Диво - Загребельный Павел Архипович (читать книги без регистрации полные .TXT) 📗
- Гліба вбив хто? - хрипко спитав Коснятин, трохи лякаючїсь своєї відвертості, але вже не маючи куди відступати. - Може, не знав? Не догадувався, куди бігали твої варяги, твої найближчі охоронці?
- Які варяги? - Ось воно, нарешті! Захоплювався колись цим красанем, цим чоловіком, який усе вмів і все весело, потім прийшов перший переляк після тої ночі, коли він порубав лодьї на Волхові, але то ще був ляк неусвідомлений, тоді князь тільки насторожився, перша тінь промайнула між ним і Коснятином і, виходить, немарно. Страшний це чоловік.- Що каже?
Тепер Ярослав уже дихав просто в бороду Коснятину. Якби не князівське достоїнство, може б, учепився йому в горло, щоб не дати видобутися з нього більше й слову, але водночас і хотів почути все до кінця, випити гірку чашу до дна, бо ж однаково нікуди не подінешся, справи зроблені - вже зроблені.
- Гліба вбили твої варяги, а ти не перешкодив! - гукнув Коснятин.
- Тихо! - засичав Ярослав.- Що варнякаєш? П'яний чи біси в тебе вселилися? Що мелеш? Чи відаєш, на кого намовляєш?
- На тебе, - з ненавистю промовив Коснятин.
- Не відав я нічого. Вперше від тебе…
- Ай відати не треба, догадувався ж однаково-справді, малоймовірним видавалося, щоб Святополк устиг наслати вбивців на Гліба аж під Смоленськ. Але хто, хто ж тоді думав про це? Святополк убив Бориса - всі про це знають, убив Святослава Чернігівського, а хто підняв руку на одного та другого брата, той міг підняти й на всіх. Де Борис, там і Гліб. Все покрила загибель Святополка окаянного.
- Це ти його вбив, - сумнівів у Ярослава тепер не було, - убив брата мого, щоб зв'язати мене навіки й заплямувати…
- А хоч би й так? - зловтішне відітхнув Коснятин. - Князівському слову вірити не можна. Слід забезпечитися.
- Повіриш моєму слову, - думаючи над чимось, здавалося, зовсім іншим, повільно промовив Ярослав. - Ще повіриш.
- Погрожуєш? Прикличеш.свою гридь, звелиш мене вхопити? - Коснятин розпростався, ставав самим собою, сірість зіходила йому с лиця й шиї.
- Повіриш, - повторив Ярослав і одвернувся від Коснятина.- Йди гетьі Не волію бачити тебе тут!
Коснятин не став ждати перепросин. І так наговорив більше ніж треба. Не стримався. Але знав: раз князь не покликав сторожі, треба чимшвидше зникати звідти. Поза княжим двором небезпека зникне. Там великий Новгород! Там усе в його, Коснятинових, руках. Ще видно буде! Ще побачимо!
Позадки висунувся нечутно з горниці, проскочив притьмом Пїдросторі сіни, задріботів по сходах униз, ступаючи на носки, -йоб менше робити шелесту в нічнім теремі. А Ярослав ляснув спроквола в долоні, з внутрішніх покоїв пряхилилася голова Ситникова.
- Подбай, щоб не вийшов посадник за ворота, - спокійно молвив князь.
- Ага, так!…- зраділо сказав Ситник, потираючи руки. - Чого ж стоїш? Роби, що велять.
- А вже, - весело глянув на нього боярин.
- Як то? Хто дозволив?
- Здогадався сам.
- Підслухував?
- Само почулося.
- То все знаєш?
Ситник дивився на князя ясними собачими очима.
- Тоді так: троє людей на всій землі знають: я, ти і Коснятин. Коснятина вже не випустимо. Якщо довідається ще бодай:один чоловік - з тебе голова полетить. Збагнув?
Ситник дивився не моргаючи.
- Куди дінемо посадника? - спитав князь.
- А в поруб, - весело мовив Ситник, - на порубах я знаюся вельми добре. Ще в своїй господі медоварській мав.
- В Новгороді в порубі його не вдержиш. Знають усі, знюхався тут з можними, маєтності його довкола…
- Заберемо до Києва.
- Нащо ворог під боком?
- Так у порубі ж…
- Не хочу й такого… Перепровадь його в землю Ростовську. Там є вірні мені люди. А до порубу приставити з мері або чуді, щоб ніхто не збагнув мови в'язненої, щоб слова його летіли надарма.
- Мудро придумав, князю…
- А відправ його ще сьогодні вночі. - Ярослав не дивився більше на Ситника, говорив розмірене, мовби вичитував з книги.- Забити його в колодку, дати міцну й вірну- сторожу, заборонити мовити будь-що, а якщо - понад сподівання - колодник стане промовляти непристойні слова, тоді класти йому в рот кляп і виймати лиш тоді, коли харч даватиметься. Годувати ж хлібом слізним та водою.
