Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

— Тобі що, подорожей не вистачає?

— Так я хочу з тобо-ою. З тобою і Богданчиком. Пам’ятаєш, як ми колись у Карпати їздили втрьох?

Нічого собі, Карпати! Богдану тоді було три роки, а зараз вже в інституті вчиться.

— Спомнила баба, як дівкою була!

— А що мені іще згадувати, коли ти зі мною нікуди не їздиш?

Думка про те, щоб поїхати кудись зі мною, останнім часом перетворилася для дружини на ідею-фікс, тому я вирішив вдати, що не зрозумів, про що йдеться:

— Так Богдан з нами зараз і не захоче їхати. Дорослий хлопець. У нього своя компанія. Знаєш, як вони батьків поміж собою називають? Батькомати.

— Батько-мати? — підняла вона брови, обережно, щоб не з’явилися зморшки на чолі.

В молодості моя дружина була дуже гарненькою. У студентському театрі вона грала романтичних красунь, в яких безнадійно закохувалися герої. Тонкі риси обличчя, ясні блакитні очі й розкішне волосся солом’яного кольору — не знаю, чи тоді вже фарбувалася, чи ще ні. Ловлю себе на думці, що взагалі не можу пригадати справжнього кольору Ірчиного волосся — я засинав то із платиновою білявкою, то зі стильною брюнеткою або рудою спокусницею, а з того часу, коли у жінок стало модно видаляти з тіла геть усю рослинність, не мав можливості навіть піддивитися правду. Приблизно те саме відбулось і з обличчям. Недавня пластична операція розгладила зморшки, однак додала якихось нових, незнайомих рис, до яких довелося звикати кілька місяців. Я навіть пожартував, що коли хірурги змінять її до непізнаваності, буду змушений зраджувати їй колишній з нею ж теперішньою. Не можу, щоправда, сказати, що цей жарт мав великий успіх — слово «зраджувати» жінки не сприймають у будь-якій комбінації.

Ні, задля справедливості треба відзначити, що завдяки зусиллям стилістів, косметологів, масажистів, перукарів, тренерів, лікарів та манікюрниць дружина моя виглядала, як справжня телезірка, якою зрештою й була — от тільки на міміці заощаджувала.

— Батько-мати, а разом батькомати. Правда, смішно?

— Дуже, — Ірка картинно повела головою. — Він теж так називає?

— Ну що ти! — заперечив я без особливої певності. — Богданчик у нас зразковий син.

— Хіба? А мені інколи здається, що я його зовсім не розумію.

— Та вони зараз усі такі. Покоління пепсі.

— Це швидше ми — покоління пепсі. А вони — покоління віндовз, чи що воно там. Ми такими не були!

Я посміхнувся:

— Ну, не знаю. Коли ти на п’ятому місяці вагітності заміж ішла… Я думав, мене твій батько приб’є.

— Так це ж зовсім інше! Якби Богданчик з дівчатами гуляв, я б не заперечувала. А він же цілий день біля комп’ютера.

Що є — то є. Мабуть, за часом втикання у монітор наш син міг би претендувати на світовий рекорд — навіть на ходу він примудрявся тицяти в клавіші одної з цих модних портативних іграшок, які особисто я щиро ненавидів, але попри це регулярно дарував на Миколу та День народження.

— Вони зараз і знайомляться в комп’ютері. Може, він там не просто так сидить, а парубкує? Віртуально.

— А онуків мені теж народить віртуальних? По інтернету?

— Хочеш бути бабусею?

— Бабусею не хочу. А от онуків — хочу. Дівчинку. Буду їй банти зав’язувати.

Я знизав плечима:

— Нащо тобі онуки? Ти ж молода жінка, ще й телезірка.

Вона махнула рукою:

— Тобі не зрозуміти. Ніщо так не прикрашає жінку, як онуки. Діти роблять старшою, а онуки — молодшою.

Ти диви, просто-таки філософія!

— І потім, хіба погано, коли в хаті з’явиться маленький?

Тема «маленький у хаті» мені не подобалася. Вона завжди призводила до скандалів — в молодості через те, що друга дитина зламає початок телевізійної кар’єри, а зараз через те, що чоловік — егоїст і не хоче дозволити їй народити. Тому про всяк випадок я одразу повернув у старе річище.

— Ти гадаєш, у нього зовсім дівчини нема?

— Та начебто з’явилася якась — тонка, стрижена, в чому тільки душа тримається?

— Ну от, бачиш.

