Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
— Людина з Великої землі. Для зв'язку, для всього… Ми ж не збираємось тут сидіти склавши руки. Ми, Паню, готуємось до боротьби, то нам така людина, як він, як товариш Журба…
— І оце ви повірили, що ваш товариш Журба може стрибнути з парашутом? — щиро обурилась Паня. — Та він зі скирти боявся стрибнути! Ми якось пожартували, спустили його зі скирти, то він, доки летав, так кричав, ніби його різали. Теж мені знайшов десятого. Та він з ліжка боявся б упасти.
— Ну, хтось–то його примітив?
— Серед убитих не було Журби. Кого–кого, а я уже впізнала б нашого Федю. Федора Оксеньовича. У нього така руда голова, що рудішої ніде в світі немає. Вже німці нащо бувають руді, навіть тут у нас є один, та куди йому до Феді. Ви коли–небудь бачили його?
— Журбу? Бачив…
— Ге, рудий?
— Рудий, чортяка. Але ж його могли постригти. Солдатів стрижуть.
— Якраз усі з чубами. Один був трішки схожий на Журбу. Лицем схожий. Та хіба такий! Я собі думаю — не було там десятого. Німці вигадали його. Ріхтер вигадав. Тепер вони кажуть, що то був снайпер. Ну який снайпер з Федора Оксеньовича, коли він жінок боявся? Було, проводить мене додому з курсів, то де вже взяти під руку чи пригорнутись, тьопає десь там позаду. Правда, агроном хороший був. Не гріх згадати. А ви ж хто?
— Я? Хто ж я? Можу стати «десятим»… Хотів би стати…
— Так це просто. Підіть у клуб. Вони вас розстріляють з радістю. Повісити можуть. У Глинську вже вішають. А мене ви звідки знаєте? Отак прийшли собі… Серед ночі.
— Я ваші портрети в газетах вирізував. Хлопцям показував. Пишався. Смішно, звичайно. Та було й таке.
— Писали мені солдати. Писали. З фінської ще писали… Мій Микола від тих листав життя не мав. Ревнощі, чвари. Якийсь бравий капітан одружитися зі мною надумав: «Дорогая Паня!.. Как бесконечно Вы мне нравитесь…» А ця Паня спини не розгинає все літо. Руки отікають.
А Журба ж такий був, що кожного бурячка полічить. Все пішло прахом… Ви не писали мені листів?
— Пригадуєте: я гнав полівкою стареньку корову моєї бабусі, а ви мчали з Лелем Лельковичем на колах. Він попереду, а ви за ним. Лель Лелькович упав у горох, а ви проскочили повз велетенські роги тієї корови на такій небезпечній відстані від них, що в мене (та й у корови) похололо в душі. Корова йшла собі далі, а ви зупинились і сміялися з Леля Лельковича. Це було надвечір, їхали ви на завод. На Лелю Лельковичу були білі штани, які стали від гороху зеленими…
Паня пригадала білі штани Леля Лельковича, засміялась, не так, як тоді, певна річ, зараз то був сумний сміх. Паня завішує вікно рядном, калатає сірниками, тре обачно, береже кожен сірник, запалює каганця на припічку. Світло хистке, і Паня в ньому також хистка і самотня. Відвертається до ліжка, бере з бильця тернову хустину, накидає на плечі й так стоїть, вглядається в його обличчя. Ні, вона не впізнає його, ніяк не впізнає…
Тоді він нагадує їй про Купріяна, про білі черешні в їхньому саду, отому ще, над ставом, на старому хуторі, нагадує їй, як вона плакала під черешнею, і про хліб нагадує, який вона принесла для нього того важкого року. Він ще спав, коли вона принесла хліб. А коли вони з Лелем Лельковичем вночі поверталися з кіно на колах, він стояв під шовковицею і плакав з ревнощів. Хлопчина той приревнував її до Леля Лельковича.
— Про царя Мину ви також нічого не знаєте?
— Про якого іще царя Мину?.. — дивується Паня.
— Ну, про царя мурашок. Пригадуєте, як на вас напали мурашки під шовковицею? Того ж літа, на буряках?
— А–а–а! — сміється Паня. — Було, було…
— Ну от. Тоді у мурашок був молодий цар Мина.
— І в них бувають царі?
— Я вигадав його. Для вас, для себе вигадав, щоб забратися у ваші коси й побути хоч трішки з вами. Я весь день був собі там. Став мурашкою, царем Миною став, і пробув з вами увесь день і всю ніч. Потім ціле літо добирався додому.
— У Вавилон?
— Ні, до мурашок, які жили під тією шовковицею.
— І що? Повернулись?
