Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
До кімнати увійшла молода жінка в сарафані, її волосся було мокре. В руці вона тримала чарочку з мутною рідиною і склянку води.
Передала все це чоловікові, той мені: Випийте. Жінка прискіпливо оглядала мене. Я поквапилась відвести очі, подякувала і випила краплі, запила водою, вдячно кивнула.
Ви до нас? запитала жінка.
Т-т-так, відповіла я, ледь ворушачи язиком. У-у м-мене трохи н-н-незвичайна с-с-с-справа…
Вони сіли навпроти мене за стіл. Їхні обличчя були зосередженими. І… дуже молодими, без жодної хмаринки. Певно, я здавалася їм тіткою.
Хоча, як вже казала, ніхто не давав мені більше двадцяти п'яти. Але в цій досить незручній довгій сукні, яку я надягла, в грубих босоніжках, які не носила років десять і які шкода було викидати, я виглядала на всі свої роки. Гадаю, що ще й з «гаком». Тому вони так і дивилися з шанобливою, але трохи відстороненою увагою.
Отже… почала я, намагаючись подолати своє затинання, яке щомиті посилювалось. Мене звуть Вероніка…
Я хотіла назватись по батькові, але вчасно закашлялась. Представилась, назвавши прізвище чоловіка і вигадане прізвище. А потім почала брехати, як по писаному:
Я працюю тут неподалік, у Вишневому, в науково-дослідній лабораторії…
Яка ще, до дідька, лабораторія, запитала саму себе, але на вагання і роздуми не було часу, і я сміливо повела далі:
Обставини склалися так, що по кілька днів протягом місяця я мушу жити тут, в місті: по-перше, бути на курсах підвищення кваліфікації (яку, цікаво, кваліфікацію ти збираєшся підвищувати?), а ще треба вибити апаратуру для лабораторії (Господи, яку ще апаратуру?!)…
Вони ошелешено перезирнулися.
Словом, рішуче промовила я, чи не могли б ви здати мені кімнату на ті дні, що я перебуватиму в місті?
В обох очі полізли до лоба.
Здати?? Кімнату?? майже хором вимовили вони.
Так, так, поспішила запевнити я. Це ненадовго, обіцяю. Я заплачу.
Зависла пауза.
Дозвольте ваш паспорт, раптом сказав чоловік.
Я ледь не зомліла.
Стоп. Де може бути паспорт у радянської людини, коли його з собою немає? Я напружила мізки і вигукнула:
Паспорт на прописці я щойно отримала кімнату в… комуналці! Але… але я принесу вам своє посвідчення!
Ага, точно, завтра зварганю його вдома на компі за три хвилини! Не проблема.
А чому ви звернулися саме до нас? підозріло запитала жінка.
Ну…У вас же є вільна кімната… промимрила я.
Вони перезирнулися. І знову надовго замовкли.
Це несподівано… нарешті вимовила жінка. Ми вас зовсім не знаємо і…
…І, по-друге, підхопив чоловік, що ми скажемо сусідам? Дільничному? В ЖЕКу?
Але ж це ненадовго! жалібно промовила я. Всього на кілька днів! Я дам вам всі гарантії! Завтра ж принесу документи і… оплату. Мені конче необхідно пожити саме тут наш філіал зовсім поруч! Було б де переночувати… Я вам не заважатиму!
А яку оплату ви маєте на увазі? посуворішав чоловік.
Почекай, Вадику, сказала жінка, в принципі, якщо це ненадовго…
Кілька днів! запевнила я.
Мені це все, чесно кажучи, не дуже подобається, пробурмотів чоловік. Якось це дивно. І навіщо нам такий заробіток? Через десять карбованців потім гріха не оберешся…
Невже на цьому все скінчиться, з розпачем подумала я і продовжила:
Я можу заплатити більше! Речами! Чесно. Мій друг щойно повернувся з плавання багато чого цікавого привіз. От, погляньте!
І я виклала на стіл останній аргумент дві пари новеньких фірмових джинсів, свої і Мирося.
Ой! сказала жінка, поїдаючи штани очима. Це надто дорого. Ми не можемо їх взяти за якісь кілька днів.
Не проблема, весело запевнила я. Для мене це не проблема. Мій друг має багато таких ганчірок. Не хочете взяти джинсами можу принести вам шубку з шиншили.
Вони поглянули на мене, як на божевільну.
Я відчула, що зараз вони… ці люди… тобто мої дорогенькі батьки просто виставлять мене за двері, як аферистку чи спекулянтку. Цього не можна допустити!
