Зворотний бік світла - Корний Дара (книги бесплатно .txt) 📗
Мальва подивилася трохи винувато на матір. Зараз вона мусить поставити питання, яке не сподобається мамі, і якщо та скаже неправду, дівчина то побачить. Таки дійсно, візуально побачить.
— Звісно, люба, запитуй!
— Добре! Тоді скажи мені, будь ласка: ота дримба на стіні звідки взялася? Скільки себе пам’ятаю, вона завжди висить тут. Тільки не говори, що то карпатський сувенір чи щось таке типу того. Бо це не так, правда ж?
Захоплена зненацька, мама спантеличено закліпала очима. Очікувала, очевидно, якого завгодно питання, але не такого. Мальва уважно спостерігала, як над головою матусі зависла маленька напівпрозора хмарка, мов туман. Хмарка не була брудною.
— Це не карпатський сувенір. Присядь, доню! Напевне, настав час розповісти тобі про те, як ти опинилася у нас. Ти про це ніколи не запитувала, тому ми й мовчали.
8. Розповідь мами
— Ти вже знаєш, донечко, що ми тебе вдочерили. Колись вирішили — буде справедливим сказати тобі правду, тому що любимо тебе і попри всі оті біологічні нюанси ти наша дитина, найсправжнісінька, найрідніша, найдорожча. Хотіла б я розповісти тобі і про твою справжню матір, тобто ту, яка тебе народила, та зізнаюся чесно — не знаю ані її, ані ким вона була. Також не відаю, хто твій батько, однак про те, як ти опинилася у нас, розповім. Бо коли говорити про дримбу, то слід починати саме з цього. Та розповідь буде довгою, тому наберися терпіння, люба, і, якщо зумієш, не перебивай мене.
Мальва в знак згоди закивала.
— Ми з татом одружилися ще студентами — молоді, закохані, щасливі. Спочатку думалося — закінчимо навчання, тоді можна буде подумати й про дітей. Тож тим, що бог не давав нам відразу немовлят, не дуже переймалися. Та час спливав. Ми вивчилися, дістали непогану роботу. Тато — перспективний науковець, я — добрий бухгалтер. Мали все — і достаток в хаті, і поза хатою, але не мали найважливішого, що зазвичай тримає сім’ю вкупі, — дітей. Роки йшли, а всі наші спроби завести дитинку розбивалися об стіну розчарування. Я завжди картала себе, напевне тому, що в нас здебільшого жінку звинувачують, якщо в родині довго немає дітей. Нам було тоді лишень по двадцять сім. Здається — які там наші роки. Та все ж… Відчувала, щось не так. Тоді почалися довгі ходіння найліпшими столичними поліклініками, ми ж тоді мешкали в Києві, безкінечні аналізи, переживання, розчарування. Лікарі здивовано розводили руками, нічого не знаходячи. Згодом до цього процесу долучився і тато. Діагноз поставили невтішний. Я виявилася абсолютно здоровою. А от тато — не зовсім. Він шалено переживав через це. Вважав себе нікчемою, чоловіком, який занапастив і моє життя, і своє. Не хочу засмучувати тебе розповідями про те, що ми тоді пережили, через що пройшли. Наш шлюб висів на волосині, Назар вирішив розлучитися зі мною, оскільки не хотів «бути причиною» моїх страждань. Так і сказав. Бо не уявляв собі родину бездітною. І ось — документи на розлучення підписані, майно поділене, коханий йшов з мого життя, бо начебто так мало бути ліпше для мого майбутнього. Не розумів тоді, що мені насправді байдуже до майбутнього без нього, хай навіть з дитиною. Я хотіла мати майбутнє тільки з ним, хай навіть і бездітним. Казала, вмовляла, переконувала, що безпритульних сиріт довкола достатньо, а ми можемо когось всиновити чи вдочерити. Ти ж знаєш свого батька, впертий віслюк затявся: «Ні, і крапка. Ти, Олюню, можеш сама народити, от і народи. Знайди для цього здорового, нормального чоловіка, а не такого убогого, як я. Ну не хочеш сама шукати — я знайду. І байдуже, хто він, тільки щоб зробити дитину, і тоді то буде насправді твоя дитина, а коли твоя, то й моя теж». Я не погоджувалася. Що він мені таке пропонує?! Як можна! Як це — лягати в ліжко з чужим чоловіком: ніколи й нізащо. І тоді Назар зважився на останній крок — залишити мене, щоб не позбавляти, так би мовити, «материнського щастя». Чоловіки іноді бувають такими дурнуватими, доню. Це тобі на майбутнє урок.
