Книгарня «ШОК» - Кононенко Евгения (читать книги бесплатно .TXT) 📗
Ясний вечір. Місяць освітлює книгу. Він схвильовано гортає сторінки, зараз йому важко читати уважно. Це ще попереду. Але поки він зазирне в кінець цього трьохсотсторінкового роману. Море… два хлопці їдуть трамваєм до моря. У трамваї порожньо, за вікном чорно. Тільки двоє хлопчаків із одним квиточком на двох. Він пам’ятає, як того пізнього вечора трамвай дзеленчав по набережній, але чому він вирішив у своїй книзі, де стільки всього справжнього, переробити ріку на море?
Він глянув на задню обкладинку, прочитав біографію автора. Зрозуміло, він змінив ім’я… Але й не те місто, не той рік народження. Народився в Одесі 1965 року… Це не він. Але відчуття шоку не минає. Бо ж не має значення, в якому місті та в якому році їдуть у порожньому трамваї двоє хлопчаків, щоб вечір перед розлукою назавжди провести тільки вдвох.
Частина друга: Не склалося
Загублений шифр
Мені боляче писати цей текст. Боляче проговорювати гранично болючу ситуацію. Болючу саме її внутрішнім наповненням, бо ж зовні все спокійно. Ніхто нічого не бачить. Ніхто ні про що не питає. Тож нібито немає потреби шукати слова для приспаних бід. Ні про що не треба говорити. Може й далі тривати непроговореність. Та непроговореність, яка завжди була невід’ємним параметром нашого химерного спільного простору, і в тому був його шарм. «Щоб ніхто не подумав, ніби тут таки справді щось відбувалось», казав ти, похапцем ховаючи простирадло, на якому ми кохались. Стосунки, які ніколи не з’ясовувались, видавалися найбільшою мірою наближеними до істинних. То був реальний вихід за межі непереможної повсякденності, безсумнівне розширення границь сумного буття.
Це тривало досить довго. А потім почав руйнуватись той шифр, за допомогою якого чоловік і жінка знаходять спільну мову - бо ж прямим текстом у цій царині послуговуються тільки дуже обмежені люди. Зараз цей шифр зовсім не працює, але ще й досі судомно набирається, спричиняючи потойбічний біль. Певне, найрозумніше було б не плекати той біль, а пошукати новий шифр до якихось інших заповідних брам.
Але є сфери життя, де закони раціональності катастрофічно не діють. Старий шифр не відпускає, а брама вперто не відчиняється. І тоді за горло непереможно бере необхідність проговорити не говорене роками. Назвати неназване. Надати буттєвих рис тому, чого нібито й не було.
Спад збігся в часі з банальним і неуникним в’яненням жіночого тіла. Той, хто видавався непересічно ніжним і мудрим, виявив себе як банальний мужик, який чекає від жінки перш за все того, що звеселяє руки й очі, відмовляючись сприймати жінку як рівну собі, чия матеріальна оболонка також піддається віковим змінам. Власного черевця не видно, щоб побачити його, треба занадто низько нахиляти голову, ризикуючи вивернути шию. Зручніше дивитись на жіночий низ, констатуючи невблаганність часу, свідомо чи неусвідомлено мріючи про молодшу бабу.
Безліч жінок приходять до трагічного усвідомлення принципової і засадничої тілесності чоловічого кохання саме тоді, коли їхні тіла починають марніти. І відчайдушно кидаються омолоджувати їх, ґвалтуючи природу. Можна водити тематичну екскурсію по Байковому цвинтарю, по надгробках гарних жінок, які на п’ятому десятку божевільно захо дились коригувати свою плоть, терзаючи її варварськими процедурами на кшталт «креативних масажів» або «гарячих сповивань», що призводило не до нової молодості, а до новоутворень. Жінки, рятуючи кохання, потрапляли в обійми смерті. А чоловіки, для кого приносились ті криваві жертви, спокійно брали молодших на місця, які звільнялися…
Та особисто мене так бентежить не плоть. З неї можна й насміятись. Зрештою, є чоловіки, не аж так чутливі до відхилень від тілесних канонів. Є такі, кому зрілі жінки подобаються більше, ніж молоденькі. Протягом того тривалого часу, поки на межі буття й небуття виникав наш неіснуючий таємний спільний простір, у мене траплялись інші зустрічі - в тебе також. Я кажу про це не для того, щоб ствердитись як модерна жінка, яка хизується кількома партнерами. Я кажу про це тільки тому, що наш втрачений шифр складався не лише з тілесних символів; його духовні складові були важливішими. Хоча й тілесні єднання бували такими натхненними й солодкими, що зупинялося серце, і я знала: воно так тому, що є нематеріальний вимір, навіть позаматеріальний.
