Голова Дракона - Тендюк Леонід Михайлович (читаем книги .txt) 📗
МІНІСТР ІНОЗЕМНИХ СПРАВ. Великобританія інформувала нас, що збирається купити острови Дієго-Гарсія і Чагос. Ми протестували тоді, заявивши, що це суперечить рішенню ООН. З тих пір скоїлося таке. Англійський уряд висловив бажання, як люб'язність («ex-gratia»), заплатити Маврікію три мільйони фунтів стерлінгів, а колонії Сейшельських островів — один мільйон фунтів стерлінгів за куплені в них острови.
— Парламентські дебати на цьому, здається, припинилися, — сказав Кім Михайлович, одвівши погляд від сторінки. — А ось кілька абзаців із Меморандуму, поданого прем'єр-міністром Шрі Ланки Сінгапурській конференції глав країн Співдружності:
«Зовсім недавно було підтверджено, що на острові Дієго-Гарсія в Індійському океані створюється комунікаційний центр, цілком імовірно для обслуговування системи наведення ядерних ракет Сполучених Штатів.
Район Індійського океану до цього часу був досить спокійним. Нова небезпечна тенденція, яка намітилася, полягає в тому, що він виявився втягнутим у загальну систему оборони великих держав — стає воднораз районом запуску і великою мішенню для ядерних ракет… Швидко дадуться взнаки рецидиви політики «холодної війни», яка в свою чергу поведе до багатьох небажаних наслідків… Дивлячись крізь призму антикомунізму, дехто, наприклад, буде досить прихильно ставитися до політики апартеїду в Південній Африці. З іншого боку, національно-визвольний рух африканських народів розглядатиметься як підривна дія».
— А це що за дикунська «резолюція»? — показав Альфред у кінці сторінки на розмашисту приписку червоним олівцем.
Кім Михайлович прочитав:
— «If a sheep loops the dyke, all the rest will follow».
І, обурений, додав:
— Ти слушно, Альфреде, сказав: дикунська. Інакше її і не назвеш.
Якийсь печерний блазень, ознайомившись із Меморандумом країни Шрі Ланка, написав: «Куди вівця, туди і вся отара».
Ми ще трохи перепочили та й подалися геть.
ОСТАННІЙ ШАНС
У перегороджений шлюзами внутрішній океанарій вело кілька входів. Один той, яким ми щойно пробралися.
Печерні гроти схожі між собою. Спустившись у кам'яну нішу, куди падав тьмяний відсвіт ліхтарів, я зауважив:
— Здається, ми тут уже були.
— Можливо, — погодився Кім Михайлович.
— А ось і та клята приступка…
Альфред боязко наблизився до краю печери. Це тут із ним скоївся випадок, і переслідувачі зчинили переполох. Вигулькнувши з піші, щоб глянути на щит із пультом управління шлюзами, біля якого саме орудувала макака, геолог зачепив брилу. Вона, скотившись, ударила мавпу, а нас виказала з ніг до голови.
Та зараз в океанарії було тихо й безлюдно.
— І — безрибно, — показав на спорожнілі кабіни Альфред.
Під нами за прозорими перегородками стояли вщерть наповнені водою кабіни. Без дельфінів і людинориб. Куди їх перевели, де поділася обслуга, невідомо.
— Сьогодні це, може, останній шанс проникнути в океанарій, а з нього — в океан, — тихо мовив командир.
— То чого ж ми вагаємось?
— Е, Васько, річ не у ваганні. Як кажуть англійці: роззуй очі,— і він, насупивши брови, кинув погляд на отвір угорі.
Я глянув на край печери. Вихід із неї перегороджував високий частокіл ґрат.
— Зачинено? — ніби не вірячи своїм очам, перепитав я.
— Атож, — відповів Кім Михайлович. — І зачинено, здається, міцно: брами нам не відімкнути. А все ж спробуємо.
Заєць чаклував біля замка, я намагався зігнути й розсунути металеве пруття.
— Облиште, хлопці,— підказав командир. — Силоміць не вийде, тільки галасу наробите.
Зусилля наші справді були марні, і ми, послухавши поради, відступили.
— Мені здається, у ніші є ще один лаз, — висловив припущення геолог.
— Чого ти так вважаєш?
— Бачиш, да Гама, он ті сходини? — тицяючи пальцем у темряву печери, запитав Альфред.
