Я, робот - Азимов Айзек (мир книг .TXT) 📗
Нарешті Пауелл підвів голову.
— Потенціал зета зростає, але повільно. В усякому разі функції потоків нестійкі, і я сам не знаю, чого чекати. О, К’юті, привіт! А я думав, ти пильнуєш за монтажем нової силової шини.
— Уже все зроблено, — сказав тихо робот. — I я прийшов поговорити з вами обома.
— О-о! — Пауеллові стало незатишно. — То сідай. Ні, ні, не на цей стілець. Тут поламана ніжка, а ти не з легких.
Робот усівся й безтурботно сказав:
— Я прийняв рішення.
Донован окинув його сердитим поглядом і відклав недоїдений сандвіч.
— Коли це ти про свої безглузді…
Пауелл урвав його нетерплячим рухом.
— Кажи, К’юті, ми слухаємо.
— Останні два дні я зосередився на самоаналізі, — мовив К’юті, — і дійшов напрочуд цікавого висновку. А почав з єдиного правильного припущення, яке міг зробити. Я існую, бо мислю…
— О, Юпітер! — простогнав Пауелл. — Робот-Декарт!
— Хто Декарт? — втрутився Донован. — Послухай, невже ми повинні сидіти тут і слухати цього металевого маніяка…
— Помовч, Майку!
К’юті незворушно правив своєї:
— Й одразу ж постало питання: у чому причина мого буття?
У Пауелла на вилицях заходили жовна.
— Ти мелеш дурниці. Я вже казав, що тебе побудували ми.
— А не віриш, — додав Донован, — то ми залюбки розберемо тебе.
Робот благально простяг свої дужі руки:
— Я нічого не беру на віру. Будь-яка гіпотеза мусить підкріплюватись логікою, інакше вона нічого не варта. А ваше твердження, буцімто ви мене створили, суперечить усім законам логіки.
Пауелл поклав руку на стиснутий кулак Донована, стримуючи його.
— А чого ти так кажеш?
К’юті засміявся. Це був не людський сміх, а радше машинний скрегіт, різкий, уривчастий, як стукіт метронома, і так само однотонний.
— Погляньте на себе, — сказав він нарешті. — Я не хочу образити вас, але погляньте на себе! Матеріал, з якого ви зроблені, м’який і в’ялий, він неміцний і позбавлений сили. Енергію він черпає для себе з малопродуктивного окислення органічної речовини, на зразок оцієї. — Робот зневажливо тицьнув пальцем у рештки Донованого сандвіча. — Періодично ви поринаєте в сон, і найменші коливання температури, атмосферного тиску, вологості, інтенсивності випромінювання можуть зашкодити вашій працездатності. Ви — сурогат! А з іншого боку, я — досконалий, довершений витвір. Я прямо поглинаю електричну енергію і використовую її майже на сто процентів. Я виготовлений з міцного металу, перебуваю постійно в свідомості, легко переношу зміну в навколишньому середовищі. Це факт. I коли до нього долучити цілком очевидне припущення, що жодна істота не може створити досконалішу за себе істоту, — ваша безглузда вигадка розвалюється.
Донован зірвався з місця, насупивши руді брови. Прокльони, які він досі бубонів собі під ніс, зазвучали чітко і ясно.
— Ах ти ж, металевий вилупку! Ну, гаразд, якщо не ми тебе створили, то хто ж?
К’юті поважно кивнув головою:
— Слушно, Доноване. Я думав над цим. Очевидно, мій творець мав бути куди могутнішим за мене, а тому залишається одне…
Земляни спантеличено дивилися на К’юті, а той правив своєї:
— Що є основою діяльності тут, на станції? Кому ми всі тут служимо? Що поглинає всю нашу увагу?
Він помовчав, чекаючи на відповідь. Донован здивовано глянув на Пауелла:
— Б’юсь об заклад, що цей ідіот в костюмі з білої бляхи торочить про перетворювач енергії.
— Це правда, К’юті? — насмішкувато запитав Пауелл.
— Я говорю про Творця, — почулася холодна й різка відповідь.
Це була остання крапля, і Донован вибухнув реготом. Навіть Пауелл стримано захихотів.
К’юті підвівся з місця. Його сяючі очі перебігали то на того, то на того.