— Та бачу. І бачу, що це — не варіант. І потім, хіба це любов — суцільні СМСки?

— Така у них тепер любов. У нас були записки, у них СМСки, а у наступних щось інше, наприклад, 3D-ролики. «Батьки і діти» читала? Шкільна програма з літератури.

— Та ладно! Бачив би ти, що вони одне одному пишуть! Коми з крапками та дужки. А пам’ятаєш, ти мені вірші складав?

— Угу, — погодився я, скромно замовчавши той факт, що справжнім автором натхненних рядків був колега по студентському театру, який володів талантом за пляшку римувати будь-яке жіноче ім’я.

— От бачиш! А у них — самі смайлики! Вони тепер навіть у коханні один одному не зізнаються! Я питала, чи він любить її, а він: «Ну мама…»

— Так це він тобі не зізнається! Може, їй…

— Чому ти весь час його захищаєш? Ти захищаєш, а він цим користується!

Я примирливо обійняв дружину за плечі. Літак — не найкраще місце для з’ясування стосунків.

— Ірусь, я тебе прошу…

Рука на плечі подіяла заспокійливо, тому вибуху не сталося. А я спробував перевести розмову на інше:

— Знаєш, як наш голова правління виховує доньку? Він їй сказав: «Люба, твій тато добре працює, тому тобі у своєму житті працювати не доведеться. Ти будеш жити для задоволення. А для того, щоб отримувати справжнє задоволення, треба бути високоосвіченою людиною. Тільки так ти зможеш навчитися цінувати музику, мистецтво, подорожі. І тільки засвоївши все це, ти зрозумієш як бути по-справжньому щасливою». Тепер він її ганяє по європах з університету до університету. Щоб навчилась отримувати задоволення від життя.

Ірка скептично скривила губу:

— Ага. Навчиться, не сумнівайся. І привезе йому в подолі — буде знати.

— Може, й привезе. У дівчат це запросто.

— А може, Богданчика теж кудись відправити? — схопилася раптом дружина. — Хоча ні, він без мами не зможе. Навіть дірку зашити чи випрати.

Я знизав плечима, не наважившись нагадати, що насправді ці функції давно вже лежать не на мамі, а на хатній робітниці:

— Може, колись зроблять таку комп’ютерну гру, в якій перуть і зашивають?

— Хіба що, — зітхнула Ірка. — А друзі у нього які! Нечесані, у вухах дірки, штани спущені до колін.

— Це така молодіжна субкультура. Ми теж свого часу…

— Ми порожні пляшки з-під пива за дверима не складали. Тим більше в гостях.

— Складали, — посміхнувся я заспокійливо. — Оцими руками під ванну складав у Сергія, щоб батьки не бачили. Тільки пляшки були не з-під пива, а з-під портвейну.

— Так то ж з-під портвейну! — вона нарешті розсміялася у відповідь.

— А пам’ятаєш біломіцин? Ти його, здається, дуже і дуже вживала. Навіть вагітною. Після прем’єри, пам’ятаєш?

— Ой, я тебе прошу! Скільки я тоді випила!

— Випила-випила! І в результаті на сина скаржишся.

— Та ну тебе, — вона жартома вдарила мене у груди.

Теперішня молодь зосереджена на пиві, а в наші часи з цим чудовим напоєм якось не складалося — по-перше, якість була так собі, по-друге, черги, що вишиковувались у магазинах, відганяли вічно зайнятого студента. Мабуть, через це молодь тоді виступала здебільшого по кріплених винах. Молдавські портвейни, кагори, «Перлина степу», на крайній випадок плодово-ягідний шмурдяк типу «Золота осінь» липкий на доторк і з неповторним післясмаком гнилих фруктів. Але королями столу були, безперечно «Три сімки», любовно іменовані «Трьома сокирами», той самий знаменитий біломіцин — «Біле міцне», та його вірний побратим «Рожеве міцне», що слугував старшокласникам за шпаргалку з фізики. Закон Архімеда: Еф дорівнює РоЖеВе, це пам’ятав будь-який двієчник. Кримські вина вийшли на авансцену значно пізніше, коли у нас з’явилися гроші, а у крамницях — заповнені полиці.

«Наш літак знижується. Прохання застібнути прив’язні ремені і привести спинки крісел у вертикальне положення», — пролунало з динаміків. На Ірчиному обличчі з’явилася капризна гримаса.

— Знову.

— Ну, якщо вже злетіли, то треба ж нам сісти. Чи ти хотіла б літати вічно?

Дружина роздратовано смикнула рукою.