Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗

Келен уривчасто зітхнула. Вона лежала в своєму ліжку, заплутавшись у покривалі.

Може бути, це всього лише сон. Їй дуже цього хотілося. Але Келен знала, що це не так.

Сівши, Келен провела рукою по волоссю.

— Кара… — Це прозвучало, як задушений схлип. Опустившись на коліна, Кара обхопила Келен за плечі.

— У чому справа?

Келен судорожно ловила повітря ротом.

— Що сталося? Чим я можу допомогти? Тобі боляче? Ти захворіла?

— Ох, Кара… Він був з Ніккі.

Кара трохи відсунулася, подивилася зі співчуттям.

— Про що ти говориш? Хто був…

Вона затнулася, зміркувавши, про що йде мова.

Келен стала вириватися з рук Кари.

— Як він міг…

— Вона напевно змусила його, — твердо відрізала Кара. — І він повинен був підкоритися, щоб зберегти тобі життя. Напевно, вона пригрозила йому.

Келен похитала головою.

— Ні, ні! Аж надто він цим насолоджувався. Він був як звір. Мене він ніколи так не брав. Ніколи він не діяв… Ох, Кара, він запав на неї! Не міг більше встояти. Він…

Кара струснула Келен:

— Прокинься! Та відкрий ти очі! Мати-сповідниця, прокиньтеся! Ти спиш наполовину. Ще толком не прокинулася.

Келен, моргнувши, озирнулась. Вона все ще ніяк не могла віддихатися, але плакати перестала.

Кара права. Це дійсно відбулося, сумнівів немає, але коли вона спала, і уві сні застало її зненацька. І вона неадекватно відреагувала.

— Ти права… — Невиразно промовила Келен, вона охрипла від ридань. Ніс від сліз так розпух, що вона могла дихати тільки ротом.

— Ну а тепер, — спокійно промовила Кара, — розкажи, що сталося.

Відчувши, як почервоніло лице, Келен пошкодувала, що горить свічка. Та як вона може комусь розповісти? Шкода, що Кара почула і прибігла.

— Ну, через узи, — Келен сковтнула, — я відчула, що… що… Ну, що Річард займається коханням з Ніккі. Кара скептично скривилася.

— Відчуття були такими ж, як… тобто я хочу сказати, ти впевнена? Точно впевнена, що це був він? Келен відчула, що червоніє ще більше.

— Ну, мабуть, не зовсім. Не знаю. — Вона натягнула покривало на груди. — Я відчувала… Його зуби на мені. Він кусав…

Кара, почухавши потилицю, відвела погляд, не знаючи, як сформулювати питання. Келен позбавила її від мук.

— Річард ніколи зі мною так не поводився.

— О! Ну, значить, це був не Річард.

— Тобто як не Річард? Це напевно повинен бути Річард.

— З чого це раптом? Річард що, захотів би займатися з Ніккі любов'ю?

— Кара… Вона могла змусити його. Погрозами.

— Як по-твоєму, Ніккі — порядна людина?

— Ніккі? — Насупився Келен. — Ти що, з глузду з'їхала?

— Ось ми й приїхали. Чому це обов'язково повинен бути Річард? Ніккі могла запросто відшукати якогось мужичка. Симпатичного селянина. Цілком можливо, що саме так вони і було.

— Правда? Ти так вважаєш?

— Ти ж сама сказала, що це було несхоже на Річарда. Тобто ти ще толком не прокинулася… І була в шоці. Ти сказала, він ніколи…

Келен відвела погляд.

— Так, мабуть. — Вона знову подивилася в тьмяному світлі на Морд-Сіт. — Вибач, Кара. Спасибі, що побула зі мною. Мені б не хотілося, щоб на твоєму місці опинився Зедд або хтось ще. Спасибі.

— Думаю, краще залишити це між нами, — посміхнулася Кара.

Келен вдячно кивнула.

— Якби Зедд почав задавати мені детальні питання, я б з сорому померла.

Тут Келен зміркувала, що Кара загорнута в покривало, а під ним нічого немає. На грудях виднілася темна цятка. І ще цятки — але світліші. Келен не раз бачила Кару оголеною і щось не пригадувала їх. Взагалі кажучи, не рахуючи шрамів, тіло Морд-Сіт було на заздрість досконалим.

— Кара, що це? — Насупившись, вказала Келен. Кара опустила очі і щільніше прикрила покривало.

— Це… е-е-е… просто синяк.

Любовний синяк. Залишений чоловічими губами.

— Бенджамін зараз в твоїй палатці? Кара піднялася на ноги.