— Цар Мина розбився. Знявся на павутинці й розбився. А я ось через стільки років прийшов. Думав, що десятий заходив до вас. Що ви зведете мене з Журбою.
— Якби Журба опинився тут, то не обминув би моєї хати.
Микола подався на схід, а її з донькою Марушкою залишив стерегти хату. Хату не встигли вшити, ото й всього стріхи, що над головою, а хороми (там дві кімнати) так і стоять без крівлі. Якби він вмів ушивати, то вона найняла б його, ось підуть дощі, й пропаде хата без крівлі. Був один, повіз Аристарха на схід. Звідкілясь дмуть протяги, чи не з «хоромів», через щілини у дверях дмуть, світильник ось–ось погасне. Паня ставить його під коминок, виймає з коси шпильку, підтягує нею ґнота — нехай кіптявить собі у комин, а шпильку знову в коси. Тепер коси пахнутимуть гасом. А він думає зараз: а й справді, чи не найнятись йому до Пані вшивальником? Невже це так важко — вшити хату? Ану ж за цей час надійде десятий? Журба, а може, і сам Микола.
— Я згоден.
— Що згоден?
— Вшивальником.
— А ви вмієте?
— Я у Вавилоні… Аби околоти. Нароблю сніпків, і гайда.
— Кулі є. Бачили, там, надворі? Під дашком. Проте мало. Мій головний кондуктор учворив таку хату. На п'ять вікон. Здурів… Захотів усіх лемків переплюнути. Тепер мені іще цей клопіт.
— Якось вшиємо. Не святі горшки ліплять.
— Таки й справді були залюбились у мене, юначе? — всміхається Паня. У неї очі великі, карі, сумні. І наче срібні пташата літають у них. Йому боязко їх сполохати. Ось Марушка нагадала про себе з постелі — і пташата фуркнули кудись з очей, зблиснули крильцями, погасли. Марушка виросла з ліжка, ноженята вилазять з решітчастих билець, пальчиками вниз, ступні чорні, заходжені.
— А що чути про Леля Лельковича нашого?
Пташата прилетіли, заграли в очах, тривожні такі.
— Нема його. Як у перший день пішов, так і нема… І Мальви нема. Кажуть, перейняли їх німці десь під Уманню, всю валку перейняли, кого повернули, а кого розстріляли. А я ж мала вже з ними їхати. Мальва прибігала двічі за мною. Одно: їдь та їдь! Ти ж п'ятисотенниця, знаменитість така. Прийдуть — першу тебе й розстріляють. А тут Марушка моя захворіла. Дизентерія, біда. Я й не поїхала. Не розстрілюють поки що. На буряки женуть. Теж цукру хочуть.
— Не вірте нікому, Паню, про Мальву…
— Повернулась?
— Повернулась для нас із вами. Вони шукають її…
— Лемки на неї дуже лихі. За хутори. Зігнала їх з такого добра. З кубел таких. Сади, городи які! А тут що? Нове село. Пустеля. Незакінчені хати. Вітри. А в мене з нею своє…
Передумав казати Пані, що сама Мальва прислала його сюди. А тут ще цей десант. Треба б розшукати Журбу. Це необхідно. Це був би живий зв'язок з Великою землею. Всі певні, що десятий — з місцевих. Кому знати в Москві, що тут були хутори, що тепер там самі зарості, й криниці завалені, й залізниця близько. Прочувши про Журбу, відразу ж вважав ту чутку вельми вірогідною. Ніхто так не знав хуторів, як він. Його й шукати.
— Вам постелити? — запитує Паня. Звістка про Мальву її вразила, це чути в голосі.
Якби бабуся жила, подався б ночувати до неї. Померла напередодні війни. Зіп'яла хатину на новому місці й померла. Все скаржилась: «Яке життя в пустелі?» Хатина теж була недокінчена, то лемки відразу ж по смерті бабусі мерщій розтягли хатину на «підлатки». У степу лісу мало, а там, зі старої хати, такі дубові стовпики, та заміті, та варцаби, що в один мент хати не стало. Лемки не терплять нічого не закінченого, не «взаконеного». Микола Рак недаремно боявся за свою хату на п'ять вікон. Уже лишилася б від неї лише піч, якби не Паня. І так кілька кроков зняли над «хоромами». Хто зняв, коли — Паня не знає. Підбила подушку, менші прибрала на скриню.
— А млин стоїть. Киндзя все не може пустити. Аристарх забрав якісь триби. Що за триби? Тепер млин є, а хліба в хаті нема. Чудний Аристарх! Кажуть, довіз він ті триби до Глинська, а там кинув у Буг. Щоб не нам і не їм. Тепер німцям привозять хліб, а ми без хліба. Є гарбузова каша з пшоном… Я насиплю, — метнулась до печі.