Я щойно говорила про єднання духа й тіла, щоб зараз рішуче розділити їх. Чомусь віддавна саме єднання тіл чоловіка й жінки вважається особливо сакральним, ближчим за яке нема нічого. Але є і той обмін таємними думами, який дає справжня дружба рівних перед Богом шляхетних душ і який робить двох незрівнянно ближчими, ніж близькість коханців у хвилини кохання. Розкриття душ у довірливій розмові є незахищенішим і трепетнішим, ніж увесь трепет, уся незахищеність наготи коханців.
Я завжди ставилася з іронічним жалем до тих, хто живе у просторі перезрілої мелодрами, безпорадно хапаючи вичахле, зужите кохання за хвіст, істерично тягнучи його туди, куди воно не хоче. Якщо коханий більше не хоче йти на ложе (або в койку, залежно від контексту), ми відпустимо його.
Я завжди могла знайти іронічний формат для цієї ситуації, бо, зрештою, виживаємо ми, сміючись. Але протягом вже багатьох, багатьох років я не можу, катастрофічно не можу перевести в сміхову площину твої «я зайнятий, зайнятий, зайнятий, я живу в божевільному ритмі, де немає місця невротичним істерикам, радий допомогти, але це не по моїй лінії, я тобі дам телефон, передзвони, нібито непоганий лікар, скажи, що від мене…»
Мені гріх нарікати на того чоловіка. Він реально й багато зробив для мене в зовнішній іпостасі життя. Скільки є друзів, які готові і слухати всі наші сповіді, і виявляти гли- боке розуміння усієї нашої проблематики, але нічого ніколи не зроблять практично - здебільшого й не можуть, іноді не хочуть. А він має змогу допомагати й робить це. Він таки правда чимало влаштував для мене. Він майже не дарував подарунків, а якщо й дарував, не вкладав у ті предмети сакрального сенсу дарування, даруючи перше-ліпше. Але кілька разів упхав певну суму грошей, яка саме на той момент виявлялась рятівною. Це було дуже зворушливо, я ніколи цього не забуду! І зараз, якщо я звернусь до нього, він зробить якщо не абсолютно все, то мало не все, що зможе.
Але, сказавши необхідне, вмить урве розмову, мовляв, я зайнятий, зайнятий, зайнятий, поговоримо колись іншим разом, а зараз щасти тобі, звертайся, як щось буде треба, а наразі вибач, пишу некролог одному хорошому чоловікові.
Чому я не можу просто користуватись ним як «потрібною людиною», котра має певний сентимент до моїх колишніх заслуг коханки? Чому хочу від нього чогось іще? Можливо, тому що відчуваю: той світ, який так міцно тримає його, той світ, в якому він такий «зайнятий», - то недобрий, нездоровий світ, що непоправно руйнує його особистість?
Тоді, коли ми ще, бувало, бодай якось розмовляли, відчувалось, що ти боїшся розмов про внутрішні зриви - мої або моїх рідних. Ти завжди рішуче перебивав мене. Моя пам’ять береже ті перебиті речення, ті фрази, перебиті в районі хребта: «Краще напиши про це новелу». - Ти ніби боявся моїх одкровень, чому? Що тебе аж так лякало? Невже думав, ніби в мене була мета підступно спровокувати відвертість за відвертість, щоб підібратись до твоїх заборонених зон, яких у такого, як ти, й бути не може? Адже в зовнішньому житті тебе всі знають як людину взірцево зважену й врівноважену, розважливу й добре виховану.
Минулої зими ти кілька разів поспіль рішуче уривав телефонну розмову. Як бритвою по обличчю. І відтоді я не набирала твого номера й ніколи не наберу. Мене б’є пропасниця з амплітудою в півметра від жаху знову почути:
«Вибач, я зайнятий». «Іншим разом». «А зараз я пишу некролог». Обіцяй мені, що, як я відійду раніше за тебе, ти не писатимеш некролога мені!!! І не промовлятимеш над моєю труною поминальних промов!!! Я зараз говорю про смерть, але це не спекуляція, мовляв, пожалій, бо помру!!!