А того літнього серпневого вечора ми сиділи на кухні в Києві, в однокімнатній хрущівці, за останньою нашою вечерею. Цю квартиру мені бабуся залишила, так би мовити спадок коханій онучці. Так от, сиділи ми й мовчки длубалися в тарілках, розмова не клеїлася, я ледве стримувала сльози, в коридорі стояли спаковані валізи. Раптом у двері подзвонили. Ми начебто не чекали нікого. Пішов відчиняти тато, запопадливо причинивши за собою двері: можливо, сусідка прийшла позичити солі, тож він швидше її спровадить. Його хвилин п’ять не було, я вже хотіла вийти за ним, як раптом двері кухні відкрилися і… на порозі стояв усміхнений Назар з немовлям на руках. Мале тендітне створіннячко солодко спало, обнімаючи своєю ручкою його великий палець. За його спиною я побачила жінку. То був янгол. Не смійся з мене, донечко, то справді був янгол. Хай і безкрилий, а хто сказав, що янголи мають мати крила, та все ж янгол. Від жінки йшло світло, і такий спокій та благодать розпливалися довкола, що враз зробилося так добре і я без слів зрозуміла, що янгол подарував нам дитинку для того, щоб вберегти нашу сім’ю. Ну хіба ж то неправда, коли кажуть — всі шлюби вкладаються на небесах. Жінка-янгол привітно посміхалася. Вона тримала в руках величенького плетеного кошика, поставила його на стіл біля газової плити. Я зрозуміла — у ньому тебе і принесли. На тобі була довга полотняна льоля, гаптована білою вишивкою. Я відразу зрозуміла — жінка не мати маляти, така б ніколи не зреклася дитяти, та й, зрештою, чи можуть янголи мати дітей. Вони тільки оберігають-рятують і все.
— Олюню, кохана! Знайомся. Це наша донечка, уявляєш, наша донечка, її нам сам Господь прислав. — Назар посміхався щасливо, а мені знову доводилося втамовувати сльози, щоб не розплакатися, вже від щастя. Ой, правдоньку говорять — у жінок очі на мокрому місці.
Тоді заговорила жінка-янгол. Так-так, Мальвочко. Янголи вміють розмовляти. Довге біле плаття аж до землі, поверх нього сірий плащ на застібці, плаття мало таку ж вишивку, як і твоя льоля. Довге чорне волосся, зелені добрі очі, і світло, яким, здається, була пронизана вся її постать. Жінка заговорила, зазвучав голос янгола:
— Доброго вечора вашій хаті. Йменням Сварожого кола вітаю вас.
— Сварожого чого? — перебила Мальва матір. Хлопчина, що назвався Остапом, також таке говорив.
— Що? А, так-так, ти добре почула, — продовжувала мама, — так і сказала — «Сварожого кола». Певне, в її краї — то звичне вітання, бо жінка після сказаних слів чемно й шанобливо кивнула, я й собі у відповідь це зробила. Жінка продовжувала: «Мене звати — Птаха. Так трапилося, що ця маленька дівчинка залишилася без батьків. Її мама померла, даючи маляті життя. Світ, з якого дитина прийшла до нас, повний небезпек, і вона точно загине в ньому. Ваш світ, пані Ольго і пане Назаре, може стати її домівкою. А ви — її батьками. Тепер ця особлива дівчинка — ваша донечка. З вами їй буде добре. У Світі Єдиного Бога, тобто на всій теперішній землі, важко відшукати ліпшу родину для немовлятка, аніж ваша. Не буду говорити вам порожні слова про те, як слід виховувати маля, ви з цим успішно впораєтеся, бо маєте найважливіше, що для цього потрібно, — ЛЮБОВ у серці. Дівчинку звати Мальва. Я знаю — дуже дивне ім’я для Світу Єдиного Бога. Та це була остання воля її матері, будь ласка, хай це ім’я при дитині і залишиться. Тим паче — вона ним позначена».
Я спочатку не розуміла слів жінки про позначення, аж поки після першого ж купання не вздріла на твоїй долоньці маленьку родимку, схожу на квітку мальви. Ти таки була позначена тим ім’ям.
Ольга на мить замовкла, переводячи подих і збираючись з думками. Мальва мовчала. Вона ж пообіцяла — не перебивати.
— А тоді, — продовжувала Ольга, — тоді жінка витягнула із-за широкого білого пояса, яким було підперезано її плаття, цю дримбу, що висить зараз на стіні, поклала її на стіл і сказала: «Це залишиться у вас, Назаре та Ольго. Віднині цей ключ, тобто варган, тобто по-вашому дримба, одне слово — це Мальвине, освячене музикою великих гір, Дажбоговим ликом та подихом Сварожого світла. Коли Мальва стане покликаною, отримавши Перемінник, то обов’язково запитає про цю дримбу, бо ключ сам до неї заговорить. (А може, її омине чаша сія і вона залишиться довіку вашою дитиною, хто зна.) Та це навряд чи. Отоді, тільки тоді, коли вона сама запитає, ви розкажете їй і про мій прихід, і про те, чому Мальва опинилася у вашій родині та стала частиною її. А з отим варганом, тобто дримбою, не варто жартувати. Тому передайте Мальві, щоб без уміння не сміла його використовувати. А ви й поготів. Воно не ваше. Цей варган незвичайний, але поки що він служитиме тільки оберегом родини, не пускатиме до хати злі наміри та недобрі очі». Звісно, ми погоджувалися з кожним її словом, у тої пані було стільки сили переконання, що всі сумніви просто відпали.
