Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги онлайн .txt) 📗
Філїґран взагалї був технїкою орієнтальною; його вітчиною уважають Фінїкию або Сирію, й передня Азия була все головним огнищем сеї технїки 74). Вона була розвинена і в візантийських землях, але Русь так близько стояла до орієнтальної культури, що могла перейняти сю технїку просто зі сходу.
Перлистий орнамент, в злуцї з філїґраном, виступає на перських нахідках з ахеменадських могил (IV в. перед Хр.), і се вказує на його оріентальний початок. З часів переходу його на Русь важне значіннє мають нахідки c. Ґнєздова в Смоленщинї: тут разом з арабськими монетами Х-XI в. знайши ся срібні бляшки орнаментовані перлистим орнаментом 75). Маємо отже і тут до дїла з технїкою оріентальною, яка потім сильно розвинула ся і у нас на Руси, так що спеціальне замилованнє в сїм орнаментї зістаєть ся одною з характеристичних прикмет староруського золотництва.
І філїґран і перлистий орнамент уживали ся, розумієть ся, не тільки для тих „київських ковтків”, але взагалї мали широке поле в юбілєрстві. Так філґранові й перлисті окраси стрічаємо на обрамованнях образків і панаґій, на наручниках, намистах, привісках, ковтках иньших типів і т. и. Спеціально піднесу філїґранові галки, що могли зарівно служити й для намист і до пришивання як ґудзики; покриті перловим орнаментом зьвізди, ще служили часом ковтками, часом привісками; срібні привіски-кутаси до кінських уборів чи до наголовних шапочок, і т. и. 76).
Домашня фабрикація сих виробів задокументована між иньшим також і формочками до виливання, що знаходили ся і в Київі і в ріжних иньших місцях нашої території. Особливо інтересна нахідка на київській Киселївцї (або Флорівській горі) 1893 р.: тут маємо форми для виливання ковтка в формі перлистої зьвізди, для ковтка-мошонки з галочками по хребтї, для аґрафа або ковтка з трома галками 77), для хрестиків, розеток і ріжних привісок. Цїкаво, що при тім від разу виливають ся такі річи, що властиво мали робити ся вже по відливанню: нпр. дужки до кульчика, різблена фіґурка на ковтку-мошонцї й т. и. З иньших находок маємо форми для виливання перстенїв, ковтків 78).
На закінченнє сього огляду староруської штуки зіставало ся б сказати ще про музику, але як я вже сказав, майже нїчого про неї сказати не можна.
Що була вона розповсюднена, що сьпів і музика були звичайною приналежністю житя, потребою кождого сьвята, кождого пиру, я вже казав 79). Музичні інструменти, згадувані в наших джерелах, я вже теж раз вичислив 80): се труба, гуслї, бубен, „замарна” (значіннє неясне). Поетична метафора Слова о полку Ігоревім дає нам зрозуміти, що поети чи взагалї рапсоди сьпівали, акомпаніюючи собі на гуслях — тут іде мова про поета, але очевидно, що так сьпівали й звичайні сьпівцї. Лїтописи говорять нам про сьпіваків-спеціалистів, але тільки церковних: так у Київі згадуєть ся дім „демесників” катедральних, себто провідників хорів (грецьке ?o????????); в Печерськім монастирі теж був „демественик”, і се було важне становище, бо мусїв він не тільки добре сьпівати, але й знати „устав”: печерський деместик Стефан вийшов просто на ігумена, а потім на епископа. Між такими церковними сьпіваками бували й прихожі — Греки: про епископа смоленського Мануіла лїтопись каже, що він був „пЂвець гораздый” і прийшов з Грециї сам-третий (очевидно — з двома другими такими сьпіваками) до боголюбивого князя Мстислава” 81).
Ріжно толковало ся оповіданнє галицької лїтописи про сьпівця перемишльського епископа. У нього був на дворі „словутьный пЂвець Митуса”, що „за гордість” не хотїв був служити у Данила. Небіжчик Костомаров уважав сього Митусу поетом і вложив йому в уста гарні вирші — пророчество про близький упадок князївського устрою:
Кончились віки, зїллє сухеє огонь поїдає —
Хай поїдає, хай загибає Русь із князями...
але скорше се був тільки сьпівак, і то мабуть церковний 82).
Що до самої музики тих пісень — ми зістаємо ся й досї в пітьмах. Не вияснено досї, о скільки в сучасній народнїй піснї можемо ми шукати останків старої музики.
