Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
— Бачу, що й тут вам не солодко.
— Тут хоч свої люди… Не мають ніякого зла проти мене. Тільки замикають… — посміхнулась Мальва. — Вранці Рузя замикає, а вночі відмикає. Вона ось–ось має надійти з буряків. Ото здивується, коли побачить, що я одмикана. Що ж ти стоїш? Сідай. Розказуй… Звідки і як?..
— Довго розказувати, Мальво… Орфеївно…
— Ну, ну, Орфеївно! До чого це? Зови просто Мальвою. Родичі ж… Та й ти вже нівроку. Кажуть, літав?..
— Невисоко… На кукурудзянику… Побитий був дуже. Літачок побитий…
— Десь тут? Недалеко впав?
— За Києвом. На Полтавщині.
— Це ти з того оточення?..
— З того, Мальво… Орфеіївно. Ми там, Мальво, трималися до останнього патрона. Разом з генералами пішли в останню атаку. Льотчики не льотчики — всі підряд. А вів нас в атаку секретар ЦК Бурмистенко. Я був у його групі. Було п'ять груп, і жодній не вдалося вирватись. Бурмистенко загинув. На моїх очах. Нам навіть не вдалося його поховати. Не встигли…
— А що Кирпонос?.. Зрадив…
— Хто вам таке сказав?
— Народ про це гомонить. Було начебто в німецьких газетах. Здав армію і сам здався…
— Я бачив Кирпоноса. Привіз до нього пакет. Не знаю, що було в тому пакеті, але впали ми недалеко й пакет вручили йому в руки. Це було на світанку, ще добу він був з нами, ходив з ціпком, був поранений у ногу. А другого дня, саме бралось на вечір, загинув біля «генеральської кринички». Там є криничка, в Шумейковому гаю, генерали пили з неї, то бійці називали її «генеральською криничкою». Вибухнула міна, коли він саме пив воду. Шальна міна. Там його і поховали. Я сам пив з цієї кринички, коли прийшов до них. Якби мій літачок не впав, можливо, я вивіз би Кирпоноса…
Гуп–гуп під хатою.
— Це Рузя, — заспокоїла мене Мальва. Вибігла, зустріла її.
Рузя темна та чорна. У фуфайці, підперезаній поясом, у чоботях, в теплій хустині, в очах і переляк, і посміх. Німці пустили завод, женуть усіх на буряки, примушують удень копати, а вночі чистити при ліхтарях. Двічі–тричі на день приїздять коменданти, а щотижня навідується і сам гебітскомісар Месмер, похваляється скликати у Глинську з'їзд буряківниць, на який начебто має прибути ще хтось вищий і кращим з кращих вручить годинники. Ще б пак! За такі буряки, каже Рузя, можна пів їхньої Німеччини віддати. Тож плекали ми їх для себе, буряки, як кінські голови, копачі не витримують, руки німіють, а він, клятий, пройде у білих рукавичках і тільки прицмокує.
— Ось яку землю віддали ви німоті! — злиться Рузя, стягуючи на ослінчику чоботи. Праву ногу не може роззути, то Мальва допомагає їй, і це так зворушливо, коли одна жінка роззуває другу. Мальва не розрахувала сили, падає з тим чоботом на ліжко, сміється, а Рузя, вже боса, плаче на ослінчику.
— Ну, ну, годі тобі, п'ятисотеннице! Іди мий ноги, вечеряй, та й родич, ось бачиш, з дороги. Також не вечеряв.
— А що там у нас на вечерю? — запитує Рузя у Мальви.
— Пироги з буряками… І печеня. Несолена. Немає солі.
Обидві йдуть за перестінок, Рузя вмивається там, а Мальва збирає вечерю: вносить пироги, знамениту вавилонську печеню з качки, непочату пляшку буряківки.
— З нашої винокурні, — посміхнулася Мальва, ставлячи пляшку на стіл. — Рузя простуджується, кашляє, то я її підліковую. Вона на бурячках, а я тут… під замком.
Входить Рузя, випиває свій келишок, береться за пироги. Відразу зашарілась, ожила, в очах заграли вогники.
— Де ж ти збираєшся жити?
— Ще не знаю.
— Тут ваші качки на ставу. Білі. Северин у Глинську дістав. Передоручив мені, та все не можу їх докликатись. Або здичавіли, або не знають нашої мови. Якісь там китайські…
— Ага, батько писав про них…
— Про качок?
— Та він про все мені описував… Такий писучий був, що я не встигав перечитувати його листи. І про вас писав…
— Що ж він про мене писав?
— Що ви отримали орден за буряки. Що заміж ледве не вийшли за якогось прийшлого.
— Дай спокій з тим заміжжям. Він переселенець. З Теребовлі. Піч у мене клав. Потім цей перестіночок поставив. Гарний такий був чоловік, лагідний, тихий і великий майстер по печах. Залюбився, може, в мене, а може, в мою славу. Ну і жив тут якийсь час. Одну зиму, тоді повіявся. Аж чую — уже в них, у німців. Чи не начальником поліції у Глинську… Приголубила його, а воно, може, шпигунякою їхнім було ще тоді. Мальва знає його, він і в Зелених Млинах печі складав…
— Та які ж печі! Любо глянути. А як розпише, то вже куди там мені. Жодної однакової печі, жодного однакового розпису. Лемки просто аж мліли від захоплення. І собою гарний був. Мій Журба навіть був приревнував його до мене. Отак, з доброго дива. Та одного дня пішов він од нас. Сюди, У Вавилон.
