розпачі, на колінах, але стискаючи меч-чудовий символ, чи не так?), гурт польських та литовських вельмож, на обличчях яких — уся гама почуттів від радощів до розпачу, гніву і розгубленості. Є там і «некоронований король» українських земель, князь Василь–Костянтин Острозький (спадкоємець уже відомого читачеві переможця під Оршею). Він стоїть збоку і пильно стежить за тим, що відбувається, тримаючи за плечі хлопчика, свого сина Януша, спадкоємця величезних володінь роду Острозьких. Задоволення на обличчі князя не видно — він не був прихильником такої унії. Адже за результатом прямих переговорів між королем і польськими магнатами з одного боку, й українсько–литовською шляхтою Волині, Київщини і Поділля — з другого, ці землі цілком вільно та демократично переходили під владу польської частини Речі Посполитої, виходячи з–під влади Великого князівства Литовського (за котрим залишилась тільки частина Волині). Звичайних шляхтичів спокушали колосальні права і привілеї, які мали їхні колеги в Польщі, а от українські та литовські високі аристократи зовсім не були зацікавлені в такому розвитку подій — придбати вони не могли нічого, а от утрачати їм було що: зокрема, політичну вагу і вплив у державі, адже місце на вершині польського владного Олімпу вже було, звісно, зайняте. Деякі гіперпатріотично налаштовані українські історики навіть переконано твердять про «національну зраду» з боку української шляхти та «український патріотизм» представників княжих родин (щоправда, в багатьох виданнях про останніх гарним тоном є писати як про представників еліти, котрі «швидко денаціоналізувалися», ополячилися, покатоличились і взагалі були втрачені для української історії). Ми не схильні поділяти цей погляд, але «Люблін» дійсно став переломним пунктом не тільки для поляків і литовців, а і для українців, більшість яких тепер проживала у складі Польського королівства, що домінувало в об'єднаній Речі Посполитій (білоруси ж здебільшого залишились у складі Великого князівства Литовського, автономні права котрого різко зменшилися). Українці з часом стали «третім зайвим» у двоєдиній Речі Посполитій, при чому саме тоді, коли їхня національна свідомість пустила перші помітні паростки. Тому Люблін зрештою не став святом згоди — Річ Посполита від самого початку мала «слабку ланку».
Наявністю цієї «слабкої ланки» не могла не спробувати скористатись Москва — про це піде мова в наступному розділі. А тут ми констатуємо, що доба існування українців і росіян у складі двох великих князівств завершилась — адже Московське князівство зникло в XVI столітті, перетворившись на царство. (У середньовічному російському розумінні — практично аналог імперії, адже «цар» — це не король, а майже «імператор», правитель багатьох земель, населених різними народами. «И в те поры Божьим судом государя и великого князя Василья Ивановича не стало, а на Московском государстве и на всех государствах Российского царствия [курсив мій. — Д. Ж.] учинился государем сын его князь великий Иван Васильевич», — записав московський літописець під 1533 роком. Оформлення нового статусу відбулося 1547 року, після коронування Івана Грозного царською короною.) А Литовське князівство втратило більшість своїх українських підданих 1569 року — проблему міжконфесійних конфліктів та козаччини «успадкувала» польська частина Речі Посполитої.
Розділ III
Козацька булава і шапка Мономаха
До часів Богдана Хмельницького українських козаків найчастіше представляли як ворогів Московської держави, такого собі кепсько прогнозованого і небезпечного її сусіда. І в самих козаків усвідомлення спільного етнічного походження з «москалями», як правило, поступалося бажанню взяти здобич на території Московського царства, устрій котрого був вельми далеким від політичних ідеалів запорожців. Проте, як ми вже казали, в 1950–х роках у вітчизняній історичній науці була офіційно прийнята теорія про возз’єднання України та Росії, яка одразу стала «єдино правильною».
Через це в усій довгій і непростій історії україно-російських взаємин (представлених у XVI-XVII століттях на міждержавному рівні — стосунками Великих князівств Литовського та Московського, а згодом останнього — з Річчю Посполитою, а крім того, і відносинами козаків та їхніх лідерів з московськими владними колами. Саме про останній тип відносин піде мова в цьому розділі) українські радянські історики почали посилений пошук осіб та подій, які свідчили б про давнє прагнення українців покінчити з власною історією і «розчинитися в російському морі». За будь–яку ціну мала бути доведена теза про те, що й до Богдана Хмельницького чимало козацьких ватажків (особливо лідерів «козацько–селянських повстань») прагнули «возз'єднання» з Москвою, котра буцімто одна могла забезпечити братам–українцям вільний розвиток і щасливе майбутнє. Звісно, всі епізоди, які свідчили не на користь декларованій тезі, підлягали повному замовчуванню або сильному викривленню. Тому в радянських історичних працях та науково-популярній, рівно як і художній, літературі починаючи з повоєнного періоду, читач не знайшов би ні участі українських козаків та аристократів у подіях грізного Смутного часу початку XVII століття, ні походу Сагайдачного на Москву 1618 року, ні інших суперечливих епізодів україно–російського минулого. Водночас після розпаду радянської тоталітарної системи і послаблення контролю над історичною наукою чимало українських авторів спробували відновити лакуни в історичному минулому українців, активно взявшись за популяризацію історії заледве не самих лишень україно–російських конфліктів і суперечностей.
