Празький цвинтар - Эко Умберто (читать лучшие читаемые книги TXT) 📗

Розповідаючи про їхню зустріч, дід пожвавився, почав поводити очима й махати руками, показуючи, як він розмовляв з євреєм, про якого йшла мова. Отож, здається, цей Мордехай був сирійцем, який у Дамаску вплутався в сумну історію. Коли у місті зник арабський хлопчик, спочатку ніхто не підозрював, що до цього мають стосунок євреї, адже вважалося, що для своїх ритуалів вони використовують лише хлопчиків-християн. Але потім на дні канави знайшли рештки маленького тільця, яке, як скидалось, пошматувавши, товкли у ступі. Спосіб скоєння злочину був настільки витончений і подібний до тих, які приписували у першу чергу євреям, що жандарми висунули припущення, що з наближенням Великодня юдеям для того, аби скропити кров'ю мацу, потрібна була кров християнина, тож, не спромігшись замордувати християнина, вони взяли араба, а потім, похрестивши, по-звірячому вбили хлопця.

— Ти ж знаєш, — пояснював дід, — що хто б не похрестив людину, хрещення завжди справжнє, якщо тільки хрестили в ім'я Святої римо-католицької церкви. І мерзенні євреї це прекрасно знають, проте без усілякого сорому не бояться говорити: «Я хрещу тебе так, як це зробив би християнин, у чиє ідолопоклонство я не вірю, але якого він додержується, увірувавши всім серцем». Тоді маленький мученик, принаймні хоч і за волею диявола, матиме змогу потрапити у рай.

Ураз почали підозрювати Мордехая. Аби змусити чоловіка зізнатися, його, зв'язавши за спиною руки й прив'язавши до ніг гирі, кільканадцять разів піднімали блоком, а потім відпускали на землю. А потому, намастивши під носом сіркою, опускали голову в крижану воду, а як той намагався випірнути, топили його знов, аж поки чоловік не зізнався. А ще ходила чутка, що, аби покласти справі край, сіромаха розповів про ще п'ятьох своїх братів по вірі, які насправді не мали до цього жодного стосунку, але їх засудили до страти, а от його, хоч і з вивихнутими кінцівками, відпустили на свободу, щоправда, нещасний уже з'їхав з глузду, та якась добра душа зглянулася й посадила чоловіка на торговельний корабель, що відпливав до Генуї, бо якби той лишився, євреї б на смерть закидали його камінням. Дехто навіть казав, що на кораблі його знадила монашка ордену Святого Варнави, котра вмовила його прийняти християнство, й він, задля того, щоб отримати допомогу, щойно зійде на берег у сардинських землях, погодився навернутись, хоч у душі був відданий вірі своїх батьків. Отак він став тим, кого християни називають віровідступниками; от лишень, щойно прибувши до Турина і попрохавши прихистку в єврейському гетто, Мордехай заперечував те, що його взагалі колись навертали, тож євреї вважали його несправжнім юдеєм, гадаючи, що в душі він не зрадив свою нову віру. Отож і виходить, що він ніби двічі відступився від віри.

Проте через те, що ніхто не мав доказів, що він накоїв на тому березі моря, у Дамаску, через жаль, який зазвичай відчувають до божевільних, та досить кволе відчуття людинолюбства, Мордехаю зберегли життя, відправивши його до халупи, в якій жодному з мешканців гетто жити не стало б духу.

Втім, дідусь вважає, що б там не утнув той стариган у Дамаску, він зовсім не з'їхав з глузду. Він просто живився непогамовною ненавистю до християн і, сидячи у тій хижі, де не було жодного віконця, намацуючи дідів зап'ясток, з палаючими навіть у темряві очима розповідав, що відтоді присвятив життя відомщенню. Він казав дідові, як у їхньому Талмуді вчать ненависті до християн і як, задля того, щоб зіпсувати їх, вони, євреї, вигадали масонство, а він був одним з їхніх таємних магістрів і головував у лондонській та неаполітанській ложах, мусячи, втім, жити відлюдькуватим, непомітним, таємничим життям, аби єзуїти, котрі повсюдно переслідують масонів, не встромили у нього кинджала.

Розповідаючи, старий увесь час озирався навколо, ніби з кожного темного кутка мав вигулькувати єзуїт з кинджалом, голосно шморгав носом, потім трішки плакався на свою сумну долю, хитро і мстиво сміявся з того, що ніхто на світі не здогадується про його могутність, і, намацуючи липкою рукою руку Симоніні, знову поринав у свої фантазії. Чоловік казав, що, якби Симоніні лишень забажав, вони б радо прийняли його до свого таємного товариства, а старий увів би його у найпотаємнішу масонську ложу.

А ще він розповів, що Мане, пророк маніхейців [71], а також мерзотник Стариган з гори [72], який, обпоївши своїх асасинів, потім посилав їх убивати християнських монархів, теж були євреями. Що масонське товариство та товариство ілюмінатів створили двійко євреїв і що всі антихристиянські товариства, які наразі існували у світі, довівши свою чисельність до кількох мільйонів членів кожної статі, чину, верстви населення, включаючи чимало представників духовенства, навіть кілька кардиналів, невдовзі сподіваються залучити до своїх лав ще й папу (як пізніше зазначав дід, відколи на Петрів престол сів такий слизький тип, як Пій IX, усе це вже видавалося не таким неймовірним); і що задля того, щоб краще вводити християн в оману, вони самі часто вдають із себе послідовників християнської віри, мандруючи та переїжджаючи з країни в країну з підробленими свідоцтвами про хрещення, які вони придбали у підкуплених кюре, що вони, за допомогою підкупів та шахрайства, сподіваються стати громадянами всіх країн, як вони намагаються зробити це зараз, а потім, отримавши від урядів цих країн такі