— Мати-сповідниця, ви ще толком не прокинулися від сну. Засинайте знову.

Келен посміхнулася, дивлячись услід Карі. Але посмішка зникла, як тільки вона знову лягла. У спокійній тиші її знову почали мучити сумніви.

Вона обхопила грудях долонями. Соски хворіли і нили. Трохи порухавшись, Келен скривилась. Вона тільки зараз почала розуміти, наскільки сильно болить і де.

Вона повірити не могла, що навіть уві сні частина цього… Вона відчула, що знову зашарілася. Їй раптом стало жахливо соромно того, що вона зробила.

Ні. Вона нічого не зробила. Вона просто відчувала щось через узи з Ніккі. Це не справжнє. Насправді з нею нічого не сталося. Це було з Ніккі. Але Келен отримала ті ж пошкодження.

Як вже було не раз, Келен як і раніше відчувала зв'язок з Ніккі через узи. Чомусь ця жінка викликала неоднозначні почуття. Те, що сталося, залишило якісь відгомони печалі. Келен відчувала, що Ніккі відчайдушно хоче… чогось.

Келен торкнулася рукою між ніг і здригнулася від болю. Вона піднесла пальці до світла. Вони блищали від крові. Крові було багато.

Незважаючи на пекучий біль від внутрішніх розривів, незручність і деякий сором, Келен одержала величезне полегшення.

Тепер вона знала напевно: Кара права. Це був не Річард.

52

Енн розглядала березовий гай в тіні великих скель, від яких це місце і отримало свою назву. Від білої з чорними плямами кори берез рябіло в очах — ніяк не розгледіти, що там діється. Піти, заблукати і потрапити незваним не туди, куди потрібно, було б непоправною фатальною помилкою.

Вона приходила сюди, до цілителя з Червоних Скель, ще в далекій молодості. І дала собі обіцянку більше ніколи сюди не повертатися. І цілителям вона теж це пообіцяла. Але з тих пір пройшла майже тисяча років, і Енн сподівалася, що вони про це забули.

Про це місце знали небагато, і вже зовсім мало хто сюди приходив. І не без причини.

Термін «цілителі» був дещо невідповідним і дуже оманливим визначенням для таких небезпечних істот — хоча й не зовсім незаслуженим. Цілителі з Червоних Скель не займалися лікуванням людей, їх цікавив тільки хороший стан речей, що мали для них якесь значення. А важливі для них були дуже дивні речі. По правді кажучи, після стількох років Енн здивувалася б, виявивши, що цілителі все ще існують.

І як би Енн не потребувала їхньої допомоги, вона майже сподівалася, що цілителі вже більше не заселяють Червоні Скелі.

— Відвідай-і-Ітел… — Прошелестів безтілесний голос — десь біля скель за гаєм.

Енн стояла нерухомо. На лобі виступив холодний піт. Вона не могла розібрати серед строкатості дерев, що там таке ворушиться. Та їй і не треба було бачити. Вона чула голос. Інших таких голосів більше немає. Поборовши хвилювання, Енн постаралася говорити спокійно.

— Так, я відвідувач. Рада дізнатися, що ви тут.

— Залишилося нас лише кілька, — відповів голос, луною відбиваючись від скель. — Шіми забрали решту.

Саме цього-то Енн і боялася… І на це розраховувала.

— Намагалися, — продовжив голос, переміщаючись серед дерев. — Не змогли вигнати шимів.

Цікаво, а можуть вони взагалі ще лікувати і скільки ще протягнуть?

— Вона прийшла для лікування? — Поцікавився голос з глибини скель з іншого боку.

— Прийшла, щоб ви глянули, — відповіла Енн, даючи зрозуміти, що у неї теж є умови. Не все буде по-їхньому.

— Буде ціна, ти знаєш.

— Так, знаю, — кивнула Енн.

Вона вже випробувала все. І нічого не допомогло. У неї не залишилося вибору, в усякому разі, на розум більше нічого не приходило. Вона вже не була впевнена, чи має взагалі для неї значення, що станеться, і чи вийде вона взагалі з Лісу біля Червоних Скель.

Вона навіть вже не була впевнена, чи зробила вона взагалі хоч щось хороше за все своє життя.

— Ну? — Запитала вона темну тишу.

Щось промайнуло серед дерев, метнувшись в тінь під скелею, немов запрошуючи її піти слідом, в глиб гори. Потираючи пальці, які все ще боліли після опіку, Енн пішла стежкою і невдовзі опинилася перед просвітом між деревами. А далі — отвір печери в скелі.