Декамерон - Боккаччо Джованни (читать книги бесплатно txt) 📗

? Сю ніч я знов ходив колобродити; англійська королева вже трохи мені набридла, то я викликав собі Самодайку Великого Псиногавка.

? А що воно за Самодайка? ? питав маестро. ? Я таких імен не знаю.

? Воно й не дивно, маестро, ? одказував Бруно, ? бо про них, наскільки мені відомо, не писав ні Ціпокрад, ні Абецина, ні жодна інша медицина.

? Ти хочеш сказати Гіппократ і Авіценна [72]? ? поправляв лікар.

? Може, й так, ? погоджувався Бруно, ? я ваших імен не тямлю так само, як ви моїх, «самодайка» по-псиногавському значить ніби цісарівна. То така жоноха, що куди тобі; якби ви її побачили, то зразу б забули про всі свої клістирі та пластирі!

Такі розмови провадив із ним Бруно час від часу, щоб іще дужче його підохотити. Одного вечора, коли маляр домальовував ту котомишодраківку, а лікар давав йому присвітки, господар, уважаючи, що вже здобувся в гостя хтозна-якої прихильності, вирішив нарешті одкрити йому свою душу; як на те, з ними нікого більше не було.

? Бруно, ? обізвався лікар до художника, ? свідчуся Богом святим, що для тебе я ладен що завгодно на світі зробити; хочеш ? скажи мені піти звідси до Перетопи, і то піду; не здивуй же, як я попрошу в тебе одної речі по-свійськи, по-дружньому. Коли ти мені розповів отсе недавно про поведенцію вашого веселого братства колобродів, то мені хтозна-як закортіло в нього вступити ? як ніколи й нікому. І то не без причини; ти сам побачиш, як тільки мені пощастить до вас залучитись, то не я буду, коли не викличу туди таку кралю, що ти зроду не бачив; се дівчина, котру я зуспів торік у Задрипанцях і дуже полюбив. Присягаюсь тілом Христовим, я давав їй десять болонських талярів, аби вона волю мою вволила, то й то не захотіла. Тим я дуже тебе прошу, як є така змога, навчи мене, як у те братство дістатися, допоможи мені туди вступити: я вам буду у всьому вірним і щирим товаришем. Ти ж бо сам здоров бачиш, що з себе я гарний, ноги до тулуба мов улиті, личко як яблучко, а ще до того й доктор медицини, а такого, я певен, у вашому товаристві нема. Я знаю силу всяких мудрих речей, умію чимало гарних пісень; хочеш, заспіваю тобі котроїсь?

Сеє сказавши, почав ні сіло ні впало співати, аж Брунові регітно стало, та він усе-таки стримався. Доспівав маестро пісню та й питає:

? А що, гарна?

? Авжеж, ? каже Бруно, ? ви її так лепсько вивели, що інший і на акацієвому пищику не втне!

? Якби ти сам не чув, ? каже лікар, ? то, певне, був би не повірив.

? Правда ваша, ? погодився Бруно.

? Я ще й не такої вмію, ? каже знов лікар, ? та річ не в тім. Бачиш, який я єсть чоловік! Батько мій шляхетського роду, хоч і в селі жив, а мати з фамілії Валеккіїв. Книги в мене, ти сам знаєш, кращі, ніж у всіх флорентійських медиків, і одяг такий, що ні в кого більш немає. Деякі штучки є дуже дорогі ? кожну з них колись я за три огляди купував. Тим я й прошу тебе ? влаштуй мене, будь ласкав, у те товариство, а я вже, присяй-богу, з тебе за моє ремесло ні шеляга не братиму; хворій собі, скільки влізе.

Слухав його Бруно, слухав ? ну, думає, то дурний був, а то ще дурніший став.

? Маестро, ? сказав він, ? посвітіть мені трохи сюди-о, я мишам хвости подомальовую, а тоді вже й відповідь вам дам.

Понамальовувавши хвости, Бруно скривився так, ніби лікареве прохання завдало йому великого клопоту, і сказав:

? Маестро, я знаю, що ви для мене зробили б багато дечого; але те, що ви в мене просите, хоч воно, може, вашому великому розуму вдається дрібницею, мені уявляється річчю вельми складною. Навряд чи я коли зробив би таке для когось іншого, опріч вас, якби тільки зміг, бо люблю вас і поважаю, а ваші мудрі слова таку мають силу, що й преподобницю до танцю піднімуть, не то що мій намір можуть захитати: чим більше я вас знаю, тим за розумнішого вас маю. Та якби в мене навіть не було інших причин бути до вас прихильним, вистачило б уже одного того, що ви закохались у таку кралю, що то про неї ви говорили. Мушу, однак, сказати, що ся справа не од мене самого залежить і сам собою я не можу вас туди влаштувати; але якщо ви пообіцяєте мені твердим і непохибним словом тримати сю річ у тайні, то я скажу вам, як ви маєте чинити, щоб туди доступитись, і гадаю, що се вам удасться, бо ви ж маєте силу гарних книжок і всяких інших речей, про які мені казали.

На се маестро одповів:

? Та кажи-бо, не бійся, ти ще не знаєш, як я можу зберігати таємниці. Коли мессер Гаспарруоло з Салічето був суддею у подести города Форлімпополі, то він, було, про всяку судову справу сміло мені говорив, бо знав, що я дзвонити не люблю. Не віриш? Коли хочеш, то він першому мені сказав, що думає одружитися з Бергаміною. От що, а не то що!

? Ну, гаразд, ? каже Бруно, ? коли вже пан судія вам довірявся, то можу довіритись і я. Ви зробите таким чином: у нашому братстві завжди є отаман і два радники, вони переобираються щопівроку. З першого числа отаманом, напевне, стане Буффальмакко, а я буду одним із радників; се вже вирішена справа. А отаман має право вводити чи приймати в товариство кого завгодно; тим-то, мені здається, треба вам із Буффальмакком заприязнитись і запросити його до себе кілька разів у гості. Се такий чоловік, що скоро спізнає вашу мудрість, полюбить вас навіки; безперечно, ви зумієте прихилити до себе його серце і розумом вашим, і тим добром, що ви маєте; як ви його добренько попросите, він не зможе вам відмови ти. Я вже говорив йому про вас, і, здається, він вам симпатизує. Зробіть же, як я кажу, а решту влаштую я сам.

? Ти говориш, мов у дзвони дзвониш, ? каже лікар. ? Якщо твій друг і справді шанує вчених мужів, то нехай тільки раз зо мною розмовиться, і вже од мене не одстане, бо в мене стільки розуму, що роздам усьому місту, ще й собі ось поки залишиться.

Коли вони отак удвох домовились, Бруно розповів геть-чисто все Буффальмаккові, і той уже не міг діждатися дня, коли йому вдасться зробити те, чого домагався маестро Лопух. А лікареві так кортіло швидше вписатися в братство колобродів, що він, не гаючись, завів знайомство з Буффальмакком, ? се йому повелося досить легко. Він почав пригощати його (і Бруна заразом) розкішними обідами та вечерями, а друзі-художники годували його за те обіцянками; знаючи, де можна випити на дурничку доброго вина і поласувати каплунами та іншими делікатесами, вони вчащали до лікаря, хоч він їх запрошував, хоч ні, і казали весь час, що для кого іншого вони б того зроду не зробили. Маестро ж, вибравши слушну годину, звернувся нарешті з своїм проханням, як перше до Бруна, тепер уже до Буффальмакка. Той удав, ніби дуже розсердився, і почав гримати на Бруна:

? Присягаю Всевишнім богом пазіньянським, зраднику ти такий, дав би тобі оце по мармизі так, щоб ти й п'ятами вкрився, тільки честь на собі кладу. Хто міг розповісти все те маестрові, як не ти?

Маестро намагався вигородити Бруна і клявся та божився, що він дізнався про те од інших; наговоривши силу мудрих речей, він таки заспокоїв його. Тоді Буффальмакко йому й каже:

? Маестро, воно й видно, що ви побували в Болоньї і навчились там тримати язик за зубами, а рахувати вчились не на сливах, як то роблять деякі йолопи, а на кабачках, бо вони довші; коли я не помиляюсь, то хрестив вас тумануватий піп. Бруно казав мені, що ви вивчали там медицину, та мені здається, що ви привезли звідти вміння приворожувати людей; що то в вас за голова, що за розум ? другого такого десь і в світі немає!

Лікар упав йому в річ і, звернувшись до Бруна, промовив:

? От що значить говорити й спілкуватися з розумними людьми! Хто б так швидко збагнув всі особливості мого ума, як сей достойний чоловік? Навіть ти зразу не догадався, чого я вартий; а скажи-но йому, що я тобі сказав, як почув од тебе, що Буффальмакко любить мудрих людей. Хіба не правда моя?

? Авжеж, що правда, ? каже Бруно. ? Ти зразу сказав, що так буде.

Тоді маестро звернувся знов до Буффальмакка:

? Ти ще й не те сказав би, якби побачив мене в Болоньї: там і старе й мале, і доктори й школярі ? всі мене любили понад усе на світі, всім я припав до серця розумом своїм і речами. Та що там! Скажу, було, слово, то всі зразу сміються ? так я їм подобався. А як виїжджав я звідти, то всі плакали-ридали, благали, щоб я залишився, щоб викладав медицину сам-один геть усім школярам, що там навчались; та я не хотів, бо приїхав сюди обійняти батьківський спадок, і то немалий; наш рід багатий здавна.