Мерці - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги .TXT) 📗
— Зараз як рукою зніме! — весело сказав він.
Віра геть забула про свого рятівника.
— Ви хто такий? — суворо запитала вона.
— Ніхто. Ваш сусід.
— Я вас не знаю!
— Мене ніхто не знає. Я живу тут тільки місяць, винаймаю кімнату у Місіс Гадсон.
Почувши знайоме прізвисько, яке могли знати тільки свої, Віра заспокоїлася. «Місіс Гадсон» — так називали її всюдисущу сусідку, стареньку самотню бабцю, яка залюбки виручала стражденних пляшкою доброї самогонки.
— А от я вас, здається, знаю, хоча ненавиджу наше телебачення. Ніколи не думав, що ви живете поруч.
Для нас ви — небожителі. Зараз заварю вам своєї травички — вона мене завжди рятує у таких випадках — та й піду. Ви, мабуть, хочете спати…
— Я не спатиму, — майже викрикнула Віра й несподівано для себе попросила: — Якщо можете, побудьте трохи зі мною. Розкажіть щось… Або просто посидьте мовчки. Тільки не йдіть.
— Гаразд, — зрадів той, — мені вже добряче набридла моя гарна господиня — головним чином, я розважаю тільки її. Як виявилося, вона моя давня шанувальниця, навіть квартирну плату встановила досить помірну.
— А ви хто?
— А ніхто, — знов сказав він. — Так, написав колись роман. Його торік надрукували в досить популярному журналі.
— Як він називається? — без особливої зацікавлености запитала Віра.
— «Роман на замовлення».
— О, так це ви? — Віра згадала цю річ, яку вона прочитала і навіть колись переповіла Альбику. — Дивно, я навіть хотіла розшукати автора. А ось він сам рятує мене серед ночі…
— Ви ніде б мене не знайшли. Тримаюся я «білою вороною» і не дуже цікавлюся літературною тусівкою.
Цей твір — випадковість.
— У житті нічого не буває випадковим, — сказала Віра. — Отже, ви винаймаєте квартиру…
— Так. Квартиру винаймаю. Ніде поки що не працюю. Не одружений. За кордоном не був. Маю двадцять сім років, умовний термін (це п’ять років тому) за, як то кажуть, «політику». Що ж іще? До жодних літературних кіл не належу. Іноді пописую вірші, але це вже коли зовсім погано…
— Добре, добре, не нервуйте так, у мене повно своїх проблем, щоб іще й вашими перейматися, — зупинила його Віра. — А знаєте що, краще давайте вип’ємо кави.
Я зараз зварю. А ви поки що можете курити.
Вона кинула на стіл пачку дорогих цигарок.
— Дякую, я не курю! — сказав він.
— Неправда, — сказала Віра, вмикаючи кавоварку. — Усі ваші герої, пригадую, — затяті курці.
— Але вони не палять «Ґалуаз», — із викликом сказав сусід. — Це дороге задоволення.
— Задоволення має бути дорогим, — посміхнулася Віра.
— Ви, мабуть, гадаєте, що я — нещасний жебрак.
— Я про вас нічого не гадаю. А от ви, мабуть, думаєте, що я й справді небожителька.
— А хіба це не так?
— Глупство. Я звичайна робоча конячка. От і все. І сьогодні мені дуже погано…
Але страх і хміль поволі відступали. Усе, що відбулося вдень, здавалося одною з її ґалюцинацій.
— Знаєте що, вам усе ж таки треба поспати, — сказав сусід, помітивши Вірин відсторонений погляд. — Я, мабуть, піду. А якщо ви не проти, я завітаю до вас ще коли небудь.
— Ні, я зовсім не хочу спати! — запротестувала Віра.
Вона хотіла підвестися, випустила з рук горнятко й безсило опустилася на стілець.
— Усе, досить балачок, мале, треба в ліжечко!
Його розв’язний тон чомусь не роздратував її, і Віра покірно звелася, тримаючися за стіну. Вже на порозі, зачиняючи за ним двері, вона запитала:
— Чому ви назвали мене «мале»?
— Не знаю… Там, на сходах, мені здалося, що плаче дитина…
— Як ваше ім’я, мій рятівнику?
— Стас, — відповів той і попрямував до своїх дверей.День шостий
Телефонний дзвінок розпанахав сон гострим лезом. Віра не одразу впізнала голос Альбика.
— Доброго ранку, сонечко! Маю можливість підкинути тебе на роботу машиною! Збирайся швиденько.
