Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (книга бесплатный формат .txt) 📗

— Звенигора! — простогнав приголомшений несподіваною зустріччю Многогрішний.

— Хлопці, заткніть йому рота! — наказав Арсен, звертаючись до Яцька і Семашка. — Зв’яжіть руки, щоб не втік, собака! Посадіть на коня і стережіть мов зіницю ока!

Яцько і Семашко підхопили Многогрішного, якому зі страху відібрало ноги, і поволокли нагору.

Арсен кинувся до дверей, крізь грати яких уже просовувалися чиїсь руки.

— Батько Семен?

— Так, голубе! Так! Випустіть мене, хлоп’ята, швидше звідси! — озвався з кам’яниці Палій.

На дверях висів міцний замок.

Арсен шарпнув — не піддався.

— Ану, синку, пусти мене! — відсторонив його Метелиця. — Колись, бувало, гнув у руках кінські підкови. Спробую зараз… Чи є ще сила?

Він ухопив замок обома ручищами і, натужуючись так, що аж лице побагровіло, поволі почав гнути заіржавіле залізо. Воно скрипнуло — дужка переломилася надвоє. Двері розчинилися — і полковник опинився в обіймах друзів. На ногах і на руках у нього гриміли кайдани.

— Швидше, батьку! — гукнув Арсен. — Тікаймо!

Притримуючи ланцюги руками, Палій вийшов з підземелля.

Йому підвели коня, допомогли сісти.

— Ну, хлопці, орли мої, спасибі вам! — промовив розчулено.

Арсен подав знак — і загін, кинувши вози, верхи помчав звивистими вулицями Підкамінного на схід…

8

На першому привалі, в лісі, відбувся запорозький суд.

Свирид Многогрішний тремтів, як у лихоманці. Останнім часом, видно, жилося йому не з медом, бо споганів, схуд, змиршавів, і одяг на ньому теліпався, як на кілкові. Його маленькі хитрі очиці перебігали з одного обличчя на інше. Та найдовше затримувались на Арсенові.

— Братці, що ви хочете зі мною робити? — заскиглив.

— А що роблять зі зрадником? — спитав суворо Метелиця.

— Я не зрадник… Побий мене грім, якщо я кого–небудь зрадив! — белькотав Многогрішний. — Я ні в чому не винен!

— Ти зрадив вітчизну, недолюдку! Слугував, мов лакуза, спочатку туркам, а тепер перекинувся до магната Яблоновського і продав йому за тридцять срібляків полковника Палія! Хіба це не зрада? — грізно промовив Арсен. — І ти ще смієш заявляти, що ні в чому не винен?..

Козаки стояли щільним колом, насуплені, суворі. І Многогрішний, що знічено схилився перед ними, здавався нікчемним, плюгавим, огидним, як шолудивий пес.

Один Семен Палій не втручався в козацький суд. Сидячи на коні, уже розкутий, смоктав люльку і мовчки дивився на підсудного. «І звідки вони беруться, отакі слимаки, нікчеми? — думав при цьому. — Яка мати їх народжує? В яких сім’ях виростають? Чому один трудів і крові своєї не шкодує для вітчизни, а інший тільки й дивиться, щоб мати з неї якийсь зиск, і продає її тому, хто більше дасть?»

Тим часом Многогрішний почав плакати.

— Братці, помилуйте! Не беріть гріха на душу! За безневинну мою голову Бог покарає вас, яко татів–розбійників!..

Арсен відчув, що в його серці піднімається гнів, і, щоб стриматись і не вдарити мерзотника шаблею, правою рукою міцно, аж до болю, стиснув пальці лівої руки. Промовив глухо:

— Не викручуйся, Многогрішний! Не пощастить! Ми тебе зараз судитимемо козацьким судом, судом честі, і ти повинен перед нами говорити правду. Сам знаєш, що за найменшу брехню перед судом честі підсудний без вироку карається на горло!

Многогрішний зблід ще дужче. Він раптом відчув, як язик у роті став шорсткий, мов повсть, а серце з грудей шугнуло вниз і, здавалося, затріпотіло десь аж у п’ятах. Він ледве тримався на ногах.

— Братчики, — звернувся Арсен до побратимів, — багато чого про цю людину, про Свирида Многогрішного, ми не знаємо, але чимало й знаємо. І те, що знаємо, незаперечно свідчить не на його користь. Та щоб він — і ніхто! — не сказав, що ми вчинили над ним самосуд, послухаємо його відповіді на наші запитання, а потім уже будемо міркувати, що з ним робити… Чи згодні з моєю думкою?

— Згодні! — дружно відповіли всі.

— Тоді оберемо суддю… Кого б ви хотіли?

