Друге життя Брі Таннер - Майер Стефани Морган (книги без сокращений .txt) 📗
– Ми виступимо просто зараз! – схвильовано втрутився Райлі – і тут-таки долинуло різке шипіння.
– Ми виступимо якнайшвидше, – люто виправила Райлі наша сотворителька. – Бо є ще багато справ. Я так гадаю, ви ж сподіваєтеся на успіх? Тому мені потрібно трохи часу на те, щоб навчити своїх солдатів… проінструктувати їх… нагодувати!
Ненадовго запала мовчанка.
– П’ять днів. А тоді ми прийдемо по тебе. І немає такого каменя, під яким тобі вдасться заховатися, і такої швидкості, на якій ти можеш від нас утекти і врятуватися. Якщо доти, доки ми не повернемося, ти не розпочнеш своєї війни, то згориш, – у голосі, який сказав це, не було погрози, тільки цілковита певність.
– А якщо я нападу? – знервовано вигукнула наша сотворителька.
– Побачимо, – відповіла дівчина в плащі привітнішим голосом, ніж досі. – Думаю, все залежатиме від того, наскільки успішною виявиться твоя війна. Ти вже постарайся нас порадувати, – остання фраза була вимовлена так прямо й жорстко, що у мене в животі аж холодок пробіг.
– Так, – рикнула наша сотворителька.
– Так, – пошепки луною відгукнувся Райлі.
І вже за секунду вурдалаки в плащах переступали поріг. Ще п’ять хвилин потому, як вони зникли, ні Дієго, ні я не дихали. А в будинку і наша сотворителька, і Райлі сиділи так само тихо. Ще десять хвилин проминуло в повній нерухомості.
Я торкнулася руки Дієго. Зараз – наш єдиний шанс звідси втекти. Тепер я вже не боялася Райлі так, як раніше. Натомість хотіла забратися якнайдалі від дивних темних плащів. Хотілось опинитися серед великої команди вампірів, які залишилися в дерев’яній хатині, і здавалося мені, що саме цього зараз кортіло і нашій сотворительці. Саме тому вона стількох нас і настворювала. Виявляється, в світі є страшніші речі, ніж я могла собі уявити.
Дієго досі вагався, дослухаючись, і вже за мить його терпіння було винагороджено.
– Що ж, – почувся з будинку її шепіт, – вони все знають.
Про кого вона говорила – про вурдалаків у плащах-мантіях чи про загадковий клан? Перед драматичними подіями вона згадувала ворогів – кого ж із двох мала на увазі?
– Це не має значення. Нас настільки більше…
– Попередження в будь-якому вигляді має значення, – заричала вона, перебиваючи Дієго. – Ще стільки всього треба підготувати! А в нас тільки п’ять днів! – простогнала вона. – Більше ніяких забавок. Починай уже сьогодні.
– Я тебе не підведу! – пообіцяв Райлі.
Чорт! Ми з Дієго одночасно ворухнулись і воднораз стрибнули з нашого сховку на найближче дерево, втікаючи в тому напрямку, звідки прийшли. Райлі квапиться, і якщо він після розмови з темними плащами наразиться на слід Дієго, а самого Дієго не буде в кінці того сліду…
– Я маю встигнути повернутися і вже чекати на Райлі, – прошепотів Дієго на льоту. – Щастя ще, що мій слід обривається доволі далеко від пряничного будиночка! Не хотів би я, щоб Райлі запідозрив, що я все чув.
– Нам краще з ним побалакати разом.
– Запізно. Він зразу зауважить, що твого запаху немає, що ми йшли не вдвох. А це підозріло.
– Дієго…
Я потрапила в його пастку і змушена буду лишатися осторонь.
Ми вже добігли до того місця, де Дієго приєднався до мене. Він пошепки квапливо пробурмотів:
– Тримайся нашого плану, Брі. Я скажу йому те, що й збирався. До світанку ще далеко, але що вже поробиш. Якщо ж він мені не повірить… – Дієго стенув плечима. – У нього зараз купа важливіших проблем, щоб іще перейматися моєю бурхливою фантазією. Може, саме зараз він поставиться до моїх слів уважніше – схоже, нам потрібна допомога, і можливість спокійно виходити на денне світло явно не завадить.
– Дієго… – повторила я, не знаю, що казати.
Він зазирнув мені у вічі, а я чекала, коли ж кутик його вуст загнеться у знайомій усмішці, а він зронить який-небудь жарт щодо ніндзя чи НДН.
Але ж ні. Натомість він повільно нахилився, не відриваючи від мене очей, і поцілував. Його гладенькі вуста притислися до моїх, а погляди наші схрестилися.
Нарешті він відхилився й зітхнув.
