Шості двері - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать бесплатно книги без сокращений txt) 📗
Їй здається, що за цi хвилини вона перетворилася на розбиту паралiчем стару. Тремтячою рукою вона дiстає з кишенi куртки осколок дзеркальця. «Ми при зустрiчi їх з'єднаємо…» — зринає в пам'ятi Миколчин голос…
Непомiтно спадає вечiр — начебто хтось вирiзав iз кiнострiчки цiлий шматок довгого дня: тiльки-но був ранок — чирк! — i за вiкном уже поплив сизий дим присмеркiв. Анна-Марiя розумiє, що потрiбно встати, одягтися, зiйти вниз, на другий поверх, на власнi очi переконатися, що це — не сон, не бездумна брехня її придуркуватого брата. Однак те, що це дiйснiсть, вона розумiє вiдразу, вiдчинивши вхiднi дверi: у пiд'їздi тиша, багато дверей прочиненi, з другого поверху чути приглушенi звуки, човгання нiг, брязкiт посуду й особливий запах воску. Анна-Марiя не може змусити себе зiйти вниз. Та невдовзi до квартири забiгає Олекса:
— Я сьогоднi з мамою залишаюся в Сашка — чергуватиму бiля труни. Ти з нами? Там повна квартира сусiдiв! Кажуть, до дванадцятої прийде пiп! Уявляєш, кажуть, що у Миколи в руцi було яблуко! Так учепився, що ледве витягли!
Олекса хапає зi сковороди котлету, швидко запихає її в рота, захлинаючись, п'є молоко.
— Добре, я помчав! Коли що — ми з мамою внизу!
«…Тут ти нiколи не знайдеш собi пари, — воскресає в пам'ятi захмелiлий голос Калiостро. — В тобi занадто багато радостi й життя. А люди не люблять цих якостей в iнших. Особливо чоловiки… Тому що вбивати радiсть у ближньому набагато простiше, нiж зародити її в собi i в iнших. Тобi може зустрiтися тiльки Вбиваючий Радiсть i ти будеш боротися за двох, аж доки не скам'янiєш…» Миколка не був Убиваючим Радiсть, але його бiльше немає, думає Анна-Марiя, швидше за все, це радiсть убила його. Вона згадує, який учора був вечiр — як на малюнку Ренуара: зiтканий з безлiчi розмитих яскравих мазкiв, i пахнув вiн дощем i трохи кавою. Гарний був вечiр… Куди йти? Кому розповiсти про сум, про розплавлений свинець, що спопеляє серце?…
Анна-Марiя ходить квартирою, як примара. У кiмнатi, яка ранiше належала їй, повна руйнацiя — Олекса нiколи не складає свої речi, не застеляє лiжка. Погляд Анни-Марiї падає на стiну з плакатом, на якому руда Пугачова кутається в бiле хутро, поряд — порожнє мiсце… От що називається — битися головою об стiну! Анна-Марiя притуляється гарячим чолом до вицвiлої шпалери й раптом чiтко розумiє, що необхiдно зробити, аби не збожеволiти! Вона не знає, чи був то сон iз дитинства, однак розумiє, що в будь-якiй стiнi можна вiдшукати дверi, щоб пiти. Як вона могла забути про це?! Вона бере зi столу олiвець. Лiнiя Дверей має бути напiвкруглою, не обов'язково намальованою чiтко, але — у повний зрiст; i ще одна умова: вона не повинна нiде розриватися, мусить бути проведена на одному вiддиху, одним широким змахом, як це було тодi…
А як було тодi? Олiвцем Анна-Марiя обережно окреслює тiнь свого силуету на стiнi, тихенько торкається середини… Нiчого… «Я божеволiю… — думає вона. — Треба йти туди, на другий поверх, до людей, до Миколки. Побачити його востаннє…» Вона знову виходить на сходовий майданчик. Солодкуватий запах воску посилюється, Анна-Марiя звiшує голову й бачить, як в отворi прочинених дверей Миколчиної квартири хитаються тiнi: хтось заходить, хтось виходить, пiд'їзд сповнений шурхотом, лампочки свiтять по-особливому тьмяно. Нi, вона нiзащо не зможе туди ввiйти! У суцiльнiй темрявi Анна-Марiя повертається назад, навпомацки прямує до спальнi й бачить те, що мала побачити: по всьому контуру намальованого пiвкола свiтиться смужка свiтла. Анна-Марiя бiжить на свiтло й з усiх сил ударяється об стiну. Але удару не вiдчуває. Тому що дверi пропускають її досередини. I вона опиняється у напiвтемному пiд'їздi…
…Це дуже дивний пiд'їзд. У ньому пахне свiжiстю. Анна-Марiя озирається навколо й бачить, що в широких напiвкруглих вигинах полiрованого поруччя стоять вази з жовтими квiтами. Високi вiкна з вiтражами, на сходинках — червона килимова дорiжка. Лiфт швидше схожий на карету, поставлену вертикально. Анна-Марiя придивляється: за тонованим склом масивного парадного входу видно обриси незнайомого мiста, чути його гамiр i зрозумiло, що на вулицi — погожий, сонячний день. Десь нагорi грюкають дверi, чути квапливi жiночi кроки.
— Дiвчинко моя! Як ти виросла! А я, як завжди, щось переплутала — чекала на тебе за кiлька годин, навiть на роботу не пiшла…
Бiльше нiчого не треба — нi запитань, нi думок — «Чому? Навiщо? Як?» — усе це не має значення! Анна-Марiя заривається обличчям у пухнасту кофту жiнки й заплющує очi.
— Сонечко, ну, не плач, не плач, — шепоче мама i гладить її по головi. — Я знала, що ти приїдеш! Я так чекала! Не було такого дня, щоб я не думала про тебе. Ну, пробач менi… Ходiмо швидше. Що ж це ми в пiд'їздi стоїмо?…
Жiнка вiдхиляє вiд себе Анну-Марiю, бере її обличчя у свої прохолоднi долонi. Вони жадiбно вдивляються одна в одну. Мама майже не змiнилася, хiба що обличчя нiби вкрите серпанком — начебто час завiсив його ледь помiтною плiвкою, яка трохи розмила риси. У неї таке саме попелясте пряме волосся, як i в Анни-Марiї. Обiйнявшись, вони пiднiмаються сходами, мама вiдмикає дверi квартири.
— Ось тут я й живу…
Анна-Марiя входить у широкий довгий коридор, що закiнчується холом. У ньому стоїть шкiряна канапа, круглий стiл, кiлька череватих крiсел на гнутих нiжках. Iз холу ведуть троє дверей, однi з яких вiдчиненi в простору кухню.
— Влаштовуйся, — каже мама. — Я приготую тости й каву.
Анна-Марiя пiдходить до вiкна. Уздовж широкої вулицi тече рiчка, закована в ґратичасту огорожу, по обидва боки брукiвки припарковано автомобiлi. Перехожих майже немає. Тiльки парочка закоханих кидає крихти хлiба нахабним голубам.
Мама повертається, ставить на стiл тацю з гарячими бутербродами й кавником. Проте Аннi-Марiї зовсiм не хочеться їсти.
— Як ти живеш? — iз побоюванням запитує вона. — Чому ти поїхала? Я так мало знаю про тебе…
— Менi хотiлося щось змiнити у своєму життi, — зiтхає мама. — Просто з'явилася нагода… Тебе я не могла взяти iз собою. Адже не була впевнена, що роблю правильно.
— А тепер?
Мама дiстає з шафки велику коробку iз цигарками, клацає запальничкою.
— Ти що, куриш? — Анна-Марiя ловить себе на думцi, що зовсiм не пам'ятає i соромиться її.
— Так, iнодi… А ти?
Дивно, що можна ось так сидiти, не вiдчуваючи нi родинних почуттiв, нi рiзницi у вiцi. Дивно… I трiшки боляче.
— Я — нi. Ти одружена?
— Була. Я просто хотiла виїхати, розумiєш? Це замiжжя подарувало менi Париж i вiдняло тебе.
— Отже, на протилежнiй чашi терезiв лежав Париж… — задумливо промовляє Анна-Марiя.
— Не тiльки. Багато чого лежало… Наприклад — воля, можливо — мрiя… Я знаю, ти зрозумiєш мене коли-небудь… Потiм…
— Не сказала б, що ти виглядаєш щасливою…
— Я зараз просто схвильована. Хоча, можливо, ти маєш рацiю. Ми всюди лишаємося сам на сам iз собою, незалежно вiд того, де перебуваємо. Та перш нiж це зрозумiти, потрiбно зробити поворот. Але лiнiя життя — вона завжди пряма. Це тiльки здається, що ти розвертаєшся на всi сто вiсiмдесят. Насправдi ця лiнiя така широка i простора, що «крутий поворот» ми робимо посеред неї.
— Як же зробити справжнiй поворот? Як переступити межу цiєї лiнiї?
— А навiщо? — вона струсила попiл у важку кришталеву попiльницю.
— Але ж iти по нiй i знати, що нiколи не побачиш нiчого iншого — це жахливо! Все одноманiтно й передбачувано… Iнодi вiд цього просто хочеться вити…
— I тобi теж?… — вона знову взяла сигарету. — У тому-то й рiч, що ще нiкому не вдавалося вийти за межi СВОЄЇ лiнiї. Є щасливчики, швидше за все, це люди ненормальнi чи зупиненi в розвитку, яким дано хоча б пiдiйти до краю, намацати замаскований вихiд i навiть вирватися назовнi. Проте й вони все одно повертаються…
В Анни-Марiї перехопило подих:
— Ти говориш про Дверi?
— Якi дверi?
— Ну, тi, через якi я потрапила до тебе…
— Дурненька моя, — мама ласкаво провела по головi дочки й за краєчок витягнула з кишенi її джинсової куртки паспорт i зворотний квиток на лiтак. — Ти залишилася невиправною фантазеркою! Слава Богу, що тепер можна хоч трiшки подорожувати. I ти ще така молода, у тебе все попереду. Ну, куди ти хочеш, щоб я тебе повела? Єлисейськi поля, Версаль, Лувр, Нотр-Дам — це зрозумiло. А ще?
