Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (книги онлайн без регистрации txt) 📗
— Коли? — здивувався Роумен. — Ми ж бачилися напередодні мого вильоту, він нічого ні про яке відрядження не говорив, дивно.
— Зараз я покличу сеньйору, одну хвилинку, будь ласка. Сеньйора сказала, що Еронімо спішно вилетів кудись сьогодні вранці; о, він же ніколи не каже, куди їде, це справа службова, я не маю права цікавитись; ні, ні, він нічого нікому не просив передати, дуже шкодую, а хто дзвонить, пробачте?
Роумен задумливо поклав трубку; ось воно що, збагнув він. Тепер я ще ближче до фіналу. Його такий поспішний від'їзд, коли він справді поїхав, не випадковий. Його, мабуть, вивели з діла, я тепер позбавлений зв'язку з його відомством, допомоги не жди ні від кого… Отже, сьогодні станеться щось. Що?
— Що? — перепитав Штірліц і зітхнув. — Оскільки я не маю всього, що знаєте ви, будуватиму логічну схему, зовсім голу, а ви коригуйте, співвідносьте з тією інформацією, яка у вас є…
— Знаєте, я теж умію мислити логічно, гадаю, не варто мене цього вчити. Я поставлю вам запитання ще більш однозначно: що зробили б люди Гіммлера, якби хтось з табору їхніх противників дізнався цро те, чого він не мав права знати?
— А що в такому разі зробили б ви?
— Я думав би, що треба зробити, аби інформація, яка пішла до противника, стала дезинформацією. Я думав би, як можна її перевернути, спрямувати проти моїх ворогів.
— Часу вистачає?
— Ні.
— Це немаловажний фактор… Скажіть мені… Якою мірою і з якого часу справа вашого друга Ейслера може бути якимсь чином пов'язана з тим, що вас зараз непокоїть?
— Попали в десятку.
— А коли так, у чому уразливість вашої позиції?
— В її неуразливості, хоч як це дивно.
— Правильно… Отже, люди Гіммлера могли б піти двома шляхами: або вони влаштували б таку провокацію, яка зробить вас їхньою слухняною зброєю, — перевербування і таке інше, або вас мали знищити. Негайно. Сьогодні ж…
— Перше виключено, — відрізав Роумен, — їм нема на чому мене притиснути.
— Тоді їдьмо в посольство і бийте по ваших ворогах залпами інформації. Адже вам є що сказати?
— Чи захочуть мене почути, докторе? Як би цей залп не повернувся проти мене ще з більшою неминучістю, ніж можливий постріл Гауз…
— Я не образився, — сказав Штірліц, помітивши, як Роумен урвав себе. — То ваш клопіт, а не мій, ви вправі розпоряджатися іменами людей, нікому їх не відкриваючи.
— Я досить довго дивився у ваші очі, докторе… І я прийшов до висновку, що ви не відмовитеся сказати нашому журналістові Вутвуду про Рубенау, і про Фрайтаг, і про Кемпа, і про ту жінку, яку бачили з ним у Прадо… І навіть про те, як я прийшов до вас і дав вам справжні нікарагуанські документи…
— Вам вигідно запроторити мене в тюрму?
— Ні. Ви скажете, що можете висловитись лише після того, як послухаєте мої запитання, звернені до Крісти… Так, ми її скоро зустрінемо… Я люблю її… Ось у чому річ… Її звуть Кріста Крістіансен… Точніше Крістіна… Ви скажете те, що вважатимете за потрібне сказати, тільки після того, як Вутвуд — це наш кореспондент, він прийде до автобуса — запише показання Крісти… І мої… За нашими законами завжди мусить бути два свідки. Мене до уваги не беруть, якби для справи вистачило коїх і її показань, я не став би вас просити…
— Хочете вдарити по тих націонал-соціалістах, які втекли від кари? Я так вас маю розуміти?
— Так.
— Поясніть, яку причетність до цього має ваш друг Ейслер?
— Безпосередню…
— Є докази?
— Досить серйозні, хоч і непрямі…
— Ваша дівчина… Кріста… Їй є що сказати?
— Так.
— Вона вам призналася в чомусь?
— Вона любить мене.
— Вона вам відкрилася?
— Ні.
— Добре, давайте я послухаю те, що вона говоритиме вашому Вутвуду…
… Він не зміг цього зробити.
Його вразило обличчя Роумена, коли з автобуса «Сур-Норте» вийшли всі пасажири, а жінки, яку він чекав, не було. Його обличчя стало біле, мов крейда; коли він провів пальцями по обличчю, неначе скидаючи з себе маску, на лобі і щоках лишилися бурі смуги, ніби шкіру припекли розпеченим залізом.
Він кинувся в автобус, як атлет; рухи його були поривчасті й пружні; шофер, злякавшись чогось, сказав, що красиву голубооку сеньйориту з чорно-рудим кошеням у руках зустріли на двадцять сьомому кілометрі два сеньйори; судячи з того, як він описав їх, один з них, зрозумів Роумен, був Густав Гаузнер; другий — не Кемп, а хтось інший, прикмети не збігалися — ні колір волосся, ні форма рота, це можна приховати гримом, а зріст: був дуже високий.
— Сеньйорита зразу погодилася вийти з автобуса? — спитав Роумен. — Вона нічого не сказала вам чи своїм сусідам по кріслу? Не чинила опору?
— Ні, ні, інакше я відчув би погане, кабальєро… Вона зразу ж вийшла з сивим, і вони сіли в його машину…
— Яка машина? Штірліц підказав:
— «Шевроле»? На дверцях було щось написане?
— Ні, ні, це була інша марка, — відповів шофер, — Я думаю, це був «остін», в усякому разі, щось дуже старомодне…
… Ось чому вони відправили з Мадріда Еронімо, зрозумів Роумен, коли вони гнали в аеропорт Барахас; вони правильно розрахували, що я саме його попрошу перекрити вокзали й аеропорт; хто зараз скаже мені, чи полетіла чорноволоса дівчина з обличчям, усіяним веснянками, з красивим трикутним ротом і випуклим лобом з двома поперечними зморшками?!
Звичайно ж, в аеропорту її не було.
Ах, Кріста, Кріста, де ж ти, людино моя ніжна?! Як мені розшукати тебе в цьому страшному і зачаєному людському океані?!
… О третій годині ранку Роумен зупинив машину біля посольства, піднявся до себе, прийняв чотири таблетки аспірину, підставив голову під холодну воду, старанно розтер волосся рушником і тільки після цього вийняв із сейфа чистий паспорт громадянина США, приклеїв одну з багатьох фотографій Штірліца, які зберігав у себе, написав прізвище Брюлл, ім'я Макс, рік народження 1900-й, дата народження — 8 жовтня. Після цього жахнув парагвайську візу — цілком надійна, в консульстві республіки працюють свої люди; перелічив двадцять купюр стодоларової вартості, поклав їх у паспорт і спустився вниз.
— Беріть таксі й женіть в аеропорт, — сказав він. — Зараз ми покатаємося по місту, щоб відірватися від тих, хто нас пасе, а потім візьмете таксі. Літак відлітає через три години, встигнете. Паспорт надійний, віза — також. Зв'язок, — якщо мене сьогодні не пристукнуть, — триматимемо через вашу подругу Клаудіа, пам'ятаєте її адресу?
— Так.
— У неї є гроші на політ до Штатів?
— Думаю, що є.
— Вона погодиться зганяти у Голлівуд і зустрітися з моїм другом?
— Якщо я попрошу її про це…
— Можете зробити таку люб'язність?
— Так… Грегорі Спарк, як запасний зв'язок, залишається?
— Так.
Роумен простяг йому свій плоский блокнотик з буро-коричневим вензелем:
— Пишіть… Тільки не дуже налягайте на перо… Вам треба буде написати ще одну записку. Мені. Полу Роумену… Точніше, це розписка на дві тисячі доларів, які ви одержали для того, щоб спіймати Гаузнера, він же Морсен… І щоб ви не думали, ніби я щось приховую, — погляньте ось на це, — і Роумен простяг Штірліцові телеграму, яку передав йому Гейт усього лише п'ять годин тому. — Ви зрозумієте, чому вам не можна лишатися тут ні на хвилину… Якщо ж ви вирішите скористатися ситуацією й зникнути… Можна, звичайно… Тільки це буде дуже безчесно… Не тільки щодо мене… Щодо людей, докторе… Я назву ряд імен і дам адреси, які допоможуть вам орієнтуватися у цій справі, яку я намагався робити останні півроку…
Рейс, на якому Штірліц вилетів за океан, а також номер паспорта й ім'я, в нього вписане, Гелен узнав через двадцять дев'ять хвилин після того, як літак іспанської авіакомпанії злетів у небо…
… Коли Роумен увійшов до квартири, перше, що приголомшило його, зім'яло й пройняло жахом, були все ті ж тонкі, ледь відчутні пахощі Крісти, її кельнська вода, але зараз вони здавалися йому такими пронизливо-беззахисними, такими маленькими й жалюгідними, що серце його здавило й перевернуло так, що він ахнув і притулився до дзеркала. Він заплющив очі, поклав руку на груди, сказав собі, що нічого ще не закінчено, я знайду дівчинку, я буду справжнім негідником, коли я не знайду її, навіщо я все це затіяв, боже мій, жив би ілюзією щастя, як усі, так ні, почав шукати правду, а коли почав, то й дістав за це…