– Вертайся додому, сховайся за Фреда і вдавай, що й гадки ні про що не маєш. А я тебе наздожену.
– Будь обережний.
Я вхопила його долоню й міцно стиснула – і швидко відпустила. Райлі тепло відгукувався про Дієго. Мушу сподіватися, що та теплота не була награною. Бо вибору в нас усе одно немає.
Тихо, мов подув вітерцю, Дієго зник за деревами. Я не гаяла часу, намагаючись його видивитися. Натомість погнала з гілки на гілку назад до будинку. Сподіваюся, очі мої й досі яскраво-червоні після вчорашнього бенкету – це має пояснити мою відсутність. Я просто здійснила коротку вилазку на полювання. Мені пощастило – натрапила на одинокого туриста. Нічого особливого.
Моє повернення вітали не тільки гучна музика, де переважали ударні, а й солодкий запах диму, який неможливо було ні з чим переплутати, – дух згорілого вампіра. Мене з ніг до голови охопила паніка. Але виходу не було. Я не стишила кроку, а промчала сходами й метнулася в куток кімнати, де стояв Бридкий Фред – його заледве можна було розрізнити. Він зібрався щось робити? Чи просто набридло сидіти? Я не знала, що він замислив, та й мені було байдуже. Я все одно триматимусь поблизу нього, поки не повернуться Райлі та Дієго.
Посеред кімнати курилася димом купа, завелика як на просто руку чи ногу. Отак Райлі позбувся двадцять другого бійця.
Схоже, ніхто не звертав уваги на задимлені останки. Всі вже звикли до такого видовища.
І вперше в житті, поки я наближалася до Фреда, відчуття відрази не посилилося. Навпаки, дещо зменшилося. А він начебто взагалі мене й не помітив, бо продовжував читати книжку, яку тримав у руках. Одну з тих, що я лишила йому кілька днів тому. Сьогодні, підступаючи до Фреда, який прихилився до спинки канапи, я чітко бачила все, що він робив. Я завагалася, міркуючи, що б це могло значити. Невже, коли захоче, він може послаблювати в мені відчуття нудоти від його присутності? Чи означало це, що тепер ми обоє незахищені? На щастя, бодай Рауля зараз не було вдома, хоча Кевін сидів тут.
І вперше за весь час я змогла добре роздивитися Фреда. Він був високий, аж під метр дев’яносто, і мав густе біляве волосся, яке я встигла зауважити раніше. Плечі він мав широкі, а торс мускулястий. Зовні Фред здавався старшим за інших – радше студент коледжу, ніж учень школи. А ще – і це з якогось дива найбільше мене зачудувало – він мав приємну зовнішність. Був, як ми всі, вродливий, а може, й набагато вродливіший. Не знаю, чому саме це мене так вразило. Гадаю, просто раніше він завжди здавався бридким.
Мені стало ніяково, що я витріщаюся на Фреда. Я швидко окинула поглядом кімнату, щоб переконатися, чи ніхто не помітив: у цю хвилину Фред цілком нормальний – і симпатичний. Але ніхто й не дивився в наш бік. Я метнула швидкий погляд на Кевіна, готова щомиті відвести очі, якщо раптом він на мене подивиться, проте зіниці його застигли на якійсь точці ліворуч від нас. Він трішки супився. Я ще не встигла відвести очі, а він уже перевів погляд просто на мене й зупинив десь трошечки праворуч. І нахмурився дужче. Було таке враження… наче він намагається роздивитися мене, але не бачить.
Я відчула, як кутики моїх вуст вигнулись у подобі посмішки. На думці в мене було забагато всіляких тривог, щоб по-справжньому насолодитися сліпотою Кевіна. Я знову зиркнула на Фреда, чекаючи, чи повернеться відраза, – і зауважила, що він посміхається разом зі мною. З усмішкою на вустах він мав неперевершений вигляд.
Але мить майнула, і Фред повернувся до своєї книжки. Довгий час я не ворушилася, чекаючи, що станеться. Наприклад, Дієго переступить поріг. Чи Райлі й Дієго удвох. Чи Рауль. Чи мене знову охопить нудота, чи Кевін пошле мені пекучий погляд, чи вибухне чергова сварка. Бодай щось.
Але нічого не відбувалося, і я нарешті взяла себе в руки та зробила те, що мала робити від самого початку: почала вдавати, буцім нічого не трапилось. Я підхопила книжку зі стосика, який тулився на підлозі праворуч від Фреда, сама сіла поряд і прикинулася, що читаю. Можливо, то була одна з тих книжок, які я начебто читала вчора, але я її не впізнала. Я гортала сторінки, невидющими очима втупившись у текст.
