Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗

Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Отаку ще древлянську кару оповів мені Гєлета. Що ж… однакові люди, лісові.

Але оповідання оповіданнями, а я таки навертаю до свого — чи згоден Іван узяти на себе ролю Довбуша в моїй п'єсі.

На превелику мою радість — згоден!

Проби у нас відбувалися в Красноїлі, йдемо ми туди. Іван неграмотний, але серед моїх акторів багато є таких, вони виучують ролі з голосу.

Іван на пробах, як колись говорили, «адін васторг». Репліки, які йому подаю, вимовляє так, що в мені аж дух радується. Та до кожної з них іще дасть щось своє, щиро гуцульське, забористе — ну просто я на сьомому небі.

І так ішло щось із тиждень чи півтора. Коли нараз Гєлета заявляє мені, що він більше не хоче, що він іде домів.

Мов обухом мене вдарило.

— Та чіму, Іване? Шо вам за недогода?

Починаю йому розписувати, як то буде гарно, коли ми поїдемо по всіх містах, побачимо світу, як будуть нас приймати, скільки грошей він буде діставати.

— Єк вам мало, то можна бирше.

Ні, як затявся Іван — піду та й піду.

— Та скажіть хуч чіму? Най знаю.

Іван відповідає загадковою фразою:

— Поражав-сми си з людьми та й люде так говіркували, шо тепер лісів мало, паничів багато…

Та з тим і пішов. Нічим я не міг його вдержати. А я зостався ні в сих ні в тих, не розуміючи, який зв'язок межи моєю п'єсою й тим, що на Гуцульщині лісів стало мало, а паничів (поліції) багато.

Та вже потім мені розказали.

Гєлета думав, що я збираю розбійничу банду і мені не стає тільки провідника, Довбуша. І от він там, у себе на Бережниці, довго думав, коли почув мою пропозицію; нарешті рішив піти, й ото прийшов. Всі оті репетиції, репліки — все те вважав маскуванням дійсної цілі (не можна ж справді серед села збирати одкрито розбійничу шайку). Але коли порадився із старшими людьми, вони йому сказали, що часи тепер не ті, ліси повирубувані, ховатись ніде, що село повне жандармів, — взагалі діло небезпечне. А що я й мої хлопці то люди молоді, не розуміють, над якою пропастю танцюють, — ну й нехай собі.

Гєлета те все зважив — і зрікся.

Це було на початку XX століття в 1911 році в селі Красноїля.

За Юріштаном

Юріштан! Юрішко!.. Важкими письменами вписане це ім'я в історію Гуцульщини.

А такі Це був достойний помічник свого начальника, мандатора Гердлічки. І що тільки вони виробляли, оці люди, над гуцулами!.. Ще й тепер ви можете почути закляття:

— А бодай би тє Гердліччина неволя вкєла!..

Так скаже гуцул у хвилину озлоблення, бо гіршого нічого над це побажання не має в своєму лексиконі.

«Гердліччина неволя» і Юрішкове «остатнє вогниво»— от дві пам'ятки до тих двох великих на Гуцульщині особах.

«Остатнє вогниво» Юріштан робив так. Закладав людині обидві руки за пазуху, зв'язував там; потім просовував під руки палицю, а через неї перекидав обидві ноги. Людина ставала цілком безпомічною, «от їк кочілце» — можна було котити, як кулю.

А на додаток до всього Юріштан натягав іще такому арештантові на голову рукав свити і так кидав до льоху. І томив у той спосіб людей цілими тижнями, так оповідають гуцули.

Як це зрозуміти?

Робилося це під претекстом знищення бандитизму — «опришківства», але… Але в Юріштана виросла прекрасна хата, коло хати були сади, що таких мало було на Гуцульщині, і навіть стави, як кажуть гуцули. Се було вже правдиве диво, бо такого справді ні в кого не було на Гуцульщині.

Юріштан… Юрішко…

Грізне ім'я і відоме в усіх горах. Новіша генерація, правда, менше про нього знає, але ж бо так усі новіші генерації в усі-м світі. А вже старші — ой-ой як пам'ятають.

Але пам'ятають по-різному. Вслухайтеся, як говорить селянин із Голів, із свого вільнолюбивого, закиненого в глибоку щілину межи горами, села. В устах селянина з Голів предстане перед вами Юрішко як лютий звір, представник дикої власті, що була скоріше улегалізованим самовіллям. Гуцул із Голів розкаже вам про страшні катування, що їх вимишляв Юріштан, про несправедливості, надужиття, про «остатнє вогниво», про бій немилосердний — і перед вами стане постать дикої людини в дикій країні, де нема границь самоволі й хапливості; постать раба, вознесеного над рабами, може, навіть хорої психічно людини.

