Київ.ua - Белімова Тетяна (полная версия книги txt) 📗

Зупинився на дорозі, не доїхавши кілька метрів до автобусної зупинки. Підняв очі: світилося лише кілька вікон на останніх (на двадцятому чи двадцять першому?) поверхах. Тиша. Спокій. Тільки двірники все стирають зі скла холодну кристалічну кашу від мокрого снігу (коли він пішов? Навіть не зауважив…). Потягся рукою до пляшки, що встигла вже трохи нагрітись у теплі салону. Дістав із бардачка пластиковий одноразовий стаканчик. Налив. Підняв імпровізований келих:

– За тебе, Льоно! За твою нову роботу! За твоє нове життя!

Розділ дванадцятий

Перше весняне тепло. Галасливі зграйки школяриків, – і де їх стільки береться? Таке враження, ніби всю зиму ховалися по нірках від холоду, а от пригріло сонечко, – прокинулись і витрачають накопичену енергію, хто як може чи хоче. Не так і далеко відійшла від школи, якихось метрів п’ятдесят, тому, певно, й почула дзвоник, що прокотився-розлігся, наче далеке відлуння її дитинства. Хоча старенька школа, в якій навчалась вона, зовсім не схожа ні своїм фасадом, ні триметровими стелями, під якими завжди так грандіозно розходилася луна, на цю модерну, в якій навчається дочка. Але цей майже рідний поділ на уроки й перерви, окреслений незмінним гучним металевим звуком – сиреною, якщо починаються заняття, або флейтою, якщо вони завершуються, – був вузликом пам’яті, який ніколи не розв’яжеться, не зітреться, не піде в небуття.

Широкий людський потік несе свої хвилі у важезні двері метрополітену, що теліпаються в різні боки. Приємно віддатися плинові цього живого моря, поспішаючи за іншими хвилями (а поспішати таки є чого! бо можна й спізнитися, а це сьогодні, в понеділок, ой як небажано!), відчути свою причетність до ранкового марафону. Це підбадьорює, що не лише ти прокидаєшся так рано: багато хто теж квапиться, вливається у робочий колектив, стає на своє місце біля верстата (і байдуже, що «місць біля верстата» майже не лишилося), йде за прилавок, вгрузає у зручне чи не дуже офісне кріселко, надягає білий, стерильний своєю чистою випрасуваністю халат, натягує робу й каску. І для всіх-всіх теж ніби лунає цей умовний дзвоник-сигнал, і кожен перестає вже бути тим, ким був декілька годин тому в себе вдома, а ніби вбирає машкару своєї професії, вмикає екран восьмигодинної (добре, якщо так!) службової зайнятості.

Вона любила розглядати ці ранкові обличчя, інколи невиспані й прим’яті, але частіше, особливо в молоді – гарно розфарбовані, щедро сприснуті парфумами, підготовлені до робочого дня, як вироби ремісника-гончара до виставки в Українському домі. Особливо цікаво було, їдучи вниз чи вгору ескалатором, вдивлятися у рухомий зустрічний потік різних облич – юних і не дуже, відверто вродливих і з прихованою звабинкою, яка відкривалась лише з певного ракурсу чи за певного освітлення, симетрично довершених і з чудернацькими носами чи дивними вустами. Всі такі різні при тотожній типовості, неоднакові за тих самих складових (два ока, дві брови, один ніс і рот, лоб, вуха…). Примхлива гра генів… Загадка природи… Божий промисел…

У вагоні (як часто буває, всім треба забитися в один, коли решта відносно вільні) її щільно прибило до чийогось чорного пальта. Викручувалась, як могла, щоб широкі з металевими серединками ґудзики не відбились візерунковим мотивом на її щоці. Приємний запах дорогої туалетної води. Господи, хоча б і собі не залишити відбиток помади! Що ж за ранок такий перевантажений?! Ментолове тепле дихання просто в чоло, не прикрите жодним капелюшком (бо вже ж весна), а лише модним чубчиком. Нарешті зважилася підняти очі й зустрілася з очима (синіми-синіми! а чи це гра підземного освітлення?), – що теж уважно вдивлялися в її обличчя.

