Дьондюранг - Тесленко Олександр Констянтинович (читаем книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Повертатися було важче. Русуля добре усвідомлювала свою старість, її не пригнічувало те, що доводиться часто зупинятись, аби перепочити. Вона усміхалася сама до себе. Уявляла, як зрадіє вранці мала Торонка. Квіти, мов жовтаві сонця на долоні.
Нарешті вибралась на тверде ситалове покриття. Жовта рука-вказівник показувала напрям до підземного переходу. Але чомусь з’явилося бажання перейти магістраль поверхнею.
Ніч. Тиша. На магістралі — жодної машини. Тож навіщо опускатися під землю?
І вона пішла. Урочисто тримала в лівій руці малий букетик. Люди називають ці квіти жовтим тирличем. На Землі ці квіти ростуть великими, а тут на Інкані — зовсім крихітні.
Вже доходила до середини магістралі, як раптом…
Вона здалеку помітила гелікомобіль і зрозуміла, що вони не зможуть розминутися. Все трапилось блискавично…
Коли водій побачив, що постраждав кібер, він трохи заспокоївся. Світло кулястих ліхтарів вздовж магістралі освітлювало тіло Русулі, далеко відкинене тупим носом гелікомобіля.
— В чому справа? — з кабіни долинув схвильований жіночий голос. — Як це трапилось?
— Це кібер, — сказав чоловік.
— Ти певен?
— Певен.
Чоловік бачив калюжку біоплазми, що витікала з порваних вазопроводів, понівечені тразонні головки ловили відблиски ліхтарів крізь розриви епітеліальної тканини.
Вона лежала жалюгідна, мов той інканський горобець, що минулого тижня залетів за подвійне скло вітрини.
— Ти певен, що це не людина? — крикнула жінка з машини.
— Так… — тихо проказав чоловік. — Але чому вона пішла поверхнею?
Чоловік дістав сигарету і закурив. Жінка в кабіні щось розгублено шепотіла, але він не прислухався до її слів, був просто не здатен їх чути. В ту мить світ втратив для нього реальність. Машина. Тіло кібера. Жовті квіти на ситаловому покритті магістралі. Ліхтарі. Темна ніч. Високі будинки з поодинокими освітленими вікнами. Мов зупинені кадри фільму.
Чоловік вирішив викликати машину з центрального магістрального селектора, але машина приїхала сама. Телекаріуси магістральних моніторів самі зафіксували аварійний статус.
— В чому справа? — запитав вусатий чоловік сонно. Він, певно, дрімав у своїй зонаті, коли загорілось табло тривоги.
— Вона переходила магістраль поверхнею. Я не знаю, чому вона так вчинила…
— Так, я бачу… — магістральний черговий насунув на самі очі форменого кашкета. — Ви не винні. Але чому ж вона не пішла підземним переходом?
До тіла Русулі підійшов біокібер, професійно оглянув і здивовано сказав:
— Хто ж це випустив таку стару серед ночі? Вона ж, як дитина. Це ще з першого покоління біокіберів. Коли не віддали на демонтаж, то бодай шанували б.
Вусатий чоловік офіційно мовив:
— Можете їхати. Не хвилюйтесь. Вашої вини немає. А цього старого біокібера ми зараз відвеземо на комбінат.
В цей час мала Торонка знову прокинулась серед ночі. Плакала. Але ні Антін Курай, ні його дружина не прокинулись. Ніхто не проспівав Торонці пісеньку про сороку. І вона, поплакавши, знову заснула. Антін Курай уві сні почав просити товаришів, аби подали крювіц, щоб утриматись на пласкій поверхні аркади. Врешті він затих. І Всеслава заснула міцно. В кімнаті було тихо, як у залі гіпноматографа.
В МОЄМУ СЕРЦІ НЕМАЄ ЗЛА
Мідний дзвін на вхідних дверях басовито бовкнув. Раз, потім удруге. Худорлявий, середніх років чоловік сидів у м’якому рожевому кріслі готельного номера і якось упокорено споглядав з висоти панораму зимового міста. Дзвін калатнув утретє, і чоловік голосно гукнув:
— Заходьте! Відчинено!
Він дивився у вікно, аж доки почув позад себе хрипкий і чомусь схвильований голос:
— Добрий день. Ви — Самійло Борунь? Я не помилився?
— Так, — одповів чоловік і повернув до незнайомця довгасте зморшкувате обличчя. — Я Самійло Борунь.
— Пробачте. Я — журналіст. Я просив би вашого дозволу на коротку розмову, — він дістав з кишені фонозаписник, але не поспішав сідати й не роздягався: на плечах його брунатної шкіряної куртки і на волохатій шапці, котру він тримав у руці, лежав сніг.
— Сідайте. Що привело вас саме до мене?
Журналіст квапно роздягнувся.
— Ви сьогодні прилетіли з Інкани на запрошення Земної Ради?
— Так, на урочисту церемонію десятої річниці…
Запанувала довга мовчанка.
Журналіст марно шукав слова і раптом сказав:
— Зима, — і подивився у вікно. Чоловік у тон йому продовжив:
— Зима, та снігу зараз менше, ніж того року… Я знову на Землі…
Видавалося, Самійла Боруня цілком задовольняла розмова про сніг, про погоду, він жодним словом чи рухом не виказував цікавості. Він дивився на високі будинки, що біліли за вікном, на темну смужку лісу, на те, як струменить магістраллю рухлива маса гелікомобілів.
— Розкажіть, будь ласка, про ті події! — мовив нарешті журналіст. — Розумієте?
— Я не письменник і поганий оповідач.
— Будь ласка, пригадайте все, розкажіть, це дуже важливо для мене…
— Важливо для вас особисто? Пробачте, незнаю вашого імені, — на обличчі Боруня майнула цікавість. — Мені справді часом хотілося написати книгу. Я ні на хвилину не забував тих днів. А ось тепер усе пригадується надзвичай гостро.
— Розповідайте, прошу вас, — схвильовано сказав журналіст, поклавши на коліна увімкнений фонозаписник.
— Розповідати?
— Так, усе з самого початку.
— Десять років тому наш трансангуляр спеціального призначення зробив посадку в північноамериканському космоцентрі, — Самійло Бо-рунь на хвилину замовк. Журналіст тим часом напруженим поглядом заохочував його до розповіді.
— Нам не дозволили посадку на території Європи, хоча звідти рукою подати до Нойвіда. Нам дарували ще одну годину й сімнадцять хвилин, аби ми вже на Землі все зважили й збагнули глибину нашої відповідальності… Вам цікаво? Я поганий оповідач. Я просто робітник…
— Розповідайте.
— У космоцентрі нас зустрів голова Земної Ради Іван Моревіль. Він помітно хвилювався, але був дуже стриманий. Його хвилювання передалося й нам. Сказав: “Хлопці, сподіваюся, ви розумієте, чому Земля викликала саме вас…” Наша бригада спеціального призначення вважалася найкращою. Цієї слави зажили після робіт у 142-му штучному зоряному метакаскаді астероїдного поясу. Але кожен розумів: то все іграшки порівняно з тим, що нас чекає на Землі. “Хлопці, шість мільйонів населення Нойвіда евакуйовано ще вчора. Ми розуміємо, що на разі вашої помилки чи просто якоїсь фатальності треба говорити про евакуацію всіх землян, та в нас немає ні часу, ні потрібної кількості кораблів… А на кількох контейнерах пошкоджено захисні рифи… Тож кожної хвилини може трапитись…”— так сказав Моревіль. Ми пішли з ним до червоного овоїдного гелікомобіля. Я тоді вперше бачив Землю. Я народився на орбітоні “Земля-8”, мої батьки і зараз працюють там… Того дня кожен із нас вперше побачив сніг. Не просто замерзлі краплі води, не вкриті памороззю тенета арматури, а справжній сніг, що повільно кружляв у небі, як у кінофільмах. Лапаті сніжини падали на наші плечі, на наші когерати, перекинуті через плече, і довго не танули. А одна на вилозі мого комбінезона виблискувала кілька хвилин ще й в салоні гелікомобіля, вона була прекрасна, як споруда сучасного орбітона, коли дивитися на нього здалеку. Але, врешті, розтанула…
— Ви поет, — мовив журналіст.
— Облиште… До речі, як вас звати?
— Даруйте, я хотів би назватися згодом, — сказав журналіст, підсилюючи цими словами таємничість свого приходу. — Розповідайте, будь ласка…
— Добре… Моревіль провів нас аж до станції пневматичного трансатлантичного зв’язку. “Одна година і сімнадцять хвилин, хлопці, аби ви зрозуміли…”— почав Моревіль, але біокібер Гайвір раптом перебив його: “Ми все розуміємо. Даремно не дозволили посадку в Європі. Час такий дорогий. А ми все розуміємо. І ніщо нас не відстрашить. Не зупинить. Ми ж любимо Землю: Ця любов закладена ще на першому конвейєрі…” Пам’ятаю, він раптом замовк, поглянув на інших, а потім упевнено продовжив: “Так, вона закладена у кожному із нас”. Моревіль тоді втомлено усміхнувся, його тонкі губи затремтіли — так посміхаються злякані діти, безневинно і сторожко. “Спасибі, хлопці. Там, у Європі, вас зустрінуть. Другий день ідуть роботи. Земля чекає вашої допомоги”. І ми поїхали. Пасажирська пневмокапсула була порожня. Спершу подумалось, що то особисто для нас виділили величезний салон, але раптом я збагнув: хто ж зараз може їхати до Європи, окрім таких, як ми? З кожною хвилиною ми відчували, як щось огортає пеленою свідомість, наші посмішки ставали дедалі напруженішими, як посмішка Моревіля, а обличчя перетворювались на театральні гумові маски. Ми ніби потрапляли в якесь потужне поле, заплутувались в його силових лініях, і я добре розумів, що та пелена, те невидиме павутиння — СТРАХ. Він наближався до нас, або ми наближалися до нього. Мені тоді було тридцять шість. Уперше в житті я кожною клітиною свого єства відчував, що таке страх. Ні, це не хвилювання, не усвідомлення небезпеки і навіть не той стан заціпеніння, тілесного та духовного, коли сам собі нагадуєш крижану поставу. Це якесь раптове, болісне, подібне до вибуху усвідомлення фатальної матеріальності світу, матеріальності народжень і фіналів. А за тьмяно-прозорими стінами салону на арках підземного тунелю миготіли видовжені у тонкі волокна сигнальні ліхтарі. За ту годину і сімнадцять хвилин кожен із нас справді збагнув глибинний сенс слів простих, мов часописне повідомлення — в Європі під містом Нойвід на глибині двох кілометрів під час прокладання додаткової транспортної пневмомагістралі виявлено велетенські запаси древньої нуклонної зброї, на кількох контейнерах пошкоджено захисні рифи, другий день ведуться роботи по знешкодженню. Сьогодні всі ці події — історія. Я зараз уже знаю і найменші подробиці, котрих тоді ніхто із нас не знав, хоч ми й були учасниками тих подій… Ловлю себе на думці, що згадую книгу Олександра Буркуна “Земля, народжена вдруге”. Ви читали?