— І тепер навідується?
— Навідувався… Приїздив миритися. Згинь, кажу, нечиста сило! Не смій переступати святого порога! Як же я його впущу до хати, коли тут Мальва? Та якби й не було Мальви… Більше не появлявся. Тільки поклони передавав Явтушком. А мені гидко було й чути про них. Якось приїздив набирати в поліцаї наших хлопців, але хоч би один пішов. Возять буряки, ну, це таке — комусь треба копати, а комусь треба возити, а ось в поліцію — чорта з два. Ну, а ти ж як? Доведеться і тобі ставати до буряків. Можу прийняти тебе у свою ланку, — засміялася Рузя.
— Постривай з ланкою, Рузю, хоч жити десь треба, — втрутилася Мальва.
— Хай пристає у прийми до котроїсь. Молодиць багато. Он у мене є Галька Капелюшна. Молоденька, гарна, ордена мала за буряки. Є ще одна, Ониська Палієва, ти її повинен знати, це з тих Паліїв, що на Гунцвотах. Теж без чоловіка, хату нову поставила перед війною, має дитинку. Тригодок там такий, що вже гусей пасе. Є ще одна підходяща кандидатура — Тодоська Юстимчук, це десь твого, Мальво, віку. Ну й що? Наш парубок теж уже при вусі. А геть нагадує мені нашого Андріяна, коли той ще парубком був. Ге, Мальво?
— Я того Андріяна не пам'ятаю. Я тоді ще й на гойдалку не ходила. А ти хоч знаєш, Рузю, звідки гість прийшов?
— Наче я не бачу. З війни, звідки ж тепер приходять. Не зуміли постояти за нас, то нехай тепер хоч пристають до нас у прийми. А що ж їм тепер, байдики бити? Тинятися отак? У німців довго не потиняєшся. Бах–бах, і нема. Якесь пристановисько треба мати! Ширму якусь.
— Треба, та тільки не тут, не у Вавилоні. Тут його ті ж фашисти й схоплять на другий день. І в Гальки, й у Пріськи, і в Ониськи, де б він не був. Тільки прочують, що льотчик, — відразу й прилетять. А хлопець ще може знадобитися нам… — Мальва затнулася на цих словах, зиркнула застережно на Рузю, щоб та не вибовкала зайвого, а з того я збагнув, що у цій хаті знають дещо таке, що мені поки що зась знати.
Невже це і є те підпілля, з якого має початися моя нова війна? І невже підпілля починається ось так просто, за вечерею, і з такими домашніми, тендітними, дивними істотами, які й чобота з ноги негодні стягнути до пуття, падають при тому. Я бачив великих і суворих полководців, які, вичерпавши все, що мали для боротьби, свідомо пішли на смерть, а ці дві беззахисні жінки й не збираються здаватися. Дивлюся на них, і чудно мені, звідки ця дерзновенна віра, цей шал людський?
Зійшлися на тому, що ніякі прийми мені зараз не світять, хоча Вавилон аж кишить претендентками на моє серце, що найкраще мені не затримуватись тут ні дня, а податись до лемків у Зелені Млини, тим паче, що мене бачила Отченашка, отже, завтра про мене знатиме вже увесь Вавилон.
Мальва взулась, одяглась, напнула Рузину хустку, провела мене за село. По дорозі переповіла про своє перше підпілля у Глинську.
Два тижні поспіль ворожі війська йшли через Глинськ, перетворили його на пекло з чорної куряви, смороду й гамору. Два тижні підряд не було спокою в хаті Варі Шатрової, оселя принаджувала офіцерів чи зеленим дашком, чи вишуканістю віконних наличників, а може, самою господинею. Мальва не врахувала цього, коли облаштувала тут свою першу конспіративну квартиру, й тепер змушена була видавати себе то за сестру господині, то за сусідку. На щастя, через сіни збереглась хатина старого Снігура, то вони з Варею перебралися туди, але офіцери зазирали й до хатини і, бачачи там гожих жінок, почали запрошувати їх на свої нічні оргії. Один з постояльців виявився генералом, корпус якого перекинули сюди з Парижа, запримітив Мальву (вона тут називала себе Настею), похвалявся прислати за фройляйн машину, як тільки корпус закінчить свій марш і стане на зимові квартири по закінченні війни (генерал давав на те місяць–півтора строку). Він, звичайно ж, сплутав Париж із Глинськом, отримав облизня й не смів потикатися до хатини, куди Мальва втекла від його залицянь. Зате гестапо, що з'явилося вслід за цим корпусом, проявило куди більший інтерес до Мальви. В центрі Глинська на всіх видних місцях було розклеєно оголошення про розшук Мальви Кожушної, небезпечної більшовички, залишеної для підривної роботи проти Третього рейху. Одне таке оголошення Варя зірвала зі стовпа й принесла додому. На оголошенні була фотографія Мальви, саме та, що напередодні війни була в районній газеті.
