Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Більшість дерев було вирубано на паливо. З-за тинів сиротливо виглядали молоді деревця.
Ігорьок зупинився біля невеликого будиночка, що виходив трьома вікнами на вулицю, сів на лавці біля воріт і підняв краї своєї ушанки. Це був умовний сигнал. Ожогін пішов повільніше. Ігорьок підвівся з лавки, минув ще кілька будинків і повернув назустріч Микиті Родіоновичу – він перевіряв, чи немає за Ожогіним «хвоста». Впевнившись, що вулиця порожня, Ігорьок шмигнув у двір. Слідом за ним рушив Микита Родіонович.
У дворі їх зустрів дзвінким гавканням невеликий кудлатий пес. Він рвався з прив'язі і кидався до хвіртки.
На гавкіт з будинку вийшов високий, худий чоловік. Судячи з опису Ізволіна, це був Гнат Несторович Тризна. Він був у старому шерстяному светрі і спортивних штанях, заправлених у чоботи. Великі очі його горіли якимсь внутрішнім вогнем.
– Вірний! На місце! – крикнув Тризна і, схопившись рукою за груди, закашлявся. (Пес слухняно закрутив кудлатим хвостом і поліз у дерев'яну будку). – Проходьте в хату, а то він не заспокоїться.
Будинок складався з двох кімнат і передньої. Всередині було чисто, затишно.
Тризна посадив гостей у першій кімнаті і заговорив. У нього був приємний, грудний голос.
– Товариш Ожогін?
– Так…
– Говорив мені про вас Денис Макарович… – Тризна подивився на Ожогіна довгим, уважним поглядом. – Обіцяли передавач налагодити?
– Спробую.
– Що ж, коли розумієтесь на цьому, налагодите. Ми з пекарнею теж спробували – і вийшло…
Гнат Несторович розповів, що пекарня вже почала працювати і випікає раз на добу хліб по нарядах міської управи. Тризна в ній на правах головного пекаря і завідуючого. Допомагають йому двоє.
– Підкоп під однією кімнатою? – поцікавився Микита Родіонович.
– Під трьома. Я там всюди нори поробив. І чути все від слова до слова. Правда, підлога стара, дуже скрипить, коли ходять.
Знову почався приступ надривного кашлю. Обличчя Гната Несторовича скривилося, потемніло. Він тримав руку біля грудей, ніби намагаючись полегшити біль.
«Тане хлопець на очах», говорив про Тризну Денис Макарович. Зараз, дивлячись на Тризну, Ожогін зрозумів страшний зміст цих слів.
Нарешті кашель затих. Тризна тяжко зітхнув і похитав головою.
– Ви чули що-небудь про гестапівця Роде? – несподівано спитав він Ожогіна.
– Так, дещо чув.
– Роде – скажений собака, – похмуро продовжував Тризна. – Ніхто з підпільників не вийшов живим з його рук. На допитах він жорстоко катує свої жертви, знущається з них. Він власними руками задушив дочку патріота-комуніста Клокова, яка відмовилася відкрити місцеперебування батька. Від його рук загинули вірні сини Батьківщини: Ребров, Мамулов, Клецко, Захар'ян. Хто потрапляв до Роде, той уже не виходив на волю. Підпілля вирішило покінчити з ним і потребує вашої допомоги.
– Чим же я можу вам допомогти? – здивовано запитав Микита Родіонович.
– Мені відомо, що ви познайомилися з Тряскіною, а вона працює у Роде перекладачкою.
Гнат Несторович подивився на Ігорка, який сидів тут же.
– Піди-но, хлопчику, до тьоті Жені і Вови. Вони там сумують без тебе, – попрохав він Ігорка.
Той поклав книжку на підвіконня і пішов у другу кімнату.
Гнат Несторович зачинив за Ігорком двері і, відкашлявшись у кулак, знову сів навпроти Микити Родіоновича.
– Треба використати ваше знайомство, – продовжив він свою думку.
– Яким чином?
– Тряскіна ненавидить Роде: він знущається з неї, всіляко її принижує. – Тризна встав і пройшовся по кімнаті. – Вам, товаришу Ожогін, треба через Тряскіну дізнатись, які будинки в місті відвідує Роде, де він ночує, довідатись про розміщення кімнат у його квартирі… Це прохання підпілля.
Микита Родіонович на знак згоди кивнув головою.
– Ну от і домовились… Тепер я відведу вас на радіостанцію.
Гнат Несторович покликав з другої кімнати дружину і познайомив її з Микитою Родіоновичем.
