Навколо світу за вісімдесят днів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги без регистрации полные версии txt) 📗
Сер Френсіс Кромарті провів сумним поглядом цю пишну ходу і, звернувшись до провідника, сказав:
— Сутті!
Парс ствердно кивнув головою і приклав пальця до губів. Довжелезна процесія повільно пройшла під деревами, незабаром останні її ряди зникли в лісових хащах.
Помалу спів затих. Якийсь час ще долинали віддалені вигуки, і, нарешті, весь цей галас змінила глибока тиша.
Філеас Фоґґ чув слово, вимовлене сером Френсісом Кромарті, і, щойно тубільці пішли, запитав:
— Що таке «сутті»?
— Сутті — це, містере Фоґґ, людське жертвопринесення, — відповів бригадний генерал, — але жертвопринесення добровільне. Жінку, яку ви щойно бачили, спалять узавтра з появою перших сонячних променів.
— Негідники! — вигукнув Паспарту, який не міг стримати свого обурення.
— А мрець? — поцікавився містер Фоґґ.
— Це князь, її чоловік, — відповів провідник, — раджа незалежного князівства Бундельханд.
— Як, хіба ці варварські звичаї все ще існують в Індії? І англійці досі не викорінили їх? — запитав Філеас Фоґґ, у голосі якого не промайнуло й тіні хвилювання.
— У більшій частині Індії, — відповів сер Френсіс Кромарті, — таких жертв більше не приносять, але ми не маємо ніякої влади в диких віддалених місцевостях і, зокрема, у Бундельханді. У північних відногах гір Вінах’я не припиняються вбивства й грабежі.
— Нещасна! — прошепотів Паспарту. — Її спалять живцем!
— Так, — відповів бригадний генерал, — а якщо її не спалять, ви й уявити не можете, на яке жахливе існування приречуть її близькі! Таким жінкам відрізають коси, їм дають на день усього кілька пучок рису й уважають нечистими тваринами; вони вмирають, як паршиві собаки. Звісно, ця жахлива перспектива, а не любов чи релігійний фанатизм, штовхає нещасних на смертельні муки. Втім, іноді такі жертвоприношення справді бувають добровільні, тож потрібне рішуче втручання влади, щоб запобігти їм. Кілька років тому, коли я жив у Бомбеї, до губернатора звернулася молода вдова з проханням дозволити спалити її разом із тілом чоловіка. Як ви здогадуєтесь, губернатор відмовив. Тоді ця жінка залишила місто, пішла до володінь якогось раджі й там принесла себе в жертву.
Під час розповіді бригадного генерала проводир увесь час кивав головою і, коли той скінчив, сказав:
— Жертва, яку взавтра принесуть на сході сонця, не буде добровільною.
— Звідки ви знаєте?
— Про це знає весь Бундельханд.
— Однак ця нещасна навіть не намагається пручатися, — зауважив сер Френсіс Кромарті.
— Так, адже її одурманено парами опіуму й коноплі.
— Куди її ведуть?
— У пагоду Пилладжі, що за дві милі звідси. Там вона проведе ніч в очікуванні жертвоприношення.
— Коли ж це станеться?
— Взавтра, з першими проблисками зорі.
Сказавши це, провідник вивів слона з хащі й заліз йому на шию. Але, перш ніж він подав сигнал особливим свистом, містер Фоґґ зупинив його і, звернувшись до сера Френсіса Кромарті, запитав:
— А що, як ми врятуємо цю жінку?
— Врятувати цю жінку, містере Фоґґ!.. — вигукнув бригадний генерал.
— У мене в резерві ще дванадцять годин. Я можу ними пожертвувати.
— Та ви, виявляється, людина із серцем! — захоплено мовив сер Френсіс.
— Іноді, — просто відповів Філеас Фоґґ. — Коли в мене є час.
Розділ тринадцятий,
Дуже смілива справа, важка і, можливо, нездійсненна. Містер Фоґґ ризикував своїм життям чи принаймні свободою, а отже, і успішним результатом свого парі; але він не вагався. Зрештою, він знайшов рішучого помічника в особі сера Френсіса Кромарті.
Паспарту ж був готовий на все; на нього можна було покластися. Він захопився наміром свого хазяїна. Під його крижаною зовнішністю слуга вгадав чуйне серце. Він починав любити Філеаса Фоґґа.
Залишався провідник. На чий бік пристане він у цій справі? Чи не надумає допомагати індусам? Треба було забезпечити якщо не його підтримку, то хоча б нейтралітет.
Сер Френсіс Кромарті відверто запитав його про це.
— Пане генерале, я — парс, і ця жінка теж парсіянка. Можете покластися на мене.
— Чудово, — мовив містер Фоґґ.
— Та затямте, — продовжував проводир, — ми не просто ризикуємо життям, нам загрожують страшні тортури, якщо нас упіймають. Поміркуйте про це.
— Ми вже поміркували, — відповів містер Фоґґ. — Мені здається, для здійснення нашого задуму треба дочекатися ночі.
— Я теж такої думки, — сказав провідник.
Шляхетний індус відкрив деякі подробиці життя бідолашної жінки. Ця красуня-індуска з племені парсів була дочкою заможного купця з Бомбея. У цьому місті вона отримала суто англійське виховання і мала манери європейської жінки. Звали її Аудою.
Осиротілу, її примусово видали заміж за старого раджу Бундельханду. Через три місяці Ауда овдовіла. Знаючи про свою подальшу долю, вона спробувала втекти, однак її одразу ж упіймали; зацікавлені в її смерті родичі раджі прирекли жінку на страту, від якої, скоріш за все, ніщо не могло врятувати.
Ця розповідь тільки зміцнила містера Фоґґа і його супутників у їхньому шляхетному рішенні. Провідникові наказали спрямувати слона до пагоди Пилладжі, до якої треба було якнайближче підійти.
Через півгодини вони зупинилися в густих заростях, за п’ятдесят кроків від пагоди; її не було видно, та вони ясно чули несамовитий лемент фанатиків.
Затим подорожани ретельно обговорили, як прокрастися до нещасної. Провідник знав пагоду Пилладжі, де, на його думку, має перебувати молода жінка. Чи зуміють вони проникнути туди через один із входів, коли сп’яніла юрба порине в сон, чи їм доведеться ламати стіну? З’ясувати це можна буде лише на місці. Одне зрозуміло: жертву треба визволяти цієї ночі, не чекаючи ранку, коли її поведуть на страту. Тоді вже врятувати її буде неможливо.
Містер Фоґґ і його товариші очікували настання ночі. Годині о шостій, зі смерканням, вони взялися розвідувати територію навколо пагоди. Звідти ще долинали поодинокі викрики факірів. За своїм звичаєм, ці люди, ймовірно, перебували у глибокому сп’янінні від «hang» — рідкого опіуму, змішаного з настоєм конопель, отже, невдовзі могла випасти нагода непомітно прослизнути до храму.
Парс, за яким ішли містер Фоґґ, сер Френсіс Кромарті й Паспарту, нечутно просувався вперед. З десять хвилин вони пробиралися, ховаючись за деревами, а потім вийшли на берег невеличкої річки; там, при світлі залізних смолоскипів вони помітили купу зрубаних стовбурів. То було майбутнє багаття, складене з цінних сандалових дерев, просякнутих запашною олією. На ньому лежало набальзамоване тіло раджі, яке мали спалити разом із нещасною вдовою. За сто кроків звідти здіймалася пагода, мінарети якої виступали з мороку серед вершин дерев.
— Уперед! — тихо вимовив провідник.
І, подвоївши пильність, він безшумно поплазував разом зі своїми супутниками у високій траві.
Панувала цілковита тиша, яку порушував лише шепіт вітру в гіллі дерев. Незабаром провідник зупинився біля краю галяви. Її освітлювали кілька смолоскипів. Галявина була всіяна групами сонних, обм’яклих від дурману індусів. Вона нагадувала покрите трупами поле бою. Чоловіки, жінки, діти — усі лежали покотом. Кілька п’яниць щось вигукували хриплими голосами.
На задньому плані, серед темної маси дерев, ледь виднілася пагода Пилладжі. Але, на велике розчарування провідника, варта раджі не спала: освітлені світильниками вартові сновигали біля дверей з шаблями наголо. Можна було припустити, що й усередині пагоди жерці також не сплять.
Парс зупинився. Він зрозумів, що проникнути в храм неможливо, і відвів своїх товаришів углиб лісу.
Філеас Фоґґ і сер Френсіс Кромарті теж переконалися, що з цього місця операцію провести не вдасться.
