Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

Бронко зняв з себе піджак і накинув його на плечі Сташці, але не приголубив її на своїх грудях, як це бувало раніше.

— Кажи, що сталося! — припала до нього Стаха всією своєю істотою.

Бронко мовчав. Ті палаючі тривогою очі, ті напіврозкриті уста, що ледве-ледве переводили подих, та вичікуюча напружена поза, ті пальці, що конвульсивно чіплялись за його руки, — все те видалося таким рідним, таким безмежно йому відданим, що в Бронка серце защеміло від самої думки, що за хвильку все це може щезнути безповоротно. А чи не краще, Бронку, залишитись при ілюзії?

Тобто відступати? Ні! Тим паче, що сьогоднішній жарт завтра може стати дійсністю.

— Слухай, я тільки що на смерть посварився з старим. І от розумієш… одне слово… можеш полюбуватись мною. Від п'ятнадцятого я вже люфтінспектор, — випалив він одним духом.

— Як? — приглушено перепитала ледь побілілими губами. — Геть-чисто нагнав з роботи?

— Та кажу ж тобі, що від п'ятнадцятого можу вже собак ганяти…

Сташка випросталась і… засміялась.

Це був не звичайний її безтурботний, визивний сміх. Вона вхопилась за цей жалісний смішок, щоб влити ним хоч краплину бадьорості у Бронка.

— Ха! Чи ти перший, чи ти останній? Щось знайдеться. Ади, ще не так було, аби якось не було! Мав би чим журитись!

«А про те, що за мене може стати колектив, моя організація, що треба боротись, і не подумала. Не дійшли до неї ще такі речі. А стільки ми з нею балакали».

— Слухай, а ти не думай, що це так просто. Мене, слухай, звільнили з роботи, як неблагонадійного. Запідозрили у комунізмі. А ти знаєш, що це значить? Це, небого, значить, що мене ніде більше на роботу не приймуть. Ніде, розумієш?

Бронко ніколи не забуде, як вона, хлипаючи, повисла йому на грудях, як прикрила його рот:

— Не говори, не говори таке!.. Я твоя, а ти мій, а решта мене ніц не обходить. А якщо б, — відгорнула вона з-над очей мокре від сліз волосся, — твої старі гризли тебе, що не можеш знайти роботи, то переходь до нас.

— А що твої скажуть, коли приведеш у хату безробітного хлопа?

— Пхе, що мені мої старі мають казати? Яке їх діло? Я що, за їх гроші даватиму тобі їсти? Я тобі кажу… я знаю… тато нічого не скаже. Будеш видіти. Сам не раз місяцями ходив без роботи. І якби не мамине прання, то тонко свистав би. А мама? Що мені мама може зробити? Найбільш — може з хати прогнати? Та ти не журись, під голим небом не будемо ночувати!

— А твої подруги не будуть сміятись з тебе, що годуєш безробітного трутня?

— А мені до Дунаю те, що будуть про мене подруги говорити. Якби я брала собі до серця все, що про мене плетуть, то вже й не жила б! Броник, Броник, — оповила його руками, — хіба ти не знаєш, хіба ти не чуєш, що я для тебе не то шматок хліба, а во!.. життя свого відкраяла б букату [178], віддала б тобі?..

Бронко не дав їй договорити. Схопив Стаху попід коліна і, спотикаючись, поніс її просто під повітку, де лежала ще торішня отава.

— Стахо, — не цілував, а пив її, — невже ж ти… така, дівча? Стахо, та я тебе не віддам тепер нікому за жодні скарби світу! Слухай, ти тепер моя жінка. Розумієш, що це значить… жінка?

Стаха, забувши цієї хвилини про свої штучки, просто-напросто тихенько плакала від надмірного щастя.

— Бронку, — в'яло затуляла йому рота долонею, бо хотіла щось сказати, але він раз у раз перешкоджав їй, — я хочу тобі щось сказати.

— Ні, моя жінко, ти насамперед вислухай, що тобі чоловік скаже. Слухай, Стахо, я тим часом ще працюю. (Мало не задавив її в своїх обіймах, щоб звістка ця не зробила на неї великого враження)… Я збрехав, що старий вже прогнав мене… Зрештою, не так легко це йому вдалося б… Ти не подумала про це? Я лише здорово зрізався з ним. Ти не гнівайся на мене, Стахо, але мені хотілося перевірити, чого варта твоя любов. І от… — Він розгублено-щасливо потер долонею чоло. — Тепер вже напевно знаю, що ти є та, з якою я хотів би жити… Знаю напевно, що якби зі мною сталося щось, то ти від мене не відступишся.

— Ой Бронку, — знову всмокталася в його губи Стаха, — не говори такого, не говори!..

Раптом пустила його. Підвелась. Сіла. Стала пригладжувати розтріпане волосся, але помітно було, що робить це машинально.

— Бронку, — заговорила ніби чужим голосом, — я мушу тобі щось сказати, аби ти пізніше не мав жалю до мене…

Бронко щосили притягнув її до себе.

— Не треба, Стахо. Я здогадуюсь. Слухай, що там в тебе було до мене, мене це не обходить…

— А ти не думай, ніби все, що про мене плескали, то правда.

— А я цього і не думаю. Найкращий доказ, що взяв тебе у жони…

— А я хочу, Броник, щоб ти все знав. Я, — сховала вона лице йому під пахву, — була ще дівчиськом. Мама післала мене віднести білизну одному панові…

Бронкова рука ковзнула по її плечах, наче гумова:

— Май совість, дівча! Не бреши бодай у цю хвилину…

Був так прикро вражений дешевенькою брехнею, до того ж в найменш відповідну хвилину, що мало не дав їй ляпаса. Не вимагав від неї жодних тлумачень, навпаки, з делікатності хотів обійти годину сповіді в її дівочих гріхах, щоб не ставити її у неприємне становище, а вона сама набилася з правдою і… тут же збрехала.

Всіх їх до бісової матері зводять одні пани! Стиль собі такий завели, чи яка холера?

Стаха хлипала не дуже переконливо, бо крізь розставлені пальці, якими затуляла лице, хитро блимало синє, як намистинка, око.

А по суті, не збрехала. Тільки те одне, що з нього пана зробила.

Отут Бронко правий, коли лається. Навмисне видумала пана, щоб викликати у Бронка більше співчуття. Тамтой був поденним робітником. Навіть добре не знала до того часу, як виглядав. Колись зайшов у хату напитись води. Скористався з того, що нікого не було в хаті, згвалтував її, мерзотник. Стаха зі страху перед матір'ю не призналась, і це обійшлося йому безкарно.

А пізніше?

Щодо «пізніше», то тут Сташка згодна з Бронком: що було — те минуло.

А втім, відколи вона закрутила собі голову Бронком, її минуле для неї — так, як би й не було ніколи! Іноді тільки промайне у пам'яті: було насправді те чи інше чи тільки у сні верзлося?

Бронко для неї тепер «цали сьвят», як то у пісні співається. Може, й зле робить, що всю свою душу і серце вкладає в цю любов. Коли б трохи менше любила, то не старалася б так на кожному кроці підладжуватись до нього і не стала б вигадувати цієї історії з паном, бодай він скис, і Бронко не впіймав би її на брехні.

І як тепер пояснити йому, що допустилася цієї невинної побрехеньки тільки з любові до нього?

Не знаючи, як вийти з становища, Стаха розревілася вже зовсім щиро.

Плач був такий проймаючий, що Бронко, аби заспокоїти, посадив її собі на коліна, як дитину.

— Ну, чого ти? Чого ти?

— Бо… ти мені не віриш… Бо ти думаєш…

— Я нічого не думаю. Що тут думати, Стахо? Обоє ми не святі. Але не будемо згадувати того, що було. Слухай, кладемо хрест на минуле, і на тому кінець! Я тебе більше ні про що не питаю і сам перед тобою не сповідаюся, — згода? Але відтепер, слухай, збрешеш мені хоч один раз на остілечки, пам'ятай: кінець нашій любові. Я не жартую, Стахо. Все, чуєш, все пробачу тобі, крім брехні. Хай буде найстрашніша правда, але правда. Ти не думай собі, що я не здаю собі справу з того, що тебе треба багато де в чому виховувати і перевиховувати, але я гадаю, що дам собі раду з моєю жінкою… А тепер досить вже балаканини. Посунься трохи.

…Потім сиділи гречно плече в плече, прикриті Бронковим піджаком.

Бронко, обгортаючи дівчину полою піджака, говорив:

— От тепер ти вже справжня моя жінка, а я твій чоловік. Запам'ятай собі цей день, аби-сь пам'ятала, коли шлюб брала. Шкода тільки, що тут без церковних формальностей ніяк не можна, а повінчатися ми не зможемо раніш ніж навесні. Мама хотіла трохи хату поремонтувати. Ну, чого носа повісила? — взяв її за підборіддя і повернув лицем до себе. — Я ж тобі кажу, якби що до чого, то прискоримо вінчання — і по всьому. Пусте! Спи добре і ні про що не думай. Моя жінка… — поклав їй голову на плече і заплющив повіки, наче збирався здрімнути. А через хвилину запитав: — А ти знаєш, що ти — моя перша любов?