Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
І брати вирушили вдвох на море. Вони їхали по суцільних калюжах і майже, не розмовляли. Дощ тарабанив у накриття карети. Христіан водив очима, ніби дослухався до чогось підозрілого, а Томас мерзлякувато кутався в пальто. Очі в нього були стомлені, почервонілі, а вуса нерухомо стриміли впоперек блідих щік. Так вони після обіду в’їхали в курортний парк, і колеса зашурхотіли по розгрузлій жорстві. На заскленій веранді головного корпусу сидів старий маклер Гош і пив грог з ромом. Він підвівся й просичав крізь зуби вітання. Брати підсіли до нього, щоб випити чогось теплого, поки заноситимуть їхні валізки.
Пан Гош також був запізнілим гостем разом з небагатьма іншими — якоюсь англійською родиною, однією голландкою і одним гамбуржцем; усі вони тепер, мабуть, спали перед вечерею, бо скрізь панувала мертва тиша, тільки хлюпотів дощ. Нехай собі сплять. Пан Гош удень не стуляє очей. Він радий, якщо йому пощастить хоч уночі задрімати на кілька годин. Він почуває себе кепсько, лікується тут такої пізньої пори від тремтіння рук і ніг… хай йому чорті Уже насилу тримає в руках чарку грогу і — до дідька лисого! — не завжди може писати, тому переклад п’єс Лопе де Веги посувається так повільно, що аж страх бере. Старий маклер був у дуже пригніченому настрої, і в його прокльонах не відчувалося колишнього захоплення.
— Хай воно все западеться! — вигукував він. Це, мабуть, був тепер його улюблений вислів, бо він кидався ним раз по раз, часто навіть не до речі.
А сенатор? Що з ним? Скільки добродії Будденброки думають тут пробути?
Ох, доктор Ланггальс послав його сюди підлікувати нерви, відповів Томас Будденброк. Він, звичайно, послухався, незважаючи на цю собачу сльоту, бо чого тільки людина не зробить зі страху перед своїм лікарем! Та й почуває він себе справді кепсько… Вони сидітимуть тут, аж поки йому стане краще…
— Зрештою, в мене теж здоров’я погане, — втрутився Христіан, сповнений заздрощів і гіркоти, що Томас говорив тільки про себе. Він уже хотів розповісти про чоловіка, що кивав йому, про пляшку спирту й про відчинене вікно, але брат підвівся, щоб поглянути на свою кімнату.
Дощ не переставав. Він розквашував землю, великими краплями витанцьовував на морі, яке південно-західний вітер гнав від берега. Все огортала сіра мряка. Кораблі пропливали, мов тіні, мов примари, і зникали за обрієм.
З іноземцями вони зустрічалися тільки за столом. Сенатор з маклером Гошем у дощовиках і калошах ходили на прогулянку, а Христіан пив з буфетницею в кондитерській шведський пунш.
Двічі або тричі, коли трохи вигодинювалося й здавалось, що ось-ось вигляне сонце, на обід приїздив дехто з міських знайомих, що любили розважитись десь далі від родини: сенатор Гізеке, Христіанів шкільний товариш, і консул Петер Дельман, що теж почував себе кепсько, бо надмірним уживанням води Гуніяді-Янош геть зіпсував шлунок. Тоді всі сідали в пальтах на веранді кондитерської навпроти естради, де вже не грав оркестр, пили каву, перетравлювали обід з п’яти страв, дивилися в осінній парк і балакали…
Балакали про останні події в місті, про недавню повідь, коли вода затопила чимало льохів, а по тих вулицях, що над річкою, доводилось плисти човнами, про те, що в порту зайнялася сажа й виникла пожежа, про вибори до сенату… Минулого тижня сенатором вибрано Альфреда Лауріцена, з фірми оптової і роздрібної торгівлі колоніальними товарами «Штюрман і Лауріцен». Сенатор Будденброк не схвалював цього вибору. Він сидів, звівши комір пальта, курив цигарку, і тільки як розмова зайшла про вибори, вставив кілька зауважень. Він, мовляв, не голосував би за пана Лауріцена, нізащо не голосував би. Лауріцен чесний чоловік і добрий купець, нічого не скажеш; але він походить з середнього стану, з порядного середнього стану, його батько ще власноручно діставав з бочки мариновані оселедці, загортав у папір і вручав служницям… Тепер у сенаті з’явився крамар. Його, Томаса Будденброка, дід порізнився з своїм старшим сином, коли той одружився з дочкою крамаря, он як колись дивилися на такі речі.
— Але рівень знизився, так, суспільний рівень знизився, сенат демократизується, любий Гізеке, а це погано. Купецькі здібності — ще не все, на мою думку, тут треба було б ставити більші вимоги. Альфред Лауріцен з своїми лапами й боцманською фізіономією в залі ратуші! Це ображає мене… Навіть не знаю чому. Це порушення стилю, якийсь несмак.
Але сенатора Гізеке трохи зачепили його слова. Врешті, він теж тільки син брандмайора… Ні, треба шанувати людей за їхні заслуги. На те ми й республіканці…
— До речі, вам, Будденброку, не слід стільки курити. Яка ж вам буде користь з морського повітря!
— Маєте слушність, не буду, — сказав Томас Будденброк, викинув цигарку і заплющив очі.
Розмова мляво точилася далі під шум дощу, який уперто починався знов і сірою завісою запинав виднокруг. Згадали про останній міський скандал. Оптовий торговець Касбаум із фірми «П. Філіпп Касбаум і компанія» сфальшував вексель і тепер сидить у в’язниці. Новина нікого не схвилювала, всі називали вчинок пана Касбаума безглуздим, трохи посміялися й подивувалися з нього. Сенатор Гізеке розповів, що покараний, зрештою, не втратив доброго гумору. В своїй новій оселі він найперше попросив дзеркала, якого в камері не було. «Я сидітиму тут не рік, а роки, — сказав він, — тож дзеркало мені потрібне!» Він, як і Христіан Будденброк та Андреас Гізеке, був учнем покійного Марцелюса Штенгеля.
Всі знову пирхнули в ніс, нітрохи не повеселівши. Зігізмунд Гош замовив грогу з ромом таким тоном, ніби хотів сказати: «Навіщо жити і нудити світом?» Консул Дельман попросив пляшку горілки, а Христіан знов узявся до шведського пуншу, який сенатор Гізеке звелів принести для себе й для нього. За кілька хвилин Томас Будденброк закурив другу цигарку.
І знову, байдужі, обважнілі від з’їденого й випитого, сонні від дощу, вони знехотя, зневажливим, скептичним тоном завели розмову про торгівлю взагалі й про ділові справи кожного зокрема, але й ця тема нікого не захопила.
— Ох, радості мало, — сказав Томас Будденброк з важким серцем і сумно схилив голову на спинку стільця.
— А як у вас справи, Дельмане? — поцікавився сенатор Гізеке й позіхнув. — Зовсім утонули в горілці, га?
— А чим димар має курити? — відповів консул. — Раз на кілька днів я заглядаю до контори. Короткий чуб швидше чесати.
— А все, що пахне якимось зиском, попадає в лапи Штрунка й Гагенштрема, — понуро зауважив маклер Гош. Він сидів, поставивши лікті на стіл і підперши руками свою демонічну старечу голову.
— Купу гною не пересмердиш, — мовив консул Дельман так по-простацькому, вульгарно, що всім стало якось тужно від того безнадійного цинізму, — Ну, а ви, Будденброку, ще щось робите?
— Ні, — відповів Христіан, — я більше не можу.
І, без ніякого переходу, просто вгадавши загальний настрій за столом і бажаючи «поглибити» його, він зсунув капелюха набакир і почав розповідати про свою контору у Вальпараїсо і про Джонні Сандерсторма…
— «Га, в таку спеку, боже милий!.. Працювати? No, sir! Як бачите, сер!» І пускаємо дим з цигарок просто в обличчя шефові. Боже милий!..
Його вираз і рухи незрівнянно віддавали зухвалу і водночас добродушну розхлябаність ледарів-гульвіс.
Сенатор Будденброк навіть не ворухнувся. Пан Гош спробував донести до рота чарку грогу, але, злісно засичавши, зразу ж поставив її на стіл, ударив кулаком по неслухняній руці, тоді знову підніс чарку до своїх тонких губ, трохи розхлюпав, а решту люто вилив у горло.
— Ох, що там ваші тремтячі руки, Гошу! — сказав Дельман. — От якби ви побували в моїй шкурі! Та проклятуща Гуніяді-Янош… Я гину, коли не вип’ю за день літр, а як вип’ю, то вже таки справді здихаю. Ви не знаєте, що людина почуває, коли ні разу, ну, жодного разу не може перетравити обіду… коли він каменем лежить у шлунку!..
І він почав з огидними подробицями змальовувати свій стан. Христіан, зморщивши носа, вислухав його з якимось моторошним зацікавленням, а тоді коротко, але переконливо описав свою «муку».
