Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
III
«Дорогий Іване Андрійовичу!
Тільки що бачив Врубеля. Вигляд у нього жахливий, очі запали, завжди акуратно, навіть трохи екстравагантно вбраний, зараз він був одягнений недбало, руки тремтіли. «Що з вами?» — спитав я. Він подивився на мене здивовано: «Хіба ви не знаєте, що Олександр Антонович покінчив життя самогубством?!»
Я зразу ж уявив непоказного, лагідного, доброго Олександра Антоновича Ріццоні, його чудове ательє в Римі й наше з ним чаювання. Його повсякчасна опіка над Врубелем, коли той працював там на початку дев’яностих, та й пізніше, як приїхав до старого зі своєю чарівною дружиною, була істинно батьківською. О, як же він умів опікати, вимогливо і водночас по-доброму, який тактовний був у своїх порадах і настановах, який сором’язливий, коли його просили показати нові картини, адже мудрий Третьяков у свою колекцію одним з перших полотен придбав саме його «Євреїв-контрабандистів». Хіба це не оцінка праці художника?!
«А що ж трапилося? — спитав я. — Борги? Чи сімейна трагедія?»
Врубель так само здивовано подивився на мене. «Та хіба ви не читали «Мир искусств?» Його там назвали найгіршим серед усіх сучасних художників! Хіба ви не читали, як чорним по білому було надруковано, що суспільству треба якнайшвидше позбутися всіх картин Ріццоні, які ганьблять наш живопис?!» — «І він через це покінчив життя самогубством?! Вам перепадає не менше, любий Михайле Олександровичу!» — «То я ж молодший, — відповів Врубель, — хто знає, що станеться зі мною, коли я доживу до шістдесяти шести, як Ріццоні…»
Ми стояли на вулиці, повівав вологий вітер. Врубель запропонував піти до «Давидка», на Володимирський проспект, я погодився з радістю, бо час, проведений з генієм, збагачує куди більше, ніж біржова операція.
Врубель попросив шампанського, від їжі відмовився, але я, все-таки, умовив його взяти ікорки, яку тільки от-от привезли з Астрахані. Ми довго сиділи мовчки, потім він підняв келих, сказав: «Мир праху його і добра йому пам’ять у наших серцях. Який же був твердий хазяїн свого життя, який чесний трудівник. А як упереджено витлумачив цю його чесність «Мир искусств»! Безжально, безшабашно, не вболіваючи за долю нашого мистецтва! Господи, в чиїх же руках суд над нами, художниками?! Хто тільки не нападав на нас! Чиї тільки брудні руки не зачіпали найтонші струни чистої творчості?! А хіба ця вакханалія недоброзичливості не плутає реальні уявлення в нашому середовищі? Треба завжди пам’ятати, що праця скромного майстра набагато почесніша, ніж претензії добровільних невропатів, які лизоблюдничають на бенкеті мистецтва. Тоді, коли «невмиті» називали мене «Юпітером декадентів», вважаючи через свою темну наївність, що це страшне зло, Олександр Антонович був такий добрий до мене, такий уважний… Розрадник і друг з променистими дитячими очима. Коли ж ми переконаємося, що тільки праця і вміння дають людині ціну? Коли ми ополчимося проти цієї істини?!»
Він випив, відсунув келих, подивився на мене своїми чарівними очима й заплакав.
Дуже гордий, самолюбивий Врубель сидів і плакав, беззвучно, недвижно, тільки сльози котилися по неголених щоках та дивно смикалися губи, немов він наказував собі вгамуватися, але серце, непідвладне слову, не підкорялося наказу…
Господи, Боже мій, яке тяжке життя артиста, який він вразливий, і як уміють скористатися з цього численні Сальєрі!
Два роки двадцятого століття позначено на світовому календарі, а звичаї наші ще й досі схожі на дикунські, печерні.
Низкий уклін Вашому сімейству.
Щиро Ваш
Василь Скорятін»
4
Своє шістдесятип’ятиріччя князь Євгеній Іванович Ростопчин відзначив на самоті; нікого не кликав; напередодні злітав у Париж, відстояв службу в православній церкві на Рю Дарю, звідти подався до Ніцци, взяв в аеропорту напрокат маленький «фіат» (не любив показного шику, економив на дрібницях, щоб основні кошти вкладати в діло, а за проценти купувати російські книжки, картини, ікони, архіви) і поїхав на кладовище — невеличке, на околиці міста; дорога петляє, як у старому Криму, тут поховані тільки росіяни: Горчакови, Ростопчини, Вяземські, Єпанчини, Пущини, Раєвські, Бенігсени, Кутузови, Романови…
Наглядач кладовища, запійний серб Петя, як завжди в цей день, приготував великі букети троянд: білі — для бабусі, червоні — мамі; їхні улюблені кольори; пам’ять про людей продовжує їхнє життя серед нас, полегшує біль утрати, породжує ілюзію постійної присутності, безперервності буття…
Євгеній Іванович довго сидів біля скромних пам’ятників; потім пройшов маленькими, вузенькими алеями, зупинився біля свіжої могили, спитав Петю, кого поховали тут, чому немає хреста; той відповів, що померла Агрипина Василівна Нессельроде; жила в страшних злиднях, голодувала старенька; на хрест збирають, але пожертвування дають дуже скупо — по п’ять, десять франків, звідки гроші взяти, князю; старі померли, молоді по-російськи не розмовляють, розчинилися, соромляться предків, намагаються прізвище змінити, а вже імен православних і зовсім не лишилось, де був Михайло, там тепер Мішель, де Петро — П’єр; замість того, щоб Маріям стати Марі, де там, у Магдалени пнуться, аби тільки від свого кореня подалі, нещасні ми люди, кочівники; про євреїв кажуть, що вони розсіяні по світу, дзуськи, як уже хто й розсіяний, то це ми, он і колишній помічник американського президента Збігнєв Бжезинський слов’янин, і французький начальник генерального штабу Пєшков, хрещеник Горького Олексія Максимовича, Мішель Татю — Михайло Татищев, та й папа нинішній теж не італієць, а нашої слов’янської крові.