— Тебе, Арсене! — прогув Метелиця. — Кого ж іще? Ти краще, ніж будь–хто з нас, знаєш цього пройдисвіта! Ти й запитуй його, а ми послухаємо й зважимо — правду він говорить чи ні і чого варта та правда!

— Згода, згода! — загукали козаки.

— Тоді й почнемо… — Арсен вийшов у коло, став супроти Многогрішного, промовив тихо, але суворо: — Скажи нам, Свириде Многогрішний, чи ти коли–небудь був запорожцем?

— Був, — кивнув той головою і поглянув на Метелицю.

— Так, був колись, — підтвердив старий, — але таким паскудним, що, пам’ятаю, ми за віщось одного разу присудили покарати його киями… Та він пронюхав про це і вчасно дав драла…

— Було таке?

— Було.

— Тоді перейдемо до пізніших часів… А запитав я тебе про те, чи був запорожцем, щоб знати, як тебе карати, бо, як сам відаєш, ніхто із запорожців не підніме на братчика руки, щоб скарати його на смерть… Такий наш давній звичай…

— Розумію, — прошепотів помертвілими вустами Многогрішний.

— Тепер скажи нам, чи був ти потурнаком? Чи міняв нашу християнську віру на бусурманську?

Многогрішний мовчав, опустивши голову.

— Ну, чого ж мовчиш! — гарикнув Метелиця. — Було таке?

— Було… Але ж я не насправді!

Козаки переглянулись. Вони не сподівалися, що підсудний так легко і швидко визнає себе винним у цьому найтяжчому гріху, що був рівнозначний зраді вітчизні.

— Не насправді! — передражнив Метелиця. — Ось як уперіщу шаблюкою по твоїй дурній макітрі, тоді ти зрозумієш — насправді чи ні!

Арсен поглядом застеріг старого — мовляв, мовчи, батьку!

— У турецького спагії лакузою був? — повернувся він до Многогрішного. — Повстанців Мустафи Чорнобородого видав йому на поталу в долині Трьох Баранів?

Многогрішний ковтнув слину, мовчав. Тільки кліпнув очима.

— У війську Юрася Хмельницького служив? Туркам допомагав плюндрувати Чигирин?

— Не я один служив…

— А тепер скажи — скільки тобі заплатив Кара–Мустафа за Златку?

— За яку Златку? — Жовті очиці вп’ялися в Арсена. — Я не знаю ніякої Златки!

— За ту, що викрав у Немирові й одвіз у Кам’янець… Пам’ятаєш, у той вечір, коли ти мене швиргонув у яму?

— Я нікого не викрадав!

— Брешеш! Сам Юрась мені казав про це, коли ми із Сафар–беєм — пам’ятаєш такого? — допитували його. Та й Златку я визволив, привіз у Фастів із самого Стамбула… Це моя дружина. Вона все розповіла…

Многогрішний раптом упав на коліна, простягнув руки, щоб обняти Арсенові ноги.

— Пробач… Я не знав… Тож проклятий Юрасько мені наказав… Хіба ж я сам? — Він таки схопив Арсенового запиленого чобота і притиснувся до нього мокрою від сліз щокою.

Арсен гидливо відштовхнув його і відступив назад.

— А тепер — останнє… Скільки тобі заплатив Яблоновський за те, що ти допоміг схопити нашого батька полковника Палія? Скільки він платить тобі за твою іудину службу?

Многогрішний стояв навколішках. Його попеляста, з пролисинами голова схилилася мало не до землі. Плечі здригалися від беззвучного ридання.

— Мовчиш? Отже, і це правда? — Арсен поглянув на козаків. — Який буде присуд, товариство?

На галявині запала тиша. Чулося тільки кінське іржання та в верховітті дерев тихо шелестів легенький вітерець.

— А що довго думати! — вигукнув Метелиця. — Цей пройдисвіт давно заслужив собі петлю на шию!

— Смерть! — коротко кинув Роман.

— На шибеницю його, харцизяку! — рубонув рукою повітря молодий Семашко.

— Скарати на горло, пся крев! — похмуро озвався Спихальський.

— А ви, батьку Семене? — Арсен повернувся до Палія. — Що скажете?

Палій зліз з коня, повагом наблизився до гурту. Многогрішний на якусь мить підвів голову, глянув на нього з надією, але відразу ж одвів погляд убік, бо вичитав у Палієвих очах зненависть і презирство.

— Що я скажу? — почав полковник. — Многогрішний сам уже виніс собі присуд своїми ганебними вчинками! У нього не знайшлося жодного розумного слова на своє виправдання… Тож хай одержує те, що заслужив!