Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
3
Перепис 1989 року нарахував 6,8 млн українців, за межами УРСР.
Тільки час покаже, яка частина з них втрачена для українства назавжди. Хоча, природно, хай буде добре всім цим людям, яким би не виявився їхній вибір. Відповідно до перепису 1989 року, 8,4 млн українців у всім СРСР (тобто майже кожен п’ятий) не вважали українську мову рідною, до того ж 4,6 млн з них проживали в самій Україні! У 1989 році понад 18 мільйонів жителів України не вважали українську мову рідною, а 11,8 мільйонів (23%, близько до чверті населення республіки) і не володіли нею. Судячи з усього, не відчували потреби, саме тодішнє життя не підштовхувало до оволодіння українською. Мало хто має сумнів, що це число насправді було більшим: люди під час переписів часто-густо дають не стільки правильні, скільки «політкоректні» відповіді. Особливо це стосується перепису 1989 року — року, коли пробудження української національної самосвідомості вже заявило про себе на повний голос і розписатися в тім, що ти, по суті, відкидаєш культуру титульної нації, стало «незручно». Зменшені чи ні, ці цифри давали привід для найпохмуріших передчуттів.
4
Привабливі й інші наші воднотранспортні можливості. 26 листопада 2001 року робочі групи України, Білорусії і Латвії підписали договір відносно проекту «Транзитний шлях Дніпро — Західна Двіна». Мова йде про будівництво каналу, що з’єднає дві ріки, забезпечивши Україні вихід до Ризької затоки Балтійського моря. Справа це, звичайно, не завтрашнього дня, оскільки такий канал обійдеться більш ніж у два мільярди доларів. Ніякого державного каналориття не планується. Нехай приватники-акціонери зважують вигоди своєї участі в проекті, оцінюють можливі вантажопотоки. Називають цифру 120 мільйонів тонн вантажів на рік.
5
Схиляючи голову перед пам’яттю загиблого в роки сталінського терору С. Л. Рудницького, неможливо підписатися під усіма його ідеями. Так, «світове політичне значення України» він бачив у тім, щоб «вона своєю великою і довгопростягненою територією спинювала б експанзію Росії до Адрійського й Егейського морів, до Передньої Азії й Єгипту, й робила б майже неможливою експанзію до Індії». Виходить, Україна повинна була б зробити своєю основною життєвою метою не рішення власних завдань, а постійну протидію іншій державі. І чим? Своїм великим тілом. Для цього Україні належало стати не просто «широко розпростертою», а дуже широко розпростертою — тобто, самій зайнятися територіальними захватами. Загородити від Росії Індію Україна в часи Рудницького могла б, лише зімкнувшись із Китаєм. Виходить, Україні довелося б розширитися — через Астрахань, Новоперовський форт і Орськ (тому що це шевченківські місця?..) — до Семиріччя (тому що там жило багато вихідців з Полтавщини?!) і кордону з Китаєм. Втім, у книзі Рудницького («Чому ми хочемо самостійної України». Львів, 1994) можна знайти набагато більш скромні плани. Якщо вже не самостійність, пише він, то автономію України в складі Росії можна «сильно поставити». Не за здравіє, так за упокій... Втім, думка про значення географії здається виключно цікавою і правильною.
6
За розмірами території країни, що йдуть слідом за Україною, розташовуються так: Франція займає 552 тисячі кв. км, Іспанія — 505 тисяч, Швеція — 450 тисяч, Норвегія — 387 тисяч, Німеччина — 357 тисяч, Фінляндія — 337 тисяч, Польща — 313 тисяч, Італія — 301 тисячу, Велика Британія — 244 тисячі, Румунія — 237 тисяч.
7
Накладаючи сітку посад у керівництві сьогоднішньої України на державний устрій УНР, бачимо, що як голова Центральної Ради Грушевський був фактичним президентом республіки з листопада 1917 року. Саме тому про Грушевського часто говорять як про першого президента України.