У Євгенії Дем'янівни було бліде хворобливе обличчя, довгасті очі, губи з піднятими куточками, м'який овал обличчя.
– Ми підемо, Женю, – коротко сказав Гнат Несторович, – а ти з дітьми подивися за вулицею.
Видно, вже не раз доводилося Євгенії Дем'янівні виконувати обов'язки дозорця.
Не задаючи ніяких запитань, вона кивнула головою, одяглася і разом з сином – хлопчиком років п'яти – та Ігорком вийшла з хати.
– Мучиться зі мною, бідолашна! – з глибоким сумом промовив Тризна, дивлячись услід дружині, і почав крутити цигарку з махорки.
– Навіщо ви курите?
– Яка різниця! – Гнат Несторович безнадійно махнув рукою.
До кімнати повернувся Ігорьок і повідомив, що на вулиці нікого не видно.
Гнат Несторович повів Ожогіна у двір, огороджений з одного боку цегляною, а з другого – дерев'яною стіною. В глибині двору стояв великий, позеленілий від часу і покритий мохом рублений сарай з драбиною, що вела на сінник.
Тризна підійшов до собачої будки. Побачивши стороннього, пес люто загарчав.
– Свій, Вірний, свій, – заспокоїв пса Гнат Несторович і відсунув будку вбік.
Під нею виявилися дерев'яні підйомні двері, замасковані сіном.
– Колись погріб був, а тепер ми його для іншої мети пристосували, – пояснив Гнат Несторович і підняв двері. – Лізьте, а я потримаю.
Дерев'яна драбинка на вісім-десять щаблів круто повела вниз. Ожогін зробив кілька кроків і зупинився перед дерев'яною стіною. Виявилось, що це двері, які безпосередньо ведуть у погріб.
Гнат Несторович відчинив їх, і Ожогін побачив людину, освітлену двома коптилками. Вона сиділа в кутку за невеликим столом і слухала радіо.
– Знайомтесь: Леонід Ізволін.
Глянувши на прибулих, юнак поправив навушники, продовжуючи щось записувати на аркуші паперу.
– Зараз про новини дізнаємось, – сказав Тризна і присунув Микиті Родіоновичу порожній ящик.
Ожогін сів, обвів поглядом приміщення. В погребі було тепло.
За столом, впритул до задньої стіни, стояв широкий дощаний тапчан з матрацем і подушкою. Тапчан був великий, і Микита Родіонович подумав, що зробили його, мабуть, тут – пронести тапчан через отвір у погріб було неможливо. В стінах виднілися глибокі квадратні ніші, а в них – пресований тол, амонал, капсулі, детонатори, мотки запального шнура, ручні гранати, запалювальні кульки. На дерев'яному кілочку, вбитому в стіну, висіли два дробовики, радянська напівавтоматична гвинтівка і німецький автомат.
– Наша святая святих, – сказав Гнат Несторович, стримавши кашель.
– Небезпечно? – спитав Ожогін, кивнувши в бік ніш.
Гнат Несторович знизав плечима. Звичайно, небезпечно, сусідство не дуже приємне, але нічого іншого не придумаєш, доводиться миритись.
Леонід Ізволін скинув навушники і, підійшовши до Микити Родіоновича, простягнув руку:
– Здрастуйте! Давно вас чекаю.
Леонід, як і батько, мав, очевидно, спокійний характер, рухався неквапливо і був трохи близькозорим. Він попросив Ожогіна оглянути рацію. Скільки часу він б'ється з нею, а нічого не виходить.
Марка рації була знайома Микиті Родіоновичу. Він вийняв лампи, деталі, розклдв їх на столі і почав розглядати апаратуру.
– Ви тут безвихідно? – спитав Ожогін. Леонід розвів руками:
– Що ж поробиш! Я в місті виріс, з'являтись на вулицях небезпечно – відразу пізнають… Ти говорив з товаришем Ожогіним відносно Роде? – несподівано звернувся він до Тризни.
Той ствердно кивнув головою.
– Ну і як?
– Начебто домовились. Спробуємо, – відповів за Тризну Микита Родіонович.
– Це завдання керівництва підпіллям, – уточнив Леонід.
– Я вже говорив, – промовив Тризна. – Він згодний.
Пораючись біля рації, Микита Родіонович думав про те, що треба дякувати випадку, який привів його сюди. Якби передавач був справний і рація працювала, йому навряд чи довелося б сидіти зараз у компанії сміливих патріотів Ізволіна і Тризни.
Пошкодження було невелике, і через годину зв'язок з Великою землею був налагоджений.
На обличчі Леоніда з'явилася широка посмішка. Енергійно потираючи руки, він промовив:
