Волинь - Самчук Улас Олексійович (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Ніч. Жорстока, чорна, цвяхована зорями. Непевність, рейвах, виття собак… Минає час. Година за годиною проходить над селом засудженим, як Содом і Гоморра, на пожертя вогневі пекельної помсти.
Та все це скінчилося значно простіше. Переляк і рейвах зчинили ж тому, бо товариша Скиданця, того «морового» кавалера і відчаяного революціонера, спіткала дивна пригода. Він привів зі Здолбунова полонених і визвався їх провести назад, поза володіння дерманської республіки. Коли опинилися на полі, полонені легенько пожартували з ним. Стягнули Скиданця зі сідла, зняли з нього все, до сорочки включно, і пустили стрибати босоніж по примерзлому різучому сніжку через ровіцькі поля до села. До всього котрийсь халамидник пустив за стрибуном кілька шворких куль з його власної карабінки. Кулі продзижчали під самим вухом Скиданця, але наміри їх були виключно виховничі та заохотливі. В той час в очах Скиданця постали лави, полчища петлюрівців, що ринули на нього зо всіх сторін. Він не жалував ніг своїх, гнався через поля, мов божевільний, і, прибігши до першої хати, наробив шелесту на ціле село.
А Каміняка, Комаров, весь штаб і хоробре воїнство республіки залишили свою столицю на волю Божу. Дядьки гострять зуби:
— Ех, коли б так одного з другим розклав на стільці та вилічив кожному півсотню шомполів… Отоді знав би, як чесний народ з пантелику збивати.
Минула ніч, а село стояло собі, як і до цього часу. Навпомацки вертаються втікачі. Деякі одразу, щоб не гаяти часу, беруться за працю. Грицько Сидорчук потребував до млина. Наклав на віз міхів, всунув під солому «люшню» і пособкав до мостиського млина.
Приїхав, зніс міхи, зважив і очікує на чергу. Стоячи коло воза, Грицько бачить, що дорогою широким кроком палкує хтось ніби знайомий. Іде, зрівнявся. Сіра вовнянка на потилиці. Комаров! Їй-Богу, він… І як він сюди в це глухе село попав?
— Ей! Товариш Комаров? Куди? — гукнув Грицько.
Але Комаров не чує. Це розбирає Грицька. Він же знає, як радо поговорили б тепер дерманці зі своїм проводирем.
— Стой, Комаров! — крикнув Гриць рішуче. Комаров почув, але одразу в ноги. Гриць висмикнув із соломи «люшню», приложив до плеча, прицілився — бац!..
Влучний був той бац… Комаров пробіг ще кілька десятків кроків і клякнув до мерзлої землі, влучений під саму лопатку.
Зчинився рейвах. Повибігали з хат, із млина люди. Он на дорозі на мерзлій гноївці лежить чоловік. Він вовтузиться. Ноги його совгаються по землі. З грудей вириваються ті звуки, в яких не чути вже ні гордощів, ні злоби, ні любові… Це ті звуки, якими людина ловиться за останню можливість, щоби втриматися на цьому світі. Він не хоче вмирати… Ні, ні. Зовсім навпаки. Йому неймовірно хочеться жити і, почувши коло серця дотик смертельних щупок, він згадав усіх, хто б тут не був, і кличе на допомогу своїм стогоном…
Гриць сам отетерів. Він і не думав, що за чотири воєнних роки його зір навчився так непомильно вціляти. Кинувся до коней, поправив їх і під'їхав до Комарова. Люди допомогли йому положити раненого в обшивні, і Грицько повіз свою здобич на вічний суд.
Вечоріло, коли Грицько довіз Комарова до Дерманя. В останнього ще жевріла іскорка життя, хоч стогнати перестав. Його рот наповнявся червоною піною, що переливалася кутками уст і стікала по щоках до вух. Шкіра його обличчя набрала барви чищеного воску і відрослі волосинки неголеної бороди стирчать наїжено…
— Комаров! Комаров! — загули ті, що чапіли коло «корпусу». — Давай його! Давай, сучого сина! Втік! Обдурив, обікрав і втік!.. Ууу!
Кілька десятків дядьків хижо кинулося на Комарова, муром оточили залубні Грицька. Здавалось, вони всі накинуться і розірвуть Комарова на шматочки…
Але Комаров уже не боїться. Він лежить горілиць у залубнях, ворушить губами, повільним рухом язика випихає з рота кров. Він силиться щось промовити.
— Та-ва-рі-щі! — зовсім тихо виривається з його кривавих уст. — Та-ва-ри-щі!.. Атвє-зі-тє меня к Гна-тю-ку!..
Мур дядьків миттю холоне і німіє. Вираз облич міняється…
— Вмирає! — хтось, майже пошепки, промовив…
— Може б, кликнути попа?.. — додав другий.
— Куди там… Цей в Бога не вірив. Каманіст же… Не знаєш?
— А все-таки, хто знає… Може б, його й… — слова останнього дядька не вийшли назовні. Комаров якось особливо захарчав…
— Ей! Хто там привіз його? Ти, Грицьку? При його до Гнатюка! Бач, він просив… — голосно і зненацька гукнув один дядько і тикнув пальцем на Комарова.
— Проступіться! — поганяючи коні, заговорив Грицько. Всі, без одного слова, розступилися. Обережно рушили коні, сани поповзли по мокрій голольодиці дороги. За ними пішли дядьки…
— А… знаєте… Воно, як сказати правду… Хто його розбере… Може, він і не був такий…
— Який?
— Ну… Отакий… Хто там бачив, чи він ті самі гроші того…
Дядьки виразно розчулились. Вечір все сміліше огортає землю. Над хрестом приходської церкви сторчить серп молодика…
Всі дні триває одлига. Небо обложило. Дме вітер заходу. Верхами садів котять хвиля за хвилею вогкі подихи далеких морів.
Комаров сконав. Знайшлися теслі, що збили йому домовину зі соснових півторачок. Два дні простояла вона у «корпусі». Сходилися дядьки, гуторили так і так, міркували. Нарешті прибула жінка покійника і забрала його. Не в щасливий, мабуть, час прийшов він до цього дивного села.
Ще через пару днів, у суботу надвечір, з північного сходу, там, де за пригірками та лісами села Лебеді та Гільче, почулися перші потужні вибухи гармат. Люди виходять з хат.
— Бууувв-шшш! Фі-іі! Пааах!..
Пахнуло десь там за могилками. Луна хльостко вдарила і відбилася від семінарської будови. За хвильку знов. Чути, як у повітрі свистить стрільне. Чути, що неухильні його дорога та мета.
З Іванової пасіки біжить Трохим. Він без шапки. Вітер патлає його волосся.
— Б'ють! — гукає він, не дивлячись на те, що всі бачать і чують, як у лузі та під семінарською горою лускають усе нові і нові стрільна.
Метушня. Люди з долини біжать на гору. З гори в долину.
— Це вони в семінарію б'ють. Ні. В корпус. Е, ні. В монастир. Кажуть, дзвіницю зсадити хочуть…
— Та нащо?
— Нащо? Щоби показати. Ясно… Он завтра в село прийдуть і каменя на камені не лишать.
А стрільна все виють над Дерманем. Рвуться і рвуться. Володько з Петром з цікавості біжать до монастиря, не дивлячись, що туди саме стріляють. Коли в повітрі засвистить, хлопці зупиняються, напнято вслухуються в посвист і вгадують, куди паде.
— В лішник, в лішник! — викрикнув Володько. В ту саме мить внизу, в лішнику, коло самого лугу, де росте гурток густих струнких осичок, з демонічним рокотом бризнуло стрільне. Хлопці самохіть дали сторчака і припали до пня коронатого дуба. Черешні, клени, берези шарпнулися назад, ніби дістали поливника, а молода осичина, куди шелепнуло стрільно, наполовину вилетіла в повітря.
Хлопці бачать, що це не жарт. З гори через городи біжать парубки. Вони шукають кращого місця для сховки. Володько і Петро зриваються і женуться до монастиря.
Там повно народу. Вже вислано до Гільча післанців з білим «хлагом». Через деякий час стрілянина вмовкла. Коло семінарії в саду лишилися дві лійки від зриву стрілен і вікна другого поверху висипалися.
Рейвах, розгубленість. Молодих нікого не видно. Самі старі і жінки. Люди йдуть на вечірню. На обличчях острах і непевність.
Володько і Петро знаходять своїх товаришів. Ці не виявляють ані найменшого страху. Вони навіть вдоволені, що от нарешті прийдуть в село справжні українські вояки. Бачили салдат-москалів, бачили большевиків, бачили німців, а українського війська до цього часу не бачили, хіба тих полонених… Але полонений ніколи не дає повного образу вояка…
Тому хлопці тішаться, що прийдуть «петлюрівці». Хтось розніс чутку, що вони приймають до себе молодих хлопців, і поміж учнями з'явилося одразу кількох, що виявили бажання «повоювати».
Майже ціла ніч у непевності й журботі. Як розвиднілось, до монастиря пішло все, що не хотіло ховатися в Бущенщині.