- Ага, так! - кивав Ситник, радий першому державному дорученню від князя.
- Іди! - повелів Ярослав.
Ситник щез. Гостро смерділо його потом у низькій горниці. Здавалося: ціла калюжа того смороду лишилася там, де стояв щойно боярин, аж Ярослав покульгав туди, щоб упевнитися, що то не так. Легко Ірині заявляти про свою гидливість до Ситника, а йому? Кожен правитель змушений терпіти лакиз.
Знаєш, що це підла людина. Знаєш, що підлабузник любить не тебе-лиш себе, лиш свою шкуру. Знаєш і… нічого не можеш вдіяти. Бо нема в тебе по-справжньому близьких людей, лякає тебе самотність і порожнеча, утворювана довкола тебе владою, закляте коло самотності оточує правителя, ніхто не наважується вступити в нього, тільки підлабузник вповзає туди на череві. Слизькі черева у підлабузників, змащені холодним потом вічного ляку і лоєм підлоти.
Був ще пресвітер Ларивон. Чоловік вірний, поштивий, мудрий, але занадто віддалений од справ земних, все намагався просвітлити Святим письмом, а воно ж не все влягалося в те письмо - це вже Ярослав тепер бачив досить виразно. Та й ще знав: хилився до нього серцем Ларивон не за його власні заслуги й високі якості, а за те, що схаменувся по смерті от-цевій і виказує повсякдень шанування князеві Володимиру, якого Ларивон любив безмірно, бо покійний князь підняв Ларивона з найнижчого низу, спорядив власним коштом у ромей-ські землі, навчив усього, поставив у своїй дворовій церкві на Берестах - хіба ж мало було, щоб молити довічно бога за князя Володимира?
Так і ділив свої турботи й дозвілля поміж справами духу з Ларивоном спільно і потаємними справами державними, якими звірявся лиш з Ситником. І Ситник неоціненну прислугу робив князеві.
Малий князь Володимир занедужав, Ірина побоялася вирушати з ним у дорогу до далекого Києва, а що Ярослав квапився туди на освячення Вишгородського храму, ставленого в пам'ять убієнним безвинно Борисові й Глібу, то вирішено було, що княгиня позостанеться на довший час у Новгороді, аж поки князь прийде за нею знов. У Новгороді Ситник не мовив нічого, а в Києві, в одну з нічних сходок своїх з князем, сказав:
- Прознав я дещо про Шуйцю-ігуменю.
- Хто просив? - Ярослав не дозволяв Ситникові втручатися в справи княжі, родинні й особисті, боярин знав це і дотримувався заборони, але тепер чомусь порушив.- Що там нанюшив?
- Дочку має.
- Що?
- Дочку має, - Ситник, видно, боявся казати далі, та Ярослав і не хотів од нього більше чути нічого.
- Іди собі, - сказав неласкаве.
Ситник вислизнув з горниці, а князь гірко всміхнувся: і ця таїться від нього. Стала між ними держава - і вже нема ні тих ночей у задощеному лісі, ні темного нуртування крові, ні світіння її духмяного тіла. Дочка… Чия? Де? Напевно ж, його дочка. Перша. Ще до Володимира. Але чому ж промовчала? Ні тоді, ні цього разу, коли не збоявся й Ірини в Новгороді, подався в Задалля, мовби оглянути околиці, а сам знов прибився до жіночого монастиря, до ігумені Марії-Шуйці, і здавалося їм тоді, що все оживає знов, усе повертається, стають вони молодшими і чистими в своїй близькості, так ніби нічого й не сталося за цей час. І промовчала. Нічого не сказала. Навіть натяку не було. А він квапився, не мав часу на розпитування, не мав тепер часу ні на що. Не вільний був ані в своєму часі, ані в діяннях. Та й хто вільний? Навіть бог - всеблагий і всемогутній - може бути самим тільки богом і ніким іншим, отже, й він обмежений у своїх діях,- то' яка ж мова про князя?
Поки Ярослав був у Києві, племінник його Брячислав вирвався зненацька з свого Полоцька, пішов на Новгород, взяв його, пограбував, захопив у полон княгиню Ірину з сином Володимиром, так немов судилося їй повсякчас бути жертвою наїздців, і мерщій утік до свого родового гнізда. Але Ярослав мав тепер під рукою Ситника, а в Ситника були скрізь вірні люди; він одержував вісті без прогайки, минулися часи, коли князь дізнавався про все в свинячий голос; ще Брячислав мишкував у Новгороді, а Ярослав, узявши військо таке, що тисячами лічити не було чого, швидким ходом пішов йому на-впереріз і наздогнав зрадливого племінника на річці Судомир, розбив у короткім бою, примусив заключити союз, сказав: