Обліковець - Троян Марина (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
Як хотілося Серафимі вберегти дочку від усього павутиння й молі цього світу, запхнувши їх, як і свої жалі, собі глибоко всередину, самій тихо труїтися й задихатися, але бачити, як Лейла живе й радіє життю. Бачити, як вона всміхається людям, і як люди – о, диво! – відповідають їй тим самим. Бачити, як вона трудиться над чимось, не зморюючись і не жаліючись, а благословляючи кожну нову справу, бо знає – вона потрібна і без неї не можуть обійтися. Бачити, як вона ночами тихо й міцно спить, а не схлипує в подушку й не метається на ліжку від нічних марень – відгомону денних нещасть. І ніколи, ніколи – ніколи! – не почути від дочки слів докору й ненависті, коли вона дізнається правду про них…
Та хай би як Серафимі цього хотілося, вона ще не втратила останньої тямки, щоб розуміти: то все утопія. Їй не вистачить часу, щоб проковтнути самій усі доччині негаразди, не вистачить рук, щоб відгородити її від світу. Але поки поруч, вона загартовуватиме Лейлу всіма доступними способами.
Певних успіхів Серафимі таки вдалося досягти. До свого повноліття Лейла не боялася ніякої роботи, не боялася людей і – завдяки мудрому підходу Серафими – уже не боялася й чоловіків.
Шрам виявився несподіваним, але в остаточному підсумку досить корисним поворотом у Лейлиному житті. Спочатку Серафима, як і кожна любляча мати, мало не вибухнула з люті, коли дізналася від людей про безсоромного спокусника, який обкрутив її маленьку, ще таку зелену, нетямущу, довірливу дочку. Але життя навчило Серафиму не рубати на гарячу голову, і вона згодом не раз подумки хвалила себе за те, що їй вистачило терпіння дослухатися до тієї науки. Переступивши через себе, через жіночу гордість і свої материнські пориви, переступивши через людей, – які неодмінно її осудять, і кожен, хто ще не встиг покласти собі в кишеню камінь на неї, тепер обов’язково це зробить, – Серафима знайшла того покидька й замість того, щоб власними руками задушити його, запропонувала поселитися з ними. Вона розсудила так: хай краще Лейла набирається цього досвіду тут і зараз, під пильним оком мамки-знахарки, ніж збиратиме собі фізичної й моральної кривди десь по темних кутках. А вона, Серафима, уже стерпить сором за них обох, аби тільки Лейла остаточно не зневірилася в людях і в собі.
Але Шрам перейшов межу. Сама Серафима ще стерпіла б, та вона більше не могла дозволити Лейлі терпіти це все. Хіба ж Лейла все життя мусить жертвувати своїми зубами, своїми захованими скарбами і своїм спокоєм на догоду якомусь нікчемі? Хіба ж вона це заслужила? І хіба ж мати змириться з такою долею для єдиної дочки?
Шрам пожив у них своє, настав момент випроводити його з миром на всі чотири сторони. Настав час, щоб Лейла сама його випроводила. Мати бачила, що Лейла дійшла до цього, тільки не може наважитися на рішучий крок. І трохи дитині помогла. Вона навмисне на Шрамових очах дала Лейлі сотню, порадила десь заховати й почала вести зворотній відлік…
Серафима зняла кришку з каструлі, де настоювався її відвар, і вдихнула ароматний пар.
З цим етапом завершено. Треба починати наступний.
Серафима налила відвару собі в чашку, решту процідила в банку, щільно закрила кришкою й понесла до шафки. За дверцятами рядочком вишикувалися слоїки і пакетики того, що нині складало Серафимине існування. Вона поставила банку з відваром на вільне місце, попередньо діставши з дальнього кутка поліетиленовий пакет з аптечними коробками. Лейлі вони ніколи потрібні не були й навряд чи будуть. Серафима загорнула коробочки в кілька шарів газети й викинула в сміття. Сьорбнула відвару з чашки, трохи подумала, підійшла до сміття й накидала зверху ще газет.
Ні Лейла, ні її нова подруга Міла не повинні були навіть здогадатися, що ті ліки із самого початку призначалися для смітника. І хоча лікувати тіло тим лікам не довелося, вони гідно виконали не менш благородне й не менш цілюще завдання.