Ні! Категоричне ні! Більше не дивитися! В такі очі небезпечно зазирати! На що ж тоді дивитися?! На свою руку, яка аж побіліла, вчепившись-повиснувши на поручні? Отже, розглядатиме свою руку. Знайомі сині струмки вен, родимка між великим і вказівним пальцем, іще дві менші – на зап’ястку. Поруч, ледь притиснута долонею, його рука. Рука – не очі, руку можна й пороздивлятися. І що ж скаже його рука? Обручки немає, хоча не факт, що неодружений: багато хто просто не носить! Видовжені аристократичні пальці, смужечка світлої сорочки вибилась із-під рукава пальта. Рука присунулась на небезпечну відстань до її руки… ривок зупинки… і вже це чуже тепло обпекло ніби ненавмисним доторком. Мимоволі звела очі, але ще один ривок (і що це за ривки в метро? можна подумати, на світлофорі пригальмував…) – і її сумка злетіла з плеча і каменем (звісно, через важку книжку) впала на підлогу, під ноги пасажирам на сидіннях. І перш ніж вона встигла усвідомити, що сталося, перш ніж устигла нахилитися (досить непросте завдання в такій тисняві), він швидко й діловито вже простягав їй цю сумку.

– О! Дякую!

– Мені було не важко! Макс!

– Що? Що ви сказали?

Не те щоб не розчула, а мабуть, не усвідомила: мозок із запізненням сприйняв інформацію.

– Я кажу, мене звуть Макс! А як звуть Вас, чарівне створіння?

– Альона, – відповіла радше механічно, ніж свідомо.

Вже років сто ніхто не називав її «чарівним створінням». Та яких там сто! Вона взагалі не пригадує, щоб хтось її так називав. Це звертання ніби з давноминулого віку, коли вулицями їздили екіпажі й ходили чарівні незнайомки, блакитні панни, жінки під вуалями – в елегантних капелюшках і горжетках, у довгих-довгих рукавичках, в яких так елегантно трималися мундштуки пахітосок, у манто, що прикривали голі плечі й діамантові кольє.

Почула, як голос у репродукторі назвав її станцію.

– Ви виходите на наступній?

– Ні, через одну, але я Вас пропущу.

І пропустив, жестом ілюзіоніста діставши звідкілясь (вона не побачила звідки, а може, це її свідомість була надто переобтяжена емоціями, щоб фіксувати такі деталі) візитку і втиснув (саме втиснув, міцно стуливши її долоню своєю!) їй у руку:

– Подзвоніть мені, будь ласка! Я дуже хочу, щоб наше знайомство тривало! Альоно! Я чекатиму…

Розтиснула руку вже на ескалаторі. То що там, чи то пак хто там? «Максим Домбровський, помічник депутата». Круто! Хоча, якби був «крутим», мабуть, на метро не їздив би. Два мобільні номери, два міські, один імейл, один скайп. Швидко дістала з порятованої помічником депутата сумки люстерко. І справді: волосся скуйовдилося, темні кола під очима проступили крізь пудру, словом, не найкращий вигляд… Але ж йому сподобалася! Сподобалася? Сподобалася ніби…

А він їй? Зазирнути в себе, щоб побачити там – що? Ствердну відповідь? Чи не зазирати, не згадувати, точніше, забути-викинути його з голови і візитку його теж швидше кинути до смітника біля виходу?

На вулиці били яскраві фонтани ультрафіолету (просто як у пісні!). Це був несподіваний і очевидний контраст після підземного царства з неживим світлом. Горобчики діловито й управно, незважаючи на ранкову тисняву, милися в калюжі, що утворилася на місці великого замету, залишки якого брудними кристалами підіймалися посередині цієї міні-водойми. Відкрила сумочку й поклала Максову візитку у внутрішню окрему кишеньку. Побачила попереду співробітницю й пішла швидше, щоб наздогнати колегу.

Розділ тринадцятий

Чекала, поки Лада увійде в скайп, домовились на одинадцяту вечора. Легка ейфорія, безумовно, була пов’язана з ранковим знайомством у метро (собі ж самій можна було признаватися в цьому?).

Витягла візитку, забила у Google «Максим Домбровський». Ого! І ого-го, скільки всього видала глобальна мережа! І багато ж він із тим депутатом подорожує! Що їм удома не сидиться, їздять по всій Україні і не тільки? Що там іще? Зареєстрований у всіх соціальних мережах? Любить в Інтернеті зависати? І що розкаже про нього його сторінка? Неодружений? У вільному польоті? Чудово! От тільки цікаво, «неодружений», бо вже розлучений, а чи ще не був у шлюбі? Це, між іншим, принципово різні речі!