Лівобіч крізь морок грота сіріли ледь помітні, складені з ребристих гранітних брил щаблі. Вигиниста, схожа на велетенську ящірку драбина, під невеликим кутом нахилена до дна ніші, вела, петляючи, вздовж вертикальної стіни. Хвіст тієї «ящірки» губився десь у глибині печери. Там було темно, але ми наважилися й рушили. Заєць не помилився: гвинтова драбина, підступивши майже до стелі й огинаючи стіну вгорі, круто звертала вбік.
Дві-три приступки, і ми в тунелі… Знизу вгору, знову вниз. Через кілька хвилин вийшли на протилежний бік океанарію.
Тунель кінчався зубчатою горловиною. Люк у ній був відкритий, і ми легко проникли в океанарій.
Раптом іззаду почувся плюскіт води, і на поверхні, хтозна-звідки, з'явилося кілька дельфінів. Серед них уже знайома нам білоспинна афаліна, але без свого «вершника», Чанга.
Тварини кружляли, описуючи коло за колом. Потім, як по команді, зникли в глибині.
Минав час, а їх не було та й не було.
— Схоже на те, що десь і на споді басейну є прохід, яким вони пробираються в іншу водойму. Інакше як зрозуміти цю тривалу відсутність? Адже під водою дельфіни так довго не змогли б.
На мої слова відповів командир:
— Я теж так гадаю, що океанарій, крім горішніх отворів, крізь які під час операції «Клімат» дельфіни й людинориби випливали в океан, з'єднаний наскрізним підводним тунелем із якимсь невидимим басейном, а то, може, із самим океаном.
І, як підтвердження сказаного, тієї ж миті у воді забіліли видовжені плями. Відокремившись од скелястої стіни океанарію та повільно рухаючись, збільшились, стали чіткішими і випливли на поверхню. Людинориби! Це були вони.
Ми принишкли, сховавшись за перетинкою однієї з кабін, у яких минулого разу бачили піддослідних людей.
Ніщо тут не порушувало тиші, лише десь над головою, пробившись крізь скелі, зривалися й падали на підлогу обважнілі краплини. Стіни печери були холодніші за воду, через що вона парувала, і над океанарієм клубочилися й звисали пасма туману. Їх пронизувало сяйво ліхтарів. Здавалося: над велетенським казаном палають огненні смолоскипи.
За нашими підрахунками, вже була глибока ніч. Може, тому тут зараз таке безлюддя — «експериментатори», либонь, відпочивають. Колись-бо і лиходіям треба перепочити!
— А поки лихо спить, не будемо гаяти часу… До праці!
— Ми готові,— відповів Кіму Михайловичу Альфред.
Наступала вирішальна хвилина (або пан, або пропав!), кожен розумів це.
План, розроблений нами, такий: насамперед треба відкрити шлюзи, якими перегороджені басейни океанарію. Хтозна, чи з'єднані вони підводним тунелем із океаном. Про те, що вгорі є прохід, ми достеменно знали. І коли рівень води підніметься, всередині скелі з окремих басейнів виникне суцільне озеро. Через отвір можна тоді проникнути в основний океанарій, просто неба, де ми вперше побачили людинориб. А вже звідти — на зовнішній бік Голови Дракона, в океан.
Це — головне, що треба зробити. Інше ж — якщо, звичайно, пощастить здійснити, — затопити порожисту скелю, всі оті басейни, кабіни, пульт управління, нори-схованки експериментаторів-пацюків. Нехай гинуть містер Бетлер, Осел, Єрваз, щоб і духу їхнього не лишилося!
В океанарії знову з'явилися дельфіни. Людинориби почали їх підкликати до себе.
— Альбіноса афаліна бачу, а Чанга не видно. Де ж він? — занепокоївсь я.
Без мого в'єтнамського друга нам звідси не вибратися.
Людинориби були схожі одна на одну, а товща води заважала роздивитися їх як слід: коли припливли дельфіни, людинориби знову поринули в глибину. Та ось вони випірнули, і я мало не крикнув од радості: до білого дельфіна наближався Чанг.
— Ну що — обізватися? — запитав я.
— Почекай трохи… — вагався Кім Михайлович. І до Альфреда: — Ану, Заєць, лізь поки що до пульта управління.
— Гаразд!
Альфред вийшов із-за кабіни і, перетнувши майданчик біля басейну, звернув ліворуч, туди, де крутобокі схили вели до виступу в скелі. Там, на горішньому ярусі, містився щит із пультом управління шлюзами.
Геолог, підскочивши, схопився руками за брилу, підтягнувся і поліз вище. Далі шлях перегороджувала майже вертикальна, в зазублинах стіна.
