Айвенго - Скотт Вальтер (бесплатные версии книг TXT) 📗

— Мій мул! Де ж мій мул? — вигукнув єврей, щойно вони вийшли із хвіртки.

— Приведи сюди його мула, — сказав прочанин, — та й мені дістань теж мула, я поїду з ним поруч, поки не виберемося з тутешніх місць. Потім я доставлю мула в цілості комусь із почту Седрика в Ашбі. А ти сам… — решту прочанин сказав Гурту на вухо.

— З великою радістю все виконаю, — відповів Гурт і втік виконувати доручення.

— Бажав би я знати, — сказав Вамба, коли пішов його товариш, — чому вас, прочан, учать у Святій Землі.

— Читати молитви, дурню, — відповів прочанин, — а ще каятися в гріхах і умертвляти свою плоть постом і довгою молитвою.

— Ні, має бути щось міцніше цього, — сказав блазень. — Де таке бачено, щоб покаяння й молитви змусили Гурта зробити ласку, а за пост і помірність він дав би комусь мула! Гадаю, що ти міг би з таким же успіхом торочити про помірність і молитви його улюбленому чорному кабанові.

— Ех, ти! — мовив прочанин. — Одразу видно, що ти саксонський дурень, і більше нічого.

— Це ти правильно кажеш, — сказав блазень, — був би я норманом, як і ти, ймовірно, на моїй вулиці було б свято, а сам я був би філософом.

У цю хвилину на протилежному березі рову показався Гурт із двома мулами. Мандрівники перейшли через рів вузьким звідним мостом, у дві дошки завширшки, розмір якого відповідав ширині хвіртки й того вузького проходу, що був улаштований у зовнішній огорожі й вів просто в ліс. Щойно вони досягли того берега, єврей поспішив підсунути під сідло свого мула мішечок із просмоленого синього полотна, який він дбайливо витяг із-під хітона, бурмочучи увесь час, що це «зміна білизни, лише одна зміна білизни, більше нічого». Потім піднявся в сідло з такою моторністю й спритністю, якої не можна було очікувати в його похилі роки, і, не гаючи часу, почав розправляти складки свого плаща.

Прочанин сів на мула менш поспішно і, їдучи, простягнув Гурту руку, яку той поцілував із найбільшою повагою. Свинар стояв, дивлячись вслід мандрівникам, поки вони не зникли в глибині лісу. Нарешті голос Вамби вивів його із задумливості.

— Чи знаєш, друже мій Гурт, — сказав блазень, — сьогодні ти напрочуд ввічливий і надміру благочестивий. От би мені стати абатом або босоногим прочанином, тоді і я покористувався б твоєю запопадливістю й увагою. Але, звичайно, я б захотів більшого, ніж поцілунок руки.

— Ти недурно обміркував, Вамбо, — відповів Гурт, — тільки ти судиш із зовнішності; втім, і розумні люди роблять те ж саме… Та час мені навідатися до череди.

Із цими словами він повернувся у садибу, а за ним поплівся й блазень.

Тим часом мандрівники квапилися — їхали з такою швидкістю, що зраджувала страшний переляк єврея: у його роки люди звичайно не люблять хуткої їзди. Прочанин, який їхав попереду, мабуть, чудово знав усі лісові стежки й навмисно тримався манівців, тож підозріливий Ісак не раз подумував — чи не збирається прочанин заманити його в якусь пастку.

Мандрівники довго їхали мовчки обхідними стежками лісу, нарешті прочанин перервав мовчанку.

— Бачиш старий засохлий дуб? — сказав він. — Це — межа володінь Фрон де Бефа. Ми давно вже минули землі Мальвуазена. Тепер тобі нема чого остерігатися погоні.

— Нехай повідлітають колеса їхніх колісниць, — вигукнув єврей, — як це сталося з колісницями фараоновими [30]! Але не залишай мене, добрий прочанине. Згадай про лютого тамплієра і його сарацинських рабів. Вони не зважать ні на кордони, ні на маєтності, ні на звання власника.

— Із цього місця наші дороги мають розійтися. Не личить людині мого звання їхати поруч із тобою довше, ніж цього вимагає пряма необхідність. До того ж якої допомоги ти чекаєш від мене, мирного прочанина, проти двох озброєних язичників?

— О, добрий юначе! — вигукнув єврей. — Ти можеш заступитися за мене, а я зумію нагородити тебе — не грошима, у мене їх немає, допоможи мені отче Аврааме.

— Я вже сказав тобі, — перервав його прочанин, — що ані грошей, ані нагород твоїх мені не потрібно. Провести тебе я можу. Навіть зумію захистити тебе, тому що заступництво за єврея перед сарацинами навряд чи забороняється християнинові. А тому я проводжу тебе до місця, де ти можеш знайти собі гідних захисників. Ми тепер недалеко від міста Шефілда. Там ти легко відшукаєш багатьох одноплемінників і знайдеш у них захисток.

