Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович (библиотека электронных книг .txt) 📗

Я слухав його мовчки. Ждав, поки викричиться. Тоді спитав:

— То що ж маю діяти? Може, відступити на десять миль, як просить иене король?

— Можеш бити його військо ще й узавтра, — сказав хан, — але не чіпати його величності короля.

— Куля не розбирає, — відповів я.

— Мої стріли розбирають, то хай твої кулі теж навчаться! — вигукнув він, і аж тоді засвітило мені в голові, чом удень стріли не брали Яна Казимира.

— То ти, хане, вже вчора продав мене? — загримів я. — Скільки ж тобі обіцяно, бо платити в короля, знаю, нічим. Чи додав його величність ще до тих десяти тисяч, що обіцяв за мою голову, і ясир з моєї землі? Бо не відаю, як воно водиться в монархів, як вони сторговуються між собою.

— Не маєш родовитості, не можеш відати, що то таке, — пихато кинув мені хан, кривлячи свої п’явкуваті губи.

— Не заносся своєю родовитістю й титулом, — спокійно відмовив йому я, знаючи, що великим можна бути лише завдяки собі самому, а не через саме тільки уродження. — Мені король теж написав. Мене теж величає «уродзоним», та я на те не зважаю.

Хан підвівся. Був похмурий і немилосердний.

— Сказав те, що сказав, — кинув мені, як я йому колись під Збаражем. — Короля не чіпати. Головою приплатиш. Не послухаєш — вдарю всією ордою на твоє військо. Король поможе мені залюбки. Ніхто звідси живим не вийде. І ти не вийдеш. Аллах великий!

Його візир Сефер — казі вклонився мені глумливо, я ступнув до лукавого царедворця, тягнучись до руків’я шаблі, Виговський налякано вхопив мене за плечі.

— Гетьмане, що чиниш?

— Вспокойся, писарю, — відмахнувся я від нього. — Мав би ти ліпше підказувати мені там, під Збаражем, що негаразд чиню, пускаючи за собою всю орду, а ти промовчав. Та й ніхто не підказав.

— Лякаються твого гніву, гетьмане. Ніхто не хоче втратити голову, суперечачи тобі.

— Коли голова дурна, то ліпше її втратити, ніж носити на в’язах! А тепер коло дурних і моя дурною стала.

То була фатальна ніч не тільки для мене, а й для всієї землі моєї. Найбільша моя перемога оберталася водночас і найбільшою поразкою, слава покривалася ганьбою, великі надії западали в безнадію.

О прокляття влади! За все доводиться платити ціною найвищою — аж до зречення од усього людського. Отримуєш право повелінь, а позбуваєшся, може, найдорожчого: бути часом слабким, як жінка або дитина, тішитися тою слабістю і первозданною наївністю. Просте людське щастя заступаєш примарами величі й знання таємниць. Яке то щастя іноді — не знати, бо що знання проти життя? Знання може мучити, терзати, вбивати, як оце мене тепер сеї ночі, коли ніхто нічого не знав, горіли вогні, дзвеніли кобзи, лунали співи і крики в одному таборі, інший зачаївся, скулився в темряві, у тривозі й безнадії.

І моя душа була мов той табір передсмертний. Хотілося вмерти. Ні! Не хотілося ні жити, ні вмирати. Навіть ті, хто завтра поляже в битві, були безмірно щасливіші за мене, бо сьогодні раділи житло, раділи завтрашній звитязі, вірили в будущину, відкривалася вона їм у вогнях кострищ, у дзвенінні бандур, в піснях і свободі. Мене ж прибила до землі ханова зрада, загнано мені в спину ножа, і тепер ятрили тим ножем рану, і я відчував уже й не біль, а муку, яку годі передати людськими словами. І нікому не міг сказати, ні з ким не міг поділитися бодай крихтою сеї ноші нелюдської. Тільки Бог святий знає, що Хмельницький думає—гадає… Шкода говорити! Сліпа доля, чи все записано в книгу буття? Людей довкола тисячі, а змія кусає лише одного. І вогонь небесний б’є так само в одного лише. І смерть шумить косою кожному зосібно. Чому змії жалять тільки мене? Чом я такий нещасний, нінащний сеї ночі? Чи й знесено мене над усіма лиш для того, аби терзати, мучити і навіть по смерті розкидати мої кістки, щоб поросли травою і зогнили в багнюці? Та вони збережуться, мов залізні, вони будуть вічні, проростуть у вічність і зродяться з них залізні люди і стоятимуть вічно й непохитно!

Виговський хотів полегшити мої муки нестерпні, не питаючи, привів до мбго намету трьох чужинців, од яких ішов дух далеких доріг, міцного реміняччя і ще міцніших напоїв. Прибули аж із Англії з посланням до мене від їхнього правителя лорда — протектора Кромвеля. Мовили по — англійськи і знали, що таке парламент. Вельми доречно сеї клятої ночі. Послання було латиною, Кромвель пишно величав мене Teodatus, себто Богданом, Божою милістю генералісимусом греко — східної церкви, вождем усіх козаків запорозьких, грозою й викорінювачем польського дворянства, покорителем кріпостей, нищителем римського священства, гонителем язичників, антихриста й іудеїв. Вітав мої перемоги, зичив перемог нових. Не вельми вчасно, але пригодиться. Знайшов мене аж на протилежнім краю Європи, бо обидва ми занесли руки на своїх королів. Мій король вмер, довідавшись про збунтування всього народу українського, Кромвель своєму королеві одрубав голову на ешафоті, чепурно оббитому чорним сукном, під молитви священиків і глухий гомін лондонських натовпів. Короля ангелянського найбільше засмучувало те, що пень, на якому мали одрубувати йому голову, був занизький, так що доводилося надто нахилятися, мовби аж кланятися люду, а сього королеві не хотілося. Він попросив ката дати йому спокійно помолитися, сказавши, що дасть знак рукою, коли можна рубати.

Се розповіли мені такою — сякою латиною посланці лорда Кромвеля, попиваючи козацьку горілку, я ж слухав їх і думав, що й у королів можуть бути мужні серця. Бо чи ж кожен здатен піднести руку, даючи знак смерті, аби махнула над ним косою?

Відпровадивши посланців сих несподіваних, прикликав я полковників, які мали почати вдосвіта нову битву.

Наказав під горлом: без веління не підступатися до короля, без дозволу мого не приближатися на відстань означену, означити ж ту відстань маю сам.

Удосвіта розпочав я битву, як і мірився ще до розмови з ханом. Розділив своє військо на дві половини, одна далі добувала королівського табору, друга стала штурмувати Збараж. Послав я туди Гладкого з миргородцями, шляхетські сили були там не вельми знавші, помагали козакам і міщани, дзвонили в дзвони, показували козакам дорогу, закидали рови хмизом і соломою. Вискочив проти миргородців Забудський, новоспечений королівський гетьман, з шляхетськими слугами, яким шляхта пошкодувала й прапорів шовкових, давши самі полотняні. Служок і конюхів козацтво зім’яло вмить. Гладкий захопив у передмісті руську церкву, вимостив на ній гармати й став гріти шляхту, палячи їй у обоз, який з другого боку підігрівали татари, готуючись до грабунку.

Тим часом вози в шляхетському таборі вже були розірвані моїми козаками, один з них вбив нашу корогву у ворожий редут, козаки, зминаючи залізних гусарів, ринули в табір, вже добувалися до короля, оточеного найвірнішими, ще один натиск, ще удар, ще — і вічність промовлятиме до цих синів свободи, і золоті сурми звіщатимуть їм найбільші надії, і слава огорне їх багряними шовками.

Я стежив, керував, пильнував, оберігав. Не короля — свою перемогу. Хай пощерблена, але ж перемога! І умови проголошуватиме не король: Хан не випустить мене звідси, поки не задовольниться сам, але й не зможе вийти з нашої землі, коли не задоволені будуть козацькі вимоги.

Підлітали до мене посланці, козаки, сотники, раділи:

— Батьку! Вже зуспіли ми їх!

— Гетьмане, король твій!

— Не виприсне його мосць!

— Звели, батьку гетьмане!

— Скажи слово!

Я посилав у битву одною рукою, а другою знай стримував, і яка ж із них мала переважити!

Відчував на собі хижі очі невидимі, різучі, як осока. Простежували кожен мій рух, чатували, вичікували. Може, ждуть, щоб поліг король, а тоді знищать і мене, щоб не було суперників, щоб пустеля, безбаш, безголів’я, щоб повторилися Варна і Лігніца 125 і ті часи, коли хан татарський дванадцять тижнів сидів у столиці королів польських у Кракові?

І коли вже ті очі звузилися до немилосердної гостроти леза ханської шаблі і холодна сталь діткнулася мого бідного скривавленого серця, пролунав мій голос. Високий, різкий мій голос гетьманський, голос полководців, вождів і пророків, голос для натовпів, відстаней і просторів. Такий голос чують навіть мертві.