Але не забуваймо, що таке й Голови. Це забите в гори село, мало приступне навіть тепер. Навіть тепер «возова дорога», якою можна їхати, йде тільки до кінця Красноїлі. Тут досить стрімка скеля, і по ній правильним зигзагом старинний кінний тракт, шириною рівно стільки, щоби два коні могли розминутися. Він в ужиттю й тепер, бо хоч за потоком і є якась ніби «дорога», але нею їздити не можна, та ніхто й не їздить, бо за потоком і воза ні в кого з гуцулів нема. Зрештою, ця «дорога» йде тільки до воріт школи (про яку завідувач її каже, що він є головою «найвищої школи в усій Австрії»). А щоб уявити собі хоч трощки, що то за дорога, то варт пригадати спірку завідувача школою з попом красноїльським, москвофілом. Піп подав скаргу на вчителя, що він не ходить з учнями до церкви. А вчитель у своїй відповіді послався тільки на дорогу, якою треба, аби дійти до церкви, «шіснадцять разів переходити через воду», а містків жадних нема.

Отже, не диво, що в такому селі й поняття про державний лад і його агентів мусить носити на собі печать своєрідності.

І вже селянин з Устєрік говорить про Юраша трошки май інакше. Правда, і в цьому оповіданні не все лагідно й благородно, і тут випирають десь гострі боки Юрі пікового характеру, але все ж насамперед тут Юріштан — носитель порядку, невтомний переслідувач опришківства.

І от мені цікаво звести то все докупи й попробувати системи синтезу.

Два дні свят. В уяві малюються громадки гуцулів десь під темними тінями груш, барвні плями хусток, запасок на сліпучо-яскравих царинках, поважні «бесідування» свобідних людей. Днина вільна, не треба нікуди їхати, нічого рубати, нести, тягти; охотніше тоді говориться з захожим чоловіком та й настрій цілком інший, святочний, щиріший.

Хочу піти на властивий терен діяльності Юріштана, славного ватажка пушкарів, — на Устєріки й Стебни. В Устєріках жив знаменитий мандатор Гердлічка. Ще й досі стоїть той будинок, де він жив, звідкіля розходилися по всій Гуцульщині страшні прикази. Той катуш, у котрім перемучилося стільки людей, згорів, тепер на тім місці барабулі ростуть. А цікаво було би глянути на ті заґратовані вікна, на ті стіни, що чули в собі стільки стогонів і безумних криків, плямилися кров'ю, не раз дрижали від тяжкого плачу безневинно катованих людей, що попадали в той тричі славний катуш. Уже давно минули ті криваві часи, вже, може, нікого в живих не зосталося з тих людей, що були мучені в тім будинку, а пам'ять о людських безневинних терпіннях усе ще жива, все ще бурить кров гуцула при однім спомині.

— А най би й місце тото крізь землю си провалило, кілько то там людей си намучило! — скаже вам кожний, очі блиснуть, а рука мимоволі дужче стискає топірець.

А в Стебнах жив сам Юріштан. Гей, велика то була людина на Гуцульщині. Ще живе й довго ще житиме серед народу пам'ять о нім. Я чув, що в Стебнах позістали ще його хати, живий навіть один із синів його, любимець Іван, — і от хотілося побувати там, на власні очі все побачити, поговорити з тамошніми людьми. Тут іще живі традиції опришківства, тут іще кожний старшин чоловік пам'ятає часи, «коли то шє не було паничів, коли все було май інакше».

Днина файна, Черемош аж срібно-блакитний і тихий якийсь — мов теж святкує. На Вигоді перевозить мене дарабчиною дідок: міст зірвало ще тогід, дід заробляє тепер перевозом. Утішний такий дідок — усе хоче бути жартівливим, але щось не йде то йому так злегка, як іншому; наверчує він себе.

— Куда хочете йти, пане?

— На Вскєріки.

— Та не йдете дорогов?

— А не йду. Бо дорогов-сми ходив пару разів, а цим боком шє ні. Таже царинками мож перейти?

— А чіму ні? Ей-ей-ей! Дівко! — кричить нараз до якоїсь дівчини, що йде берегом. — Єк у вас до шлюбу йдуть? Ци так, єк у нас? Бо в нас поперед…а витак до шлюбу йдут! — і сам перший сміється з власного жарту.

Перейти на страницу:

Хоткевич Гнат читать все книги автора по порядку

Хоткевич Гнат - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Авірон. Довбуш. Оповідання отзывы

Отзывы читателей о книге Авірон. Довбуш. Оповідання, автор: Хоткевич Гнат. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*