— Нехай буде над тобою благословення Якова, добрий юначе! — сказав єврей. — У Шефілді я знайду притулок у мого родича Зарета, а там пошукаю способів безпечно проїхати далі.

— Добре, — мовив прочанин. — Виходить, у Шефілді ми розійдемося. Через півгодини ми під'їдемо до цього міста.

За півгодини обидва не вимовили жодного слова; прочанин, можливо, вважав для себе принизливим розмовляти з євреєм, коли в цьому не було необхідності, а той не смів нав'язуватися з бесідою людині, яка здійснила мандрівку до гроба Господнього і, отже, була позначена певною святістю. Зупинившись на вершині похилого пагорба, прочанин, указавши на місто Шефілд, що розкинулося біля його підніжжя, сказав:

— Ось де ми розійдемося.

— Але не перш, ніж бідний єврей висловить вам свою вдячність, хоч я й не насмілююся просити вас заїхати до мого родича Зарета, який допоміг би мені відплатити вам за добру справу, — сказав Ісак.

— Я вже казав тобі, — сказав прочанин, — що ніякої винагороди не потрібую. Якщо в довгому списку твоїх боржників знайдеться який-не-будь бідняк-християнин і ти заради мене позбавиш його кайданів і боргової в'язниці, я визнаю свою послугу винагородженою.

— Зажди! — вигукнув Ісак, хапаючи його за полу. — Мені хотілося б зробити більше для тебе самого. Богові відомо, який я бідний… Так, Ісак — жебрак серед своїх одноплемінників. Але вибач, якщо я візьмуся відгадати те, чого в цю хвилину ти найбільше потребуєш…

— Якби ти й відгадав, що мені найпотрібніше, — сказав прочанин, — ти однаково не міг би дістати це для мене, хоч би ти був настільки ж багатим, наскільки видаєшся бідним.

— Видаюсь бідним? — повторив єврей. — О, повір, я сказав правду: мене розорили, пограбували, я скрізь у боргу. Жорстокі руки забрали всі мої товари, відняли гроші, кораблі й усе, що я мав… Але я все-таки знаю, чого ти потребуєш, і, можливо, зумію дістати це для тебе… Зараз ти найбільше хочеш мати коня й озброєння.

Прочанин мимоволі здригнувся й, раптово обернувшись до нього, поквапливо запитав:

— Як ти вгадав?

— Яка різниця! Хоч як би не вгадав, аби лише здогадка моя була вірною. Але якщо я знаю, що тобі потрібно, я все дістану.

— Візьми ж до уваги моє звання, мій одяг, мої обітниці…

— Знаю я вас, християн, — відповів єврей. — Знаю й те, що навіть найзнатніші серед вас у марновірному покаянні беруть іноді мандрівничий ціпок і пішки йдуть у далекі країни вклонитися могилам померлих.

— Не блюзни! — суворо зупинив його мандрівник.

— Даруй, — сказав Ісак. — Я висловився необачно. Але вчора ввечері, та й сьогодні вранці ти проронив кілька слів, які, мов іскри, що викрешуються кресалом, освітили для мене твоє серце. Крім того, під твоєю мандрівничою зодяганкою заховані лицарський ланцюг і золоті остроги. Вони блиснули, коли ти нахилився до моєї постелі сьогодні вранці.

Прочанин не міг утриматися від усмішки й сказав:

— А що, якби й у твій одяг заглянути такими ж всевидячими очима, Ісаку? Гадаю, що й у тебе знайшлося б чимало цікавого.

— Що про це говорити! — сказав єврей, змінившись на обличчі. Поспішно виймаючи з торби письмове приладдя, він поставив на сідло свою жовту шапку й, розправивши на ній аркуш паперу, почав писати, ніби бажаючи цим припинити непевну розмову. Дописавши, він лукаво примружився і вручив його прочанинові зі словами:

— У місті Лестері всім відомий багатий єврей Кірджат Джайрам із Ломбардії. Передай йому цього листа. У нього є тепер на продаж шість наборів лицарських обладунків міланської роботи — найгірший із них годиться і для царської особи; є в нього й десять жеребців — на найкволішому з них не соромно виїхати й самому королеві, якщо б він вирушив на битву за свій трон. По цій записці тобі дадуть на вибір будь-який обладунок і бойового коня. Крім того, тебе забезпечать усім потрібним для майбутнього турніру. Коли мине потреба, поверни йому в цілості товар або ж, якщо зможеш, сплати сповна його вартість.