— Куди? Навіщо? — хрипким голосом запитала Віра. Сьогодні вона вперше спала так, як ніколи, — глибоким як колодязь похмільним сном.
— Ти що, спиш? — не вгамовувався Альбик. — Ну ти даєш, старенька! Вже дев’ята година!.. Так заїжджа ти за тобою?
— Ні, ні! Сьогодні я хвора! Вибач, я не можу говорити! — Віра кинула слухавку і сіла на ліжку, обхопивши голову руками — голова розколювалася навпіл, хотілося пити, а головне — вона вмить згадала абсурд і жахіття вчорашнього вечора. Бідолашна Аліна, повішена вдруге… І що тепер буде? Раптом слідство вийде на них? Щоправда, Ярослава ретельно протерла всі речі, ключі та дверні ручки носовичком, щоб не лишилося жодних відбитків. І хіба вони в чомусь винні? Звичайно, вчинено не по людському, але вони рятували престиж своєї фірми та власні нерви від зайвих міліцейських «розборок». А оплакати бідну дівчинку можна буде пізніше, разом з усіма…
«Але невже я така зіпсута? — думала Віра. — Можливо, мати це знала ще тоді, коли я була дівчинкою, інакше вона б не писала в листі: «Мені навіть страшно уявити, якою ти виростеш…» Вона знала про мене щось таке, чого ніхто не знає… Але що?»
На роботу Віра вирішила не йти і навіть нікого про це не попереджати. Вона відчувала, що з учорашнього вечора стосунки між співробітниками відділу культури набули зовсім іншого вигляду. Тепер усі вони — спільники. А зі спільниками не церемоняться.
Віра пішла на кухню, увімкнула радіо і з горнятком кави зручно вмостилась у кріслі. Їй треба було обмір кувати ситуацію. Вона ні до чого не торкалася, брала участь у подіях лише як свідок. Вона пам’ятала, що, коли усі товклися у ванній біля трупа Аліни, їй стало погано і вона присіла на підлогу в коридорі. Вона навіть не глянула нате, як відбувалася ця неприємна процедура. Вона думала зараз про інше: що знала про неї мати, чому її лист не був схожий на лист прощання матері з донькою? Невже вона якось пов’язана зі злочином, що був скоєний стільки років тому? У своїх думках та спогадах Віра ніколи ще не заходила так далеко. Це були заборонені згадки. Раніше від них лише починала дико боліти голова, а мозок видавав «на гора» лише чорну стрічку стертої інформації. Віра відчула, що саме зараз настав той час, коли треба усе з’ясувати. І почати саме з того будинку, з тієї квартири, де було скоєно злочин, який перевернув усе її життя.
Прийшовши до такого рішення, Віра швидко одяглась і поїхала до свого старого двору в центрі міста… *
Вона не була тут відтоді, як ще зовсім юною переїхала в іншу квартиру. Вона боялася зазирати в цей двір, їй здавалося, що там кожен може тицьнути у неї пальцем: «Ось вона, донька вбивці!» Але зараз вона вже не була тією переляканою дівчинкою — навряд чи хтось зі старих сусідів міг упізнати її в цій самовпевненій вишукано вбраній жінці з бездоганною зачіскою та ледь помітним макіяжем на витонченому обличчі.
Подвір’я дуже змінилося з тих давніх часів.
Повиростали нові дерева, майже на кожному балконі стирчали великі блискучі тарілки антен, вікна зі звичайних перетворилися на пластикові, з охайними білими рамами та жалюзі. Віра одразу зрозуміла, що зі старих мешканців тут майже нікого не лишилося — ці квартири давно були куплені новою елітою. А до колишнього її помешкання на першому поверсі нові господарі прибудували балкон.
Віра пішла в будинок навпроти, піднялася на сьомий поверх, намагаючись згадати, чи не заходила вона сюди раніше? Але асоціативне мислення відмовлялося працювати. Номер квартири, у якій було вбито нещасну бабцю, вона знала — про це їй ще тоді сказала сусідка. Та сама сусідка розповіла, що мати вбила стару жінку, дружину колишнього дипломата.
Двері у квартиру були прочинені. Не знати чому, звідти на Віру повіяло тривогою. Вона нерішуче натисла на кнопку дзвінка і почула зсередини веселий привітний голос: «Заходьте, заходьте, я на вас давно чекаю!» Віра увійшла. Назустріч їй з кухні йшла молода повновида жінка, витираючи руки об квітчастий фартух. Ще на порозі Віра здогадалася, що в квартирі робиться ремонт — шпалери звисали зі стін клоччям, меблі були зсунуті насередину і завішені плівкою.