Так само зовсїм невиясненими зістають ся відносини між народною й церковною музикою. Зрештою сеї остатньої ми й відреставрувати не можемо. Найдавнїйша нотація (т, зв. кондакарне знамя), що пізнїйше вийшла з уживання, досї не розвязана зовсїм. Назад поза XV вік взагалї дотепер не удало ся піти в читанню нот (так званого знаменного письма, що з певними відмінами задержало ся досї у великоруських раскольників, як і друге старе „письмо” — „демественне”). Здогадують ся, що десь при кінцї XIII чи на початку XIV в. стала ся якась реформа, що зробила простїйшою (чи біднїйшою) стару нотацію, а з тим могла вплинути і на самий сьпів. Таким чином про церковний сьпів XI-XIII вв. досї властиво не можемо мати бодай трохи докладнїйшого понятя. Приймають нпр. звичайно, що староруський церковний сьпів мав в основі грецький, модифікований на болгарськім ґрунтї; але досї тої звязи в нотації і в характері сьпіву винайти не удало ся, і кардинальні ріжницї, які відріжняють нотації руські від полуднево-словянських і грецьких недавно дали привід до гадки, що староруський сьпів стояв тільки в дальшій і слабшій залежности від грецького, або принаймнї — дуже рано з під нього виломав ся 83).
В кождім разї не підлягає сумнїву, що свійська творчість (о скільки ориґінальна — се иньше питаннє) в сфері церковного сьпіву на Руси розвинула ся дуже рано: так в дуже раннїх рукописях стрічають ся уже стихири на руські сьвята — Теодосия печерського, Бориса і Глїба й т. и., а серед печерських монахів XI в. Патерик згадує Григорія „творця канонів” 84). Був се в кождім разї мельодїйний — одноголосний сьпів (полїфонїя була явищем дуже пізнїм, принесеним на Україну в новійших часах); але його характер близше незвістний.
Примітки
1) Лїтературу див. в прим. 31.
2) Іпат. c. 83.
3) На долучених плянах аркади означені кропками.
4) Ґолубінский І. 2 c. 80, за ним М. Соколовский (Do dziejow c. 10-l) припускають, що поруч такого типу з внутрішнїм хрестом були церкви з бічними крилами — форми хреста на зверх, але одинокий приклад на Українї, який він вказує — церква Спаса на Берестові, має крила пізнїйші, судячи з дослїдів Лашкарьова (ор. c. c. 129).
5) Лашкарьов Церковно-археологическіе очерки с. 147, 165, Церкви Чернигова 1. c., пляни галицьких церков в згаданих в прим. 32 і в т. II прим. 9 публїкаціях Лущкевича й Шараневича.
6) Лашкарьов ор. c. c. 147-8, 233, і Церкви Чернигова, l. c.; Павлиновъ Исторія с. 8, Айналовъ и РЂдинъ Древніе пам. искусства Кіева с. 55, Левицкій — Истор. описаніе владиміръ-волынскаго храма постр. Мстиславомъ.
7) Плян Десятинної церкви — Закревскій Описаніе Кіева, атляс таб. VI, св. Софії — Лебединцев ор. c., Новицкій Исторія Рус. иск. І, c. 37-9. В плянї св. Софія завважено найбільше подібности до царгородської церкви Пантократора.
8) Лашкарьов op. c. с. 225. Церкви Чернигова, І. с., К. Старина 1896, XI. Від властивих одноабсидних церков треба відріжняти такі, де бічні абсиди перейшли в ниші (абсиди внутрішнї), як нпр. витебська церква Спаса (середньої великости), або галицька св. Ілї, див. пляни їх — Новицкій c. 47, Шараневич Die Franciskaner Kirche.
9) Стара повість про будову царгородської сьв. Софії так описує спосіб роблення сього цементу: „в ново котлЂхъ варимъ бяше ячмень въ воды мЂсто, и съ водою тою мЂшаху извЂсть и скудель (глину, — у нас товчена цегла); въ таковый укропъ клеєвать оть древа глаголемаго вербіа усЂкающе вмЂтающе в котлы купно съ ячмены; да ни тепла сего творяху ни пакы студена, но тепла, зане быти єму липку, и бЂ видЂти тогда аки желЂзо дръжа” (Памятники др. письменности LXXVIII — я дещо поправляю очевидно попсований текст). Слїди збіжа в цементї дїйсно помічувано в будівництві володимиро-суздальськім, Ґолубінский (l. 22 c. 89) отже зовсїм не потрібно бачив в тім вплив технїки волзької Болгарії.