— I все ж, так воно і є. Мене не дивує, що ви відмовляєтеся повірити в це. Я певен, що ви обидва довго тут не затримаєтеся. Пауелл сам казав, що спочатку служили тільки люди, потім чорнову роботу стали виконувати роботи, і нарешті з’явився я, щоб керувати роботами. Це — незаперечні факти, але ви пояснюєте їх нелогічно. Хочете знати істину, що стоїть за всім цим?
— Давай, К’юті. З тобою не засумуєш.
— Творець спочатку створив людей — найнижчий і порівняно простий тип, який найлегше виготовляти. Поступово він замінив їх роботами. Це вже була вища ступінь. I нарешті створив мене, щоб я міг замінити людей, які ще лишилися. Віднині я служу господареві! Творцю!
— Дурниці! — вигукнув Пауелл. — Тобі доведеться виконувати наші накази й тримати язик за зубами, поки ми не переконаємося, що ти можеш обслуговувати конвертер. Зрозумів? Конвертер, а не Творця. Якщо ж не справишся, ми тебе демонтуємо. А тепер можеш іти, якщо твоя ласка. I візьми оці дані й підший їх як слід.
К’юті взяв графіки з рук Пауелла і вийшов, не промовивши й слова. Донован важко відкинувся на спинку фотеля й схопився за голову.
— Ми ще матимемо клопоту з цим роботом. Він зовсім з глузду з’їхав!
Монотонне гудіння конвертера в кімнаті контролю посилилося, змішуючись із потріскуванням лічильника Гейгера й керівним дзижчанням півдесятка сигнальних лампочок.
Донован відірвався від телескопа й увімкнув світло.
— Промінь зі станції № 4 досяг Марса точно за розкладом. Тепер наш можна вимкнути.
Пауелл неуважно кивнув.
— К’юті внизу, в машинному відділенні. Я подам сигнал, і він потурбується про це. Глянь-но сюди, Майку, що ти думаєш про ці цифри?
Майк окинув їх поглядом і присвиснув:
— Ого! Це те, що я називаю інтенсивним випромінюванням. Наше сонечко розважається!
— Отож, — кисло відповів Пауелл, — насувається електронна буря, і через неї ми опинилися в кепському становищі. Наш промінь, скерований на Землю, — акурат на її шляху.
Він роздратовано відсунув свій стілець від столу.
— Нехай їй грець! Тільки б не почалося до зміни. Ще є десять днів… Послухай, Майку, спустись-но вниз і постеж за К’юті, гаразд?
— Добре. Кинь мені мигдалю.
Він зловив кинутий йому пакет і попрямував до ліфта.
Ліфт м’яко ковзнув униз і зупинився біля вузького трапа, що вів до просторого машинного відділення. Донован сперся на поруччя й глянув униз. Величезні генератори працювали, а вакуумні трубки дециметрового передавача наповнювали станцію низьким гудінням.
Біля передавача він побачив масивну й блискучу постать К’юті, який уважно стежив за дружною роботою групи роботів.
I раптом Донован напружився. Роботи, що здавалися карликами поряд з масивним передавачем, вишикувалися перед ним в одну лінію, схиливши голови, а К’юті повільно походжав вздовж шеренги. Минуло п’ятнадцять секунд, і роботи з брязкотом, що перекривав навколишній шум, попадали на коліна.
Донован закричав і вузькими сходами кинувся вниз. Несамовито розмахуючи стиснутими кулаками, він підбіг до роботів. Його обличчя стало такого самого кольору, як і вогненно-руде волосся.
— Що ви тут затіяли, телепні? Розводьтесь і беріться до роботи! Якщо не встигнете до кінця дня все розібрати, перечистити й знову зібрати, я випечу ваш мозок електричним струмом!
Жоден з роботів не поворухнувся.
Навіть К’юті — єдиний, хто не став на коліна — був незворушний; він уп’явся поглядом у похмурі ніші велетенської машини.
Донован добряче штовхнув найближчого робота.
— Встати! — гримнув він.
Робот повільно підвівся. Його фотоелектричні очі докірливо глянули на землянина.
— Немає іншого Творця, крім Творця, — сказав робот, — і КТІ — його пророк!
— Що-о?
Донован відчув, як у нього вп’ялися двадцять пар механічних очей і двадцять металевих голосів продекламували:
— Немає іншого Творця, крім Творця, і КТІ — його пророк!
— Боюсь, — втрутився К’юті, — що мої друзі тепер слухатимуться іншого, вищого за тебе.
— Адзуськи! Забирайся геть звідси! З тобою я потім побалакаю, а з цими живими ляльками — зараз.