9
Мілі ніколи не було важко дотримуватися елементарних правил ввічливості: щось спитали – відповідай, щось дали – подякуй, щось попросили – виконай… Мілі не важко було зрозуміти слова, давно-давно сказані покійною бабусею про те, що рідню треба берегти й всіляко допомагати, хоч би яка була та рідня. Адже, всім серцем люблячи бабусю, вона своє дитинство провела, озираючись, а чи не їде мама, щоб забрати її додому. Бо вона знала, що дім дитини має бути там, де дім матері. Тож чому зараз, врешті-решт віднайшовши той дім і ту рідню, Мілі все важче було допомагати, дякувати й виконувати?
Минув місяць після відвідин пологового будинку та появи в домі немовляти, і вп’ятеро більше часу збігло від дня Мілиного переїзду в Розлоге. Весь цей час вона робила майже всю хатню роботу, безвідмовно виконуючи всі мамчині вказівки. А як інакше? Мама працювала продавцем у сільському магазині і, можна сказати, була в сім’ї єдиним годувальником. Від Мілиного батька хоч і приходила чимала сума, але це було лише раз на рік – на Мілин день народження, і майже всі ці гроші йшли Мілі на одяг. До того ж цього року батько щось запізнювався з подарунком, якщо взагалі про нього не забув. Полин же батько – Надин другий чоловік – давно здимів, тихо й безслідно.
Отже, мама заробляла гроші. Поля спочатку була вагітною й не могла перевтомлюватися, потім, народивши, заявила, що не має сил поратися і з дитиною, і по господарству. Виходило, Міла була єдиною в цьому домі особою, не перевантаженою власними клопотами й здатною підтримувати елементарний порядок.
Але якось непомітно до поняття «елементарний порядок» долучилося й приготування «королівських» обідів і вечерь для дяді Борі, коли той приїжджав до них (а це було часто!), і прибирання в Полиній кімнаті, і прання та прасування дитячих речей, і, врешті-решт, нічні годування й заколихування дитини, бо молода мама за день настільки зморювалася, що вставати вночі була просто не здатна.
І дарма, що Надя працювала лише по півдня, а решту часу проводила або в подруг, або з дядею Борею, або за читанням журналів. І дарма, що Поля займалася не стільки дитиною, скільки своєю зовнішністю, а головною нянькою як вночі, так і вдень виявлялася знову ж таки Міла.
Сказано: рідню треба берегти й усіляко допомагати. І кому є діло до того, що все більше й більше Міла почувалася в цьому домі кухаркою, прибиральницею, нянькою, у кращому разі манікюрницею – ким завгодно, тільки не членом сім’ї?
Мабуть, Надька того вечора мала якісь свої плани, бо їй конче знадобилося виштовхати з дому обох дочок.
– Сходили б ви до клубу чи що? – сказала вона дівчатам за вечерею. – Там, кажуть, сьогодні Довгий, внук діда Гаврила, дискотеку «по-міському» робить.
Полю довго вмовляти не довелося.
– Дай мобійника – пожвоню Машчі, щоб жайшла жа мною! – відразу зажадала вона, навіть не дожувавши.
Надька, даючи їй телефон, попередила:
– Тільки Мілу із собою візьміть!
– Та пофіг, хоч і чорта! – вигукнула Поля, поскакавши до кімнати планувати з Машкою вечірню вилазку.
– Ма, я краще з малою побуду, – озвалася Міла.
– Іди погуляй! – наполягала Надька. – Тобі також не завадить час від часу на люди виходити! А з малою я впораюся.
Міла перечити не наважилася, бо нюхом чула, що мамі начхати на те, показується вона на люди чи ні, – їй просто на сьогодні потрібна порожня хата.
Отож, начепивши на себе все найгарніше, що в кого було, сестри дочекалися Машки, і кожна у своєму настрої (Поля – збуджена й піднесена, Міла – тиха й понура) пішли до центру.
Вломившись до клубу з виглядом королев вечірок, Поля з Машкою почали з усіма виціловуватися, вигукувати дотепи, пищати від щипків за зад і розкручувати перших-ліпших парубків на пиво. Міла тихенько просочилася в напівтемне задушливе приміщення, де пахло пилом і сигаретами впереміш із дешевенькими парфумами, притулилася до стіни й спостерігала за веселощами сестри, яка про неї вже геть-чисто забула.
Дискотека «по-міському» набирала обертів: поступово сюди позлазилися всі гуляки від тринадцяти до тридцяти років. Хто прийшов тверезим чи не накуреним, відразу цю помилку виправляли й ломилися в натовп танцівників показати кожен свій клас. Тут була досить стерпна апаратура, доладна світломузика й наймодніші хіти (таки недарма столичний Довгий правив за діджея!), тому публіка шаленіла й відривалася на повну.
