Дзвін сонця - Казанцев Александр Петрович (читать книги полностью TXT) 📗
Зовсім не збентежившись, Сірано глумливо вклонився графові і відповів новим експромтом:
Я виклик цей не відкидаю,
В моїх словах — ударів сталь.
І сісти поруч вас прохаю,
Та панталонів, бачу, жаль.
Калюжею не захистили
Усе, що я тут осудив.
Хоча й у переможнім стилі
Хотіли видать кілька див.
Граф ледве стримував гнів, але зброю свою бачив у зверхності і графськім чванстві. Баронеса була в захопленні. В її салоні триває нині модна для вищого світу поетична дуель!
Наїжачившись, граф вимовив:
Ця перемога в замку славнім,
А не в халупі проросла.
І горду честь вона несла,
Накази предків наших давніх.
І розмовляють вони з нами:
“Я душу бога взять молю,
Життя і шпагу королю,
Та серце — тільки дамі!”
І він церемонно вклонився, діставши схвалення перш за все дам.
Та Сірано не лишився в боргу і гостро відрізав графу-поету:
Старовина, скажу вам сміло,
Не так стара, як застаріла.
Вам треба милість короля,
Щоб жить безпечно, тру-ля-ля!
Останні два рядки Сірано прямо адресував своєму противнику. Ображеного графа тіпало від люті, і, облишивши суперечку про дворянську честь і обов’язок, він перейшов на юного гостя. Хоча приховував це галантними поклонами перед ним:
На цьому березі стою,
Та чи ж я річку перейду?
Я б закричав: “Вам дуже просто
Ніс перекинуть замість мосту!”
Почувши єхидні усмішки, Савіньєн уявив себе шестилітнім хлопчиком, якого передражнювали однолітки, і ладен був на кожного кидатися з кулаками. Тому-то зухвало відповів графові:
Склав віршика і дуже рад,
А сам під капелюхом носить зад.
Дами, котрі в ті часи були звичні й до крутіших висловів, манірно прикрили свої посмішки віялами. Чоловіки ж щиро розреготалися.
Граф побагровів і крізь зуби процідив:
— Я прошу вас, добродію Сірано де Бержерак, назвати своїх секундантів, якщо маєте дворянську честь! Хай вони домовляться з моїми секундантами про місце нашої дуелі.
— Я можу вам назвати тільки одного мого друга, студента Сорбонни і поета Шапелля, якого розшукаю зараз в одній із таверн.
— Подбайте, щоб він не був п’яний, як ви, що ризикнули читати непристойні віршики в цьому товаристві.
— Я спробую набратись тверезості у вас і з вашою допомогою вирости.
Граф зневажливо повернувся до Сірано спиною і, поцілувавши ручку баронесі, вийшов з вітальні.
Господиня була стурбована. Поетична дуель переросла в зовсім інший поєдинок, чого вона аж ніяк не хотіла, тим паче, що дуелі заборонено королівським указом. І за цим ретельно стежить його превелебність кардинал Рішельє. Щоправда, чоловіки все ж ухитряються зводити свої рахунки і шпаги, як і раніше, дзвенять під монастирськими стінами.
Баронеса підійшла до свого хрещеника і м’яко дорікнула йому на злий язик:
— Тепер, Саві, тобі треба витримати випробування дворянської честі, щоб увійти в світ.
Сірано чудово це усвідомлював і, попрощавшись із баронесою та вклонившись гостям, пішов у Латинський квартал, щоб розшукати Шапелля, котрий і зустрінеться з секундантом графа — маркізом, знавцем пліток.
Він знайшов Шапелля в його улюбленій таверні. Коли той почув, що його друга викликав на дуель граф де Вальвер, аж жахнувся. Граф зажив слави бретера, запеклого дуелянта, І Сірано, треба гадати, не мав ніяких шансів виграти двобій.
— Бачу, в тебе є шпага, — скрушно сказав поет, — але нею ти володієш не краще, аніж в’язальною спицею.
— Твоя правда, Шапелль, і я сподіваюся, що, за решту вечора ти покажеш мені хоч один прийом.
— Ти божевільний, Савіньєне! Фехтування — це наука, мистецтво, традиція! Першою шпагою Франції вважає себе король! Про який прийом ти мовиш?
— Я чув, що є такий прийом, яким вибивають шпагу супротивника. Ти знаєш його?
— Авжеж. Та щоб він удався, треба ждати, поки дуелянт зазівається, а граф до того встигне не один раз тебе проколоти.
— Що ж, хай буде й так, але мені треба оволодіти цим прийомом!