В мене вже проник запах цієї квартири, обплів нутрощі, увійшов у кожну клітину. Я ледве стримувалася, аби не пробігтися всіма кімнатами, впізнаючи найдрібніші деталі. Я не могла вийти звідти ні з чим!
Я напружила мізки і раптом вигукнула, звертаючись до чоловіка:
Ну, хочете, я дістану вам три нові концерти Висоцького?!!
Що? зблиснули його очі.
Так: три концерти Висоцького і пару джинсів на додачу! Хіба це мало за кілька днів нічлігу у вашій хаті?
А звідки у вас ті концерти? підозріло запитав чоловік (хоча ох! в цьому віці він виглядав хлопчиськом!).
Яка різниця? зовсім нешанобливо буркнула я. Що скажете?
Вони перезирнулися. Джинси і концерти задурно велика спокуса.
Жінка непомітно схрестила два пальці і потерла ними ліву брову. Це означало: ні в якому разі! Я це знала. Згадала цей втаємничений жест спільної домовленості. Сама пророблювала його сто разів…
Ні… Ми не можемо взяти вас на квартиру, нарешті вимовив чоловік. Без паспорта. За… джинси… Навіть за концерти. Це дивно. Протизаконно. І незручно.
Господи, подумала я, що за, м'яко кажучи, страхополохи?!
А якщо додам шубку? не здавалася я.
Вони разом підвелися з-за столу і втупились в мене суворими поглядами: мовляв, час і честь знати!
І дві платівки Галича! з відчаєм торгувалася я.
Галича? Звідки? зі священним трепетом прошепотів чоловік.
Жінка штовхнула його в бік і додала безбарвним голосом:
Ні. Нам нічого такого не треба. І Галича також. Вибачте…
Мені лишалося вилити на їхні молоді голови правду.
Мовляв, дорогі мої батьки, ось вона, я, ваша рідна донечка, прийшла відвідати вас у вашій безтурботній радянській молодості, принесла вам подарунки і готова винести зі свого нинішнього процвітання все, що маю, аби ви мені повірили і лишили у себе. А на доказ ще можу принести вам ваші ж фотографії і своє свідоцтво про народження. І розповім, «що було, що є і що буде…», якщо ви не виставите мене за поріг.
Маячня! Ось тут вони і викличуть міліцію чи «швидку».
Я готова була розревітися. Вони стояли і дивились на мене, красномовно вказуючи на двері. Стояли і дивилися…
Де ти тепер, тату, раптом подумала я. Якби сказати тобі, що через двадцять років ти житимеш в Америці в притулку для пенсіонерів-емігрантів, у так званому «кондомініумі»? І не впізнаєш мене так само, як і зараз, коли я приїду туди у справах і знайду тебе серед тамтешньої громади?.. Безбарвним голосом ти запитаєш, де поховано матір, чи гарно я заробляю, і пригостиш ріденькою кавою без кофеїну. І будеш нервово чекати, коли я нарешті піду. Як чекаєш на це і зараз…
…Клямкнув замок, коридором пронісся ураган, лишивши по собі:
Я пити!
На кухні задзеленчав посуд, з крану полилася вода.
Віро! стрепенулася жінка. Не смій пити сиру воду!!
Димка стрімко вискочила з кімнати, за нею вийшла і жінка.
Напруга розрядилася.
Це донька, пояснив чоловік. Весь час по воду бігає!
Так, сказала я. Я познайомилась з вашою донькою ще вчора. Гарна дівчинка…
То це вона вам сказала про вільну кімнату?
Ага… кивнула я і додала останній аргумент: Я б могла в ці дні, що житиму у вас, позайматися з нею математикою.
Він поглянув на двері і тихо вимовив:
Чесно кажучи, за Висоцького я б згодився… Але…
У двері зазирнула дівчинка, пропускаючи жінку вперед. Помітивши мене, вона роззявила рота:
Ой, це ви? Ви будете у нас жити? І, не очікуючи на відповідь, радісно застрибала на одній нозі: Ура! Ура! Ура!
Звідки ти це взяла? суворо запитала мама.
Здогадалася! сказала дівчинка і підійшла до мене: Пішли, я покажу тобі твою кімнату!
Батьки захитали головами, але дівчинка вже вчепилася в мою руку і тягнула за собою. Я могла лише озирнутися з винуватим виглядом, мовляв, ну, що візьмеш з дитини.
Почекай, Вірочко, ми ще нічого не вирішили, зупинив її батько і додав, звертаючись до матусі: Громадянка обіцяє позайматися з Нікою математикою…
