Гонихмарник - Корний Дара (бесплатные версии книг TXT) 📗

— Шось трапилося? — полохливо витискує із себе дівчина.

— Трапилосі? Ти смієш мене питати? Шо трапилосі? — тихо, але сердито говорить стара.

У сільської вулиці довгі нашорошені вуха. Зі словами слід бути дуже обачним. Тому мовчки заходять до хати. Ще нічого не знаючи, Іринка вже почуває себе винною. Бабуся без причини ніколи не сердиться.

Орина сідає на лавку і, вказуючи старечою рукою на крісло наказує:

— Сідай там, шоб я могла тебе видіти. Сьогодні наш сусіда Тимко Нечула підгортав картоплю. Точніше, Ігор Сокірко підгортав, вони собі родичі по Сокірковій матері. То ти мені скажи, дівчинойко [16], з якого такого лихо дива [17] вони й нашу підгорнули? Не відала я, шо Тимко такий добрий до нас сердешних. А чи то не в Тимкові діло? Га?

Іра відчуває, як пломениста барва заливає обличчя.

— Ага! То не в Тимкові! Ти шо, голос загубила? — сердито веде стара. — І де то ви, голуб'єта, знюхалисі? І з ким. З тотим покручем. Не мовчи.

Дівчина, опустивши очі додолу, уважно слухає бабусину лайку. Коли бабусин гнів потроху стихає і той брутальний-спопеляючий тон змінюється на більш лагідний, озивається Ірина:

— Бабусю, у нас з Ігорем ніц [18] нема, ніц такого, про шо ви подумали. Він хороший хлопець, мені цікаво з ним. І нічого такого ми собі не дозволяємо, повірте. Він навіть жодного разу не поцілував мене.

Ірина говорить щиро, перестрибуючи з одного на інше, виправдовуючись, аж починає затинатися.

Бабуся підходить до Ірини. Пригортає до себе:

— Всьо-всьо, доста. Дотьомбала [19]. А теперечки слухай мене. Ти знаєш, хто вони, оті Сокірки?

— Гонихмарники, — майже пошепки промовляє Іринка.

— Ти не всьо знаєш, — бабуся вертає назад до лавки і продовжує. — Гонихмарники, донцю, або Градобури, дуже потрібні насправді створіннє, — від того, що бабуня не назвала їх людьми, в Ірини пересихає в роті. — Найстрашніше друге. Усередині тіла одної людини живе дві душі, одна з яких зайда, і не мислю, шо створена Богом. Нема ніц гіршого від роздвоєннє душі. Боронь, Боже, зобачити того другого. Можна до смерти спудитисі [20]. Колись давно люди уклали договір із небом і землею. Бо були такі прадавні непевні часини, коли сили неба й землі боролисі між собою. Люди стали між ними грозовідвідниками і старалисі в мирі та добрі жити з природою, зі світом видимим та невидимим. Жили, понадіючись тіко на себе. Та то було тєжко — безводь вліті, кріпкі морози взимі, прикрі буревії. І ось дехто з людей склав мир між собою і тим другим світом. Як то було направду, ніхто не знає, хіба сам дводушник. Отако вони з'явилисі, мо' не зовсім і точно, але десь так. Люди, у яких живе відразу дві душі — дана Богом при вродженні, правдива душа, і взєта доброхітно [21] від темних чи не темних сил. Світло і його тіні, дитинойко! То світло і його тіні! Та друга душа провадит [22] стихіями — вітром, дощем, ляскавицями, мигунками. Світ, дитинойко, не чорно-білий. То, шо вчора здавалосі добром, легко може стати нині злом, і наоборот тоже буває… До церкви дводушник із легкістю заходить, тіко не хрестиці. Ніхто йому того не боронить. Часи такі. Бог із лозою з неба не злізе. Родина Сокірків — давнійша родина дводушників, майже така давня, як наш ліс. Душа-зайда передаєці по чоловічій лінії з поколіннє в поколіннє. Зла ніби не роб'ять, бо ж буревії відводят, град чи сильну зливу. І всьо ніби гаразд, коби не… Плата за то — премного дужа [23]. Жінка, яка народжує хлопчика від Гонихмарника, після злогів [24] вмирає. Завше.

— Але ж в Ігоря є мама, — від почутого в Ірини поморочиться в голові.

— То не його мати. Олена — мачуха. Коли батько Ігоря одруживсі з Оленою, у них через дев'ять місяців народиласі Олеся, та то не був хлопчик. Подружжя розбіглосі, і Гонихмарник, Іван, одруживсі вдруге, взявши за дружинойку матір Ігоря, бідову Уляну. Мусив продовжувати рід. Після злогів, як і було знано наперід, Уляна вмерла. Через рік до Івана вернуласі перша жінка… А тепер послухай ше одне. Гонихмарники, вони перемінливі, дитинойко, часто перелюбствують. Вони живляці жагою, хіттю — без неї не годні жити. Гонихмарник висмоктує з жінки всю любов, до крихти, а потім, коли вже не залишаїці ні йоти світла, знаходить другу офіру. Ним правує хіть, но не коханє. Благаю, не закохайсі в нього. Не хочу, шоб давалась мені клєтву, яку не зможеш втримати. Не тре', але пообіцяй, дитинойко, шо кріпко подумаєш. І ше нігди не скидай із себе мого оберега. Чуєш, нігди.

На якусь мить у хаті зависла тиша. Було чути панічне дзижчання мухи, яка попалася в павучі тенета, та розмірені кроки годинника.

— Обіцяю! — говорить ледь чутно Ірина.

Ірина сьогодні не зустрічається з Ігорем. Розповідь бабусі добряче наполохала дівчину. Вночі над селом здіймається сильний вітер. Ірина стривожено прокидається від жалібного завивання. Їй здається, що то хтось тужить, попелисто сквирить [25], а може, то сон чи розмова лісу за вікном.

Вона дотримала слова, даного бабусі. Ірина три тижні не бачилася з Ігорем, лише у снах. Школа — дім — город. Весь її маршрут. Та й Ігор, мабуть, забув думати про Іринку. Бо навіть випадково не зустрічалися. І то на ліпше. Та чому ж так гірко? Чому?

Майже всі шкільні екзамени позаду. Залишився останній, і тому найважчий. Книги і недоречні думки обсіли голову, мов оси мед. Усе в голові переплуталося. Коли прочитає ще хоч один рядочок — направду там, усередині, щось вибухне. Дівчина виходить зі своєї кімнати. Бабуся готує вечерю.

— Ти куди? Корову я прив'язала. Доїти заранє. Господи дитинойко, ти часами не заслабла [26]? — стривожено говорить старенька.

— Не знаю. Перевчилася, напевно. Іду провітрю голову Нічого вже туди не лізе, як не пхай, — кволо белькоче Ірина.

— Ой, так-так, піди, прогуляйсі. А я тобі трав запарю помічних. Та далеко не ходи. Вечоріє.

— Я на пару хвилин, — Ірина виходить із хати. А ще кажуть, що розумова праця не втомлює.

Через тин чути, як лаються сусіди. Тимко знову припхався додому п'яний, мов ціп, і заходився наводити в господі лад.

— Шлях би наглий трахвив тебе і всю твою родинойку, — волає знавіснілий чоловічий голос.

То так вже заведено у них. Раз у місяць, у день зарплати, Тимко так розговляється [27]. А Тимчиха нікде [28] не змовчить, от слово за слово — і лайка. Тут голову не провітриш. Ще гірше стає від того лементу. А що, як гайнути до лісу? Далеко не заходити, скраєчку є повалена сосна, ще з позаминулого року лежить. Ніхто чомусь не приймає її. Усі вже звикли — влітку сонце голову напече, то гайда до лісу й перепочинь під старезними яворами, всівшись на поваленій сосні.

У лісі перегукуються пташки, така ж метушня, як у людей ввечері, перед сном-відпочинком. Іра сідає поверх сосни і заплющує очі, стараючись прогнати з голови всі думки про завтрашній іспит і про Ігоря. Вона слухає ліс, розчиняється в ньому. Поступово та важкість, яка була такою нестерпною, втікає з голови. «Так набагато ліпше, — думає дівчина, — тепер можна й до книг вертати». Ірина відкриває очі, щоб ще раз увібрати в себе всю силу лісу, і кам'яніє. Перед нею стоїть злий і насуплений Ігор, схрестивши на грудях свої міцні руки. Вона не чула, як він підійшов. Страх перед невідворотністю стискає груди. Ірина нарешті майже впевнила себе, що таки зуміє з часом забути хлопця. Ігор стоїть надто близько, не вдасться їй прошмигнути повз нього і дременути додому, подалі від себе.