Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович (онлайн книга без TXT) 📗
Судячи по тій пробі Романа, можна-б було думати, що панованнє Угрів у Галичинї стоїть міцно. Боярство, маючи цїлу управу в своїх руках, отже формальну олїґархію під номінальною зверхністю угорського королевича, могли-б уважати такий стан річей дуже користним для себе. Проба Романа розбила ся о солїдарний опір угорської залоги і галицьких полків. Але чужоземна окупація мала против себе глуху опозицію в краю і поза краєм. Київський митрополит підбивав київських князїв, аби постарались вернути Галичину; „се чужеплеменники відібрали вашу отчину, варто-б вам заходити ся коло того”, казав він їм, і голос його певне був не одинокий. Може знаючи щось таке, або бодай передчуваючи, угорський король старав ся притягнути на свою сторону Сьвятослава київського — старшину, бодай номінального, руських князїв; просив прислати до нього сина, надавав при тім ріжних обіцянок — мабуть обіцяв тому сину волость у Галичинї. Але Сьвятослава стримав від того Рюрик, і натомість рішили вони йти разом — відбирати Галичину. Лише не прийшли до згоди в тім, як потім собі Галичину подїлити, і на тім все скінчило ся 25).
З Галичини, як ми бачили, з початку виходили зазиви до Романа, „ведуть мя Галичане к собЂ на княжениє”, казав він Рюрику. Потім — коли сили Романа показали ся за малі, „Галичани мужи” вислали вістку до сина нещасливого Івана Ростиславича, Ростислава Берладничича, що перебував тодї в Смоленську, і звали його до себе „на княжениє”. Ростислав дуже утїшив ся сим і вибрав ся, з чим мав, походом на Галичину. Він розпочав його від „україни галицької”, не знати котрої, можливо — що від Понизя, як і його батько в 1158 р. Тут він узяв два пограничні городи й не протягаючи часу рушив з своїм маленьким полком, як йому радили Галичане, просто на Галич і покладав ся на обіцянку галицьких бояр, що зараз приступлять до нього, скоро з'явить ся його полк. Кілька бояр справдї прилучило ся до нього, з своїми дружинами, в походї, але коли прийшло до рішучої битви, галицькі бояре знову змикитили. Королевич роспоряджав великими силами, бо король з огляду на поголоски про похід руських князїв на Галич прислав нові сили, а частина галицьких бояр, котрих свояки були закладниками в руках угорського короля, не годили ся відступити від Угрів — „держахуть ся крЂпко по королевичи”. При тім же зносини галицьких бояр з Ростиславом не зістали ся для королевича в секретї, і він пильнував їх. Лїтопись згадує, що він наново заприсяг їх підчас походу Ростислава, але мабуть такими моральними заходами він не обмежив ся для свого забезпечення.
З того всього галицькі бояре не відважили ся приступити до Ростислава, коли він прийшов під Галич, і зовсїм льояльно ударили на його бідний полк разом з Уграми. Навіть і тих кілька бояр, що приступили перед тим до Ростислава, побачивши „лесть братиї своєї”, відступили від нього перед битвою. Побачивши се, дружина радила Ростиславу тїкати, але він з резіґнацією постановив довести справу до кінця: „Братя, переповідає лїтописець його слова до дружини, — ви знаєте, в чім вони минї присягли; отже коли вони тепер настають на мою голову (ловять головы моєя), то нехай їм Бог судить і той хрест, що вони його минї цїлували; а я не хочу блудити по чужій землї, волю положити свою голову в своїй отчинї!” В битві Ростислава збито з коня і раненого взято в неволю. Коли його ледви живого привезено в Галич, вість про се і жалість по княжичу, котрого ще батька колись кликано до Галича на стіл, розбурхала людей. Місто підняло ся, щоб відбити його від Угрів і оголосити князем. Тодї угорські воєводи, як оповідає лїтописець, аби перебити се повстаннє, „приложили смертельне зїлє до його ран”, і він зараз умер. На тім повстаннє й скінчило ся.
Але зносини бояр з Ростиславом і се повстаннє ще збільшило підозріливість Угрів і озлобило їх на Галичан — „знали вони лесть галицьку, що Галичане шукають собі князя руського”. Се озлобленнє приводило чим далї до більшого обопільного незадоволення, тим більше що зі сторони дуже ще малокультурних Угрів воно виявляло ся часом в досить драстичних формах. Лїтопись, може бути — побільшуючи, оповідає поголоски, що Угри почали „насильє дЂяти во всемь”: почали забирати собі жінок і доньок галицьких, ставити своїх коней по церквах і по хатах і т. и.
Серед такого загального незадоводення на Угрів у Галичинї несподївано з'явив ся тут Володимир. Він викрав ся з вежі, де його замкнули разом з жінкою й синами, підкупивши собі сторожів; лїтопись каже, що він звив собі шнури з нарізаних смуг полотна, і спустив ся ними з вежі, і втїк з сими сторожами до Нїмеччини. Удавши ся на двір цїсаря — до старого Фридриха Барбароси, перед самим хрестоносним походом, отже десь на початку 1189 р., Володимир просив його помогти йому вернути ся в Галич, а за те прирік йому давати річно дві тисячі гривен срібла — отже піддавав ся під його зверхність. Лїтопись каже, що цїсар особливо заінтересував ся ним, довідавши ся, що Володимир свояк Всеволода суздальського. Та припустивши навіть, що імя Всеволода мало дїйсно таку славу в Нїмечинї 26), прийдеть ся признати, що анї посвояченнє Володимира з ним, анї обіцянка богатої данини не подвигнула цїсаря, зайнятого хрестоносним походом, до якоїсь енерґічнїйшої участи в справі Володимира. Лїтопись каже, що він лише вислав Володимира з якимсь своїм мужем до польського князя Казимира Справедливого, й поручив йому як свому васалю, помогти Володимирови вернути собі Галич. Казимир дїйсно вислав з Володимиром військо під проводом звістного в польській історії воєводи Миколая, і Володимир з'явив ся з польським військом в Галичинї.
Судячи по оповіданню лїтописи, Володимиру без особливого труду удало ся вернути собі стіл. „Галицькі мужі, каже вона, стріли з великою радістю свого князя й дїдича, а королевича прогнали з своєї землї”. Може бути, що супроти загальних симпатий для Володимира сама ся несподївана поява його відібрала у Угрів всяку енерґію до опору, бо вислане Казимиром військо само по собі ледви аби було дуже значне. В Спасів день — в серпни 1189 р. Володимир засїв знову на батьківськім престолї 27).
„Володимир же утвердив ся в Галичу і від того часу нїхто не наставав на нього”, кінчить оповіданнє Київська лїтопись. Такому катеґоричному висказу можна вірити — принаймнї коли не що до цїлого дальшого князювання Володимира (бо не знати чи писано се вже по смерти його, і я-б скорше думав противно), то що до кількох лїт по його поворотї. Лїтописець поясняє се тим, що Володимир, вернувши ся в Галичину, піддав ся під протекцію Всеволода суздальського: „післав до Всеволода, вуя свого, в Суздаль, просячи його: отче й господине! затримай при минї Галич, а я буду божий і твій, з усїм Галичом, завсїди в твоїй волї”. Всеволод прийняв його в свою оборону і вислав своїх послів до всїх князїв, до короля угорського і в Польщу 28), повідомляючи про свою протекцію над Володимиром та кажучи їх присягнути, що не будуть старати ся відібрати Галичини від його сестричича. Хоч в сих словах відбила ся таж надмірна віра в силу і впливи Всеволода, зазначена вже вище в сїм епізодї, але протекція Всеволода, що тодї мав великий вплив між українськими князями, дїйсно могла до певної міри зміцнити становище Володимира; Всеволодови-ж теж наручно було мати вірного союзника на Українї. Окрім Всеволода бачимо Володимира в союзї з Рюриком: підчас конфлїкту Рюрика з Романом (1196) Володимир помагав йому на Романа 29). Але найбільшою підвалиною сили Володимира треба уважати привязаннє до нього галицької людности, по реакції недавнїх пригод угорської окупації, і тим привязаннєм головно треба толкувати, що Володимир спокійно просидїв ті десять рік, що віддїляли його поворот в Галичину від смерти.
Десь 1198, чи правдоподібнїйше може — 1199 р. умер Володимир 30). Близших подробиць нїяких не маємо. Знаємо, що він мав двох синів від тієї нешлюбної своєї жінки, але вони разом з нею зістали ся в Угорщинї, коли Володимир утїк звідти, і що з ними стало ся, напевно не знаємо. В одній папській грамотї 1218 р. згадують ся „руські королї з Галичини Василько й Володимир-Іван”, як жертводавцї одного монастиря в полудневій Угорщинї, і дуже можливо, що се були Володимирові сини; вони могли дістати якісь уряди в словянських землях Угорщини, як пізнїйше се було з галицьким претендентом Ростиславом 31). У всякім разї нї їх, нї якогось иньшого (признаного) мужеського потомства Володимира в момент його смерти в Галичинї по всякій правдоподібности не було, а й пізнїйше в галицьких справах їх зовсїм не чути. Династия Ростиславичів, коли не фактично, то бодай формально перервала ся, а з тим кінчить ся і відокремлене житє Галичини, що завдячала свій полїтичний і культурний зріст сїй династиї. В руках нової династиї вона стала підставою ширшої держави, котрої історію оглянемо в дальшім томі. Тепер же зберемо відомости про територію, осади й внутрішнє житє Галичини в XI-XIII в.