8
У Гоголя, в дев’ятому розділі «Мертвих душ», сказано про подібні «учені міркування»: «Сперва ученый подъезжает в них необыкновенным подлецом [т. е. вкрадчиво], начинает робко, умеренно, начинает самым смиренным запросом: не оттуда ли? не из того ли угла получила имя такая-то страна? или: не принадлежит ли этот документ к другому, позднейшему времени? или: не нужно ли под этим народом разуметь вот какой народ? Цитует [цитирует] немедленно тех и других древних писателей и чуть только видит какой-нибудь намек или просто показалось ему намеком, уж он получает рысь и бодрится, разговариваете древними писателями запросто, задает им вопросы и сам даже отвечает на них, позабывая вовсе о том, что начал робким предположением; ему уже кажется, что он это видит, что это ясно, — и рассуждение заключено словами: так это вот как было, так вот какой народ нужно разуметь, так вот с какой точки нужно смотреть на предмет! Потом во всеуслышанье с кафедры, — и новооткрытая истина пошла гулять по свету, набирая себе последователей и поклонников».
9
Як з’ясували архівісти, вперше такий поділ греки ввели в 1292 році. Важливо було і те, що митрополит Русі-Росії, якого надсилали з Константинополя, перебував у Києві, головному місті Малої (тобто головної) Русі-Росії.
Однак у 1299 році митрополит київський Максим переніс митрополичу кафедру до тієї самої новоназваної «Великої Росії», до міста Володимира, а в Києві не залишив навіть епіскопа. Митрополит Максим не вважав, що переїздить до іншої країни. Він просто переїхав з одного міста Руської землі до іншого, подалі від орд хана Ногая, що незабаром, у тому ж році, так розорили Київ, що в ньому взагалі не залишилося мешканців (як стверджує Лаврент’євський літопис, розбіглися усі до одного).
Спадкоємець же Максима, митрополит Петро, у свою чергу переніс (у 1325 році) митрополичу кафедру, цього разу до Москви, де вона вже і залишилася. Це відіграло згодом важливу роль в піднесенні Москви. Для людей Середньовіччя місто, де перебуває митрополит, було очевидно важливішим від усіх князівських столиць. Князів багато, а митрополит один.
Але — увага! — знаходячись у Москві, митрополит Петро і ще деякі його спадкоємці продовжували вважатися митрополитами Київськими і всея Русі (пізніше Київськими і Московськими і всея Русі), а їхня митрополія у константинопольських патріархів іменувалася просто Руською — або, на грецький лад, Російською. Тут витоки великої плутанини з назвами. У наступному столітті відбулася сварка Москви з Константинополем, після чого митрополити московські склали з себе канонічну залежність від константинопольських патріархів. Так почалася московська автокефалія. У відповідь константинопольський патріарх у 1458 році посвятив окремого митрополита з кафедрою в Києві для православних Великого князівства Литовського і взагалі для всіх «руських» єпархій, що не перебували під митрополитом Московським. З цього часу Руська митрополія константинопольського патріархату розділилася на Київську («і всея Русі») і Московську («і всея Русі»). Цей факт остаточно закріпив, в очах греків, поняття: «Велика Росія», тобто Велике князівство Московське, і «Мала Росія» — митрополія Київська (пізніше Київська і Галицька). Поступово ці поняття стали засвоювати і ті, кого вони стосувалися. Стали писати «Русія», а потім і «Росія». Найцікавіше, що і «великороси», і українці почали це робити одночасно.
Це питання прояснив ще у дев’ятнадцятому столітті наш чудовий учений Михайло Олександрович Максимович. Навівши два десятка свідчень того, що це було саме так, він додає, що таких свідчень набагато більше. От деякі з них. Ще в 1591 році православне Львівське братство видало у своїй друкарні «Граматику» «в наставление многоименитому российскому роду» (тобто народу). У граматиці згадане «пришествие» патріарха Ієремії «в страны Российския», а митрополит Київський і Галицький Михайло (Рагоза) іменується «архиепископом всея России». Та й сам Михайло Рагоза, починаючи з 1590 року, став писати у своєму титулі то «всея Росии» (з одним «с»), то «всея России».
Щоб ми усі вкрай заплуталися: резиденція митрополита Київського і Галицького більше ста років знаходилася у Вільні, нинішньому Вільнюсі.