— Тоді ходімо до мене додому. Батько поїхав у маєток, і нам буде де повправлятися. Навіть у саду, хоча там темно. Ні, ліпше в залі, я накажу запалити всі світильники.
Шапелль неабияк здивувався, як швидко Сірано засвоює перші уроки фехтування. Він дуже хутко навчився тримати шпагу в своїй залізній кисті, оволодів в уповільненому темпі викрутним рухом, коли передане сталлю зусилля над ефесом шпаги суперника спрямоване на кінці його пальців, що охоплюють руків’я. Пальцям важко її втримати, коли вона виковзує з руки, і шпага може відлетіти вбік.
Сірано старанно опанував тільки цей прийом, хоч Шапелль умовляв його вивчити й випади, завдяки яким можна пронизати груди противника. Бержерак цим не зацікавився.
Ближче до півночі в будинку Шапелля з’явився секундант графа де Вальвера маркіз де Шампань і домовився з господарем про місце зустрічі: як завжди, під стіною одного з монастирів.
Коли маркіз пішов, друзі сіли за стіл, але вечері їм чомусь не подавали. Сірано довелося слово в слово відтворити всю віршовану дуель у баронеси. Шапелль був непоганим поетом і зміг гідно оцінити обох супротивників.
— Бажаю, Сірано, щоб завтра на світанку ти володів шпагою так само, як поетичним словом, а твої рухи були такими ж швидкими, як реакція у вітальні баронеси.
Сірано заночував у друга, а вдосвіта вони вже були в призначеному місці.
Пройшли гвардійці кардинала, підозріло розглядаючи двох молодиків, які тинялися на пустирищі. Капрал поцікавився, що вони тут роблять.
— Чекаємо подружок, хоробрий наш воїне! — спокійно запевнив Шапелль. — У них, до речі, сварливі чоловіки, котрі не ризикнуть цієї пізньої пори з’явитися сюди, аби їх не запідозрили в порушенні указу короля і його превелебності кардинала про заборону поєдинків.
Гвардієць підозріло оглядався, чи не йдуть ще двоє молодиків, але Шапелль завбачливо простяг йому гаманець із сріблом і сказав:
— Прошу вас, пане капрале, випийте разом із вашими мужніми гвардійцями за успіх наших любовних справ.
Гвардієць задоволено всміхнувся і, звертаючись до Сірано, сказав:
— За ваш успіх, мсьє, доведеться випити подвійну порцію, бо однієї, маючи на увазі дамські смаки, здається малувато.
— Хоч потрійну, — весело відгукнувся Сірано, не звернувши уваги на красномовний натяк капрала на його ніс.
Щойно вони пішли, як з’явилися граф де Вальвер і маркіз де Шампань.
— Чи достатньо світла для суперників? — вкрадливо почав маркіз. — Сонце ще не зійшло. І чи досі мсьє вважають один одного ворогами?
— Світла цілком достатньо, аби побачити, що носить пан граф під своїм капелюхом, — відповів Сірано.
Шапелль, веселий і нестримний, розреготався.
— Захищайтесь, нещасний школяр, битий різками! — закричав граф де Вальвер, вихопивши шпагу.
Сірано відскочив і теж витяг шпагу з піхов.
Секунданти відійшли вбік.
Шпаги із дзенькотом схрестилися раз, удруге, і тут сталося щось незрозуміле. Противники зробили випад один до одного, зближуючись обличчями, а їхні шпаги, здавалося, повинні були торкнутися ефесами, але шпага Сірано на мить зникла в повітрі, а шпага графа вилетіла з руки, мовби від удару по ній кувалдою. Сірано застосував блискавичний прийом, якого навчив його індіанець у колежі, тому ніхто нічого й не збагнув.
Савіньєн опустив шпагу, чекаючи, поки граф підбере свою, що лежала біля ніг Шапелля.
І знову зблиснули шпаги, і знову невідь-як зброя де Вальвера вилетіла у нього з рук, цього разу до ніг маркіза де Шампаня.
— Певно, в мене судома, — пробубнів граф, оторопіло дивлячись на пальці.
— У вас пологові корчі, графе, які почалися ще тоді, коли ви набралися нахабства складати віршики.
Де Вальвер втратив над собою будь-який контроль і, скориставшись тим, що Сірано стояв нерухомо на одному місці, підхопив свою злощасну шпагу і вкотре кинувся на суперника. Цього разу йому вдалося вколоти Савіньєна в ліве плече, та наступної миті він знову був обеззброєний — шпага блискавкою перелетіла через голови секундантів і з брязкотом ударилася об монастирську стіну. Граф кинувся за нею, але розлючений раною Сірано наздогнав його і підставив до горла сталеве вістря.