Євгеній Іванович дав Петі грошей, той пішов до крамниці, купив сиру, хліба, зелені, пляшку червоного вина з Сен-Поль де Ванса; взагалі князь не пив, а коли й пригублював, то тільки «вансовку», її так і Бунін називав, Іван Олексійович, і Шаляпін, коли приїздив на південь, і навіть Мережковський, хоч був суворої вдачі чоловік, і страшенно полюбляв розмовляти по-французьки; він і російську історію коментував чужою мовою, так, мовляв, точніше її відчуваєш, науці потрібна віддаленість.
Хтось із тутешніх старих людей якось сказав, що Північну Америку найцікавіше зрозумів француз Бомарше; китайську культуру відкрив італієць Марко Поло, він же й описав її, зробивши фактом світової історії; найкраще відчував Росію Бісмарк, а росіяни змогли синтезувати дух Європи, виражений англійською економікою, німецькою філософією і французькою революцією; хочеш не хочеш, а той факт, що Ленін був глибою, не перекреслиш.
… Ростопчин повернувся до рідних могил. Місце між могилою матері й князя Горчакова було вільне — він купив цю землю для себе, дев’ять років тому, коли син Женя одружився на співачці з Мадріда, поїхав з нею до Аргентіни, змінив прізвище, став Еухеніо Ростоу-Масаль (скоротив наполовину батьківське прізвище й прийняв дівоче прізвище дружини), купив пасовиська на кордоні Патагонії; батькові писав рідко, частіше матері. Американка, вона покинула Ростопчина, втекла з французьким режисером; була щаслива, поки той не помер від розриву серця, повернулася в Цюріх, подзвонила колишньому чоловікові, запропонувала помиритись; Женя (тоді ще не «Еухеніо») дуже радіз, хоч мати залишила хлопчика батькові двадцять років тому, крихіткою, тільки часом надсилала листівки на Різдво Христове, дуже красиві; Ростопчин відмовив: «я не прощаю зради». Женя тоді замкнувся, він усі ці роки, — хоч уже й закінчив університет — жив мрією про сім’ю; це ж шокінг, коли за столом немає тата чи мами; доводиться ухильно відповідати на запитання друзів; а в тому колі, де він бував, дуже педантично ставилися до того, щоб дім був кріпостю, всіх необхідних правил пристойностей дотримано; батько може мати двох коханок, а маму хай обслуговує атлет (п’ятдесят доларів за годину; звичайно дорого, але конче потрібно для підтримки життєвого тонусу, гарантує спокій і дружбу в сім’ї), зате зовнішнє, тобто форма, повинно бути абсолютним, на цьому тримається суспільство, не можна замахуватися на святе. Мабуть, саме тоді й почався розлад між батьком і сином; Женя перейшов на французьку, перестав читати російські книжки; через рік Ростопчин з жахом почув акцент у вимові сина; «хлопчику, ти не маєш права забувати рідне слово». Женя відповів, що його мова — французька чи англійська, в гіршому разі, німецька чи іспанська. «В Росії я ніколи не був, не знаю цієї країни і не люблю її». — «Хіба можна не любити батьківщини? — спитав тоді Ростопчин. — Ту землю, де народилися твої предки?!» — «Моя батьківщина тут, відповів Женя, а більшовики викинули твоїх предків і тебе разом з ними, хороша батьківщина»… Ростопчин сказав: у тому, що сталося, більше нашої провини, тих, хто правив, ніж більшовиків; ті відчували народ, а ми не знали його, жили окремо, в цьому трагедія; не тільки більшовики, а навіть Гучков і Родзянко, тузи, говорили цареві про необхідність реформ, не можна тасувати колоду знайомих з придворної бюрократії, такі собі люди, без ідей, зберігають традицію, а якою вона була, наша традиція, коли говорити чесно? Революція відбулася через п’ятдесят років після того, як скасували рабство, а правили імперією ті самі, сімдесятирічні, вони рабству й служили, інакше не вміли; треба було залучати до управління відповідальних людей, нового напрямку, підприємців, спеціалістів виробництва, а не старих дідів, на кшталт Штюрмера чи Горемикіна, котрі спали на засіданнях кабінету, намагалися зберегти звичне, цуралися самого поняття рух, страшилися реформ, а вже про конституцію і слухати не хотіли. «Зрозумій, Женю, Росія була єдиною країною в Європі, яка жила без конституції, визнаючи теорію общини — тобто не особистість, не сім’я, не громадянин понад усе, а клан, община, село; що добре для сотні, — те обов’язкове для кожного! В цьому наша провина перед Росією. Так, прикро, так, трагедія еміграції, та коли ми були в Москві, країна займала останнє місце в Європі, а більшовики, — хотіли ми того чи ні, — вивели її на перше місце, не зважаючи на всі трагедії й війни; немає нічого гіркішого за об’єктивність, емоції завжди приємніші, — душу можна розважити, поплакати чи покричати, але ж і світ підвладний розумові, тобто об’єктивному аналізу існуючого, а не навпаки. Якщо навпаки — тоді жди нової трагедії, тоді страхіття, крах. Апокаліпсис».
