Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович (книги бесплатно TXT) 📗
Скотарі з благоговінням передавали комунікатор з рук у руки й, мружачись від сліпучого денного світла, витріщалися на монітор. Перед ними стелилася розлога нива, по якій хаотично тинялися різномасті овечки. На табло комунікатора відображалася карта якоїсь рівнини, на якій повзали маленькі точки, хрестики, кружечки та трикутнички.
— Ось це моя! Моя пішла! — не стримавшись, заволав один із фермерів.
— А ось мій Аполлон, голова стада! — закричав інший, тицяючи масним пальцем в екран. — Он же він, бачите?
Я подумки підсміювався над ними.
В Україні цього було достатньо. В Україні після такого до мене шикувалася черга охочих розжитися на GPS-навігатор для своїх овець, кіз чи корів. Я незворушно стояв осторонь, відчуваючи, як серце сповнюється почуттям тріумфу. Однак… у Мексиці все відбулося трохи інакше. Піддурити мексиканських фермерів виявилося не так то й просто.
Несподівано один зі скотарів, найвищий і найбагатше вдягнений, більше схожий на засмаглого іспанського пірата середини XVIII століття, вийшов з натовпу і попросив мене вимкнути навігатор.
— Заберіть усіх своїх овець, — рішуче звернувся він до своїх колег, — і залиште лише одну, — при цих словах «пірат» холодно глипнув на мене, — лише одну овечку. Нехай вона йде, куди заманеться. Завтра ми повторимо експеримент. Ми блукатимемо горами доти, поки не знайдемо вівцю. Якщо ми її відшукаємо, то всі разом купимо ваш винахід, сеньйоре, — натовп схвально загудів, а кремезний селянин продовжив: — Якщо ж вівці не виявиться в тому місці, куди заведе нас цей апарат… — мексиканець раптово замовчав, а я аж зіщулився під шпаркими поглядами скотарів. — …але я сподіваюся, що до цього не дійде, — закінчив він.
«От дідько, — подумки вилаявся я. — І де ти тільки взявся на мою голову, бісовий невмиванцю?» Одначе відступати не було куди. Селяни загнали овець в загін, відпустивши одну овечку на всі чотири сторони.
Я проводжав пістряве стадо засклілим поглядом. Високий плечистий розумник, який підкинув цю ідею своїм простакуватим товаришам, крадькома пильнував за мною.
Завтра вони візьмуть мій навігатор і спробують розшукати вівцю — думав я.
Завтра мені кінець.
Вночі я не поскупився і завантажив у комунікатор справжню GPS-карту Оахаки. Принаймні, мапа тепер відповідатиме місцевості.
На ранок, щойно прокинувшись, я палко і гаряче помолився, уповаючи невідомо на що. Сніданок лишився неторкнутим, позаяк їжа просто не лізла мені в горло. Потім під конвоєм кількох плечистих фермерів я поїхав на той самий лан, де вчора відпустили самотню овечку і звідки мали початися пошуки.
Всі інші селяни вже були на місці і нетерпляче чекали моєї появи. Їхні обличчя були суворі й нахмурені, причому насуплені не так, як у полонених перед розстрілом, а якось по-іншому — гнівно й роздратовано — наче у тих, хто збирається розстрілювати. Схоже, вчорашній розумака постарався і за ніч налаштував усіх проти мене. Я ковтнув слину і пополотнів, відчуваючи, як на денці живота закипає адреналін. Утім, тікати вже було пізно.
Тремтячими руками я увімкнув навігатор; у настройках вказав одну вівцю. За кілька секунд на екрані вималювалася топографічна карта з однією єдиною миготливою точкою у верхньому правому куті. Селяни тісним кільцем обступили мене. Я зіщулився і пробубнів:
— Е-е-е… сигнал дуже слабкий… з перебоями… певно, далеко зайшла.
— Вона не могла зайти за ніч далеко, — процідив хтось з-за моєї спини. — Веди давай.
Я з шумом видихнув повітря:
— Це десь там, на північному сході.
Скотарі взяли з собою трохи води та бутербродів, і ми всі разом рушили у вказаному мною напрямі…
Точка на екрані час від часу смикалась і змінювала положення, підкоряючись генератору випадкових переміщень, реалізованому в програмі.
Місцевість навколо пролягала дика, неходжена. Попри те, що відстань була невелика, йти довелось довго. Часто траплялися густі зарості колючих низькорослих деревець, які доводилося оминати, або ж глибоченні розсипчасті рови, котрі постачали нам найбільше неприємностей. Це давало можливість трохи потягти час, одначе я так і не придумав, як викрутитися з халепи, у яку так необачно вляпався.
Відтак я поступово наближував мапу на навігаторі, в той же час чудово розуміючи, що, неначе дідуньо Сусанін, веду цю ораву селюків у нікуди. Імовірність того, що вівця опиниться в тому місці, куди випадково вказав навігатор, близька до нуля. Безперестану я намагався вигадати, як відбріхуватимусь, коли фермери зрозуміють, що їх ошукали. Може, сказати, що це тимчасова проблема, якісь технічні негаразди з приймачем сигналів, але Тьомик, мій компаньйон, скоро приїде і все відремонтує? Дурня… Не повірять. Списати все на сонячні бурі, коники конкурентів, магнітні поля невідомого походження? Проте це все не те, зовсім не те…
Тим часом точка на екрані ставала все ближчою. Я вже почав пізнавати місцевість, зображену на карті.
Вони, мабуть, уб’ють мене, думав я, розглядаючи непривітні мордяки круг себе. Можливо, спочатку катуватимуть, але потім точно приб’ють. А Тьомик навіть не знатиме, де шукати моє тіло. Ех, може, в останній момент гайнути навпростець через кущі? Однак мексиканці, немов прочитавши думки, оточили мене щільним живим частоколом, несвідомо (а може, й навмисно) відрізаючи всі можливі шляхи для втечі.
Зрештою настав вирішальний момент. Біла точка блимала в самому центрі блискучого екрану, а це значить одне — загублена вівця має бути в межах видимості. Принаймні, так думали селяни. У мене ж не було жодних підстав, щоб так думати, тому в горлі пересохло, наче в Сахарі, а пальці рук дрібно трусилися.
Наша процесія вибралася на відкриту галявину. Я вийшов трохи вперед, неначе якийсь пророк, тримаючи на руках кишеньковий навігатор й озираючи околиці. Я молився. Чи не вперше в житті я молився палко, щиро і гаряче. Переді мною простягалася відкрита прогалина; на півночі вона впиралася у громіздкі валуни, схожі на яйця давно вимерлого велетенського ящера, кожен з яких сягав щонайменше шести метрів у висоту; праворуч починався кипарисовий гай, за ним здіймалися безлісі пагорби; ліворуч на заході кучугурилися зарості колючого чагарнику, поміж якими теплий вітер закручував невеликі вихори з пилюки. Вівці не було.
— Де вівця? — грубо кинув хтось із натовпу.
Я мовчав, втупивши очі в безмежно синє небо над пагорбами на сході.
— Де вівця?! — донеслося вдруге. Цього разу значно настирливіше.
Можливо, це востаннє в житті я милуюся таким синім небом, подумалось мені. Якось так все по-дурному склалося… Я ще стільки всього хотів зробити у житті.
Грізний велетень, який вчора затіяв усю цю катавасію, схопив мене ззаду за сорочку і струсонув, наче щеня.
— Я питаю тебе, де…
У цей момент — о, люди, я ще довго не міг у це повірити! — сталося диво. Мої молитви були почуті! З чагарів на заході вискочила овечка! Та ж сама — щоб я луснув, курва! — овечка, яку вчора відпустили на всі чотири сторони. Певно, засумувавши за компанією людей, а може, просто впізнавши серед натовпу свого хазяїна, кудлата тваринка зраділо замекала і задріботіла в наш бік.
Високий мексиканець спантеличено хмикнув і відпустив мою сорочку. Всі інші скотарі хором ахнули від здивування. Хтось зааплодував. Однак, повірте, найбільше серед усіх був вражений я. Чорт забирай, у мене був один шанс на мільйон, що овечка опиниться саме в тому місці серед гір, куди вкаже примітивна програма на навігаторі, якийсь дурнуватий генератор випадкових точок на карті! Попри це — ось вона, вівця, переді мною! Можливо, це лиш примара, думав я, вималювана хворобливим мозком від нервової напруги? Якийсь час я боявся кліпнути, щоб тваринка не зникла. Однак вівця не щезала, незворушно пощипуючи суху травичку коло юрми вівчарів.
Нарешті я випростався, розправив груди і радісно усміхнувся сонцю. Неймовірні почуття переповняли мене. Щасливий порятунок, посмішка долі, благовоління всіх богів світу від Шіви до Кетцалькоатля — я просто не мав слів, аби описати те, що щойно сталося! Тепер я точно знаю: від долі не втекти! Якщо так було задумано, значить, так тому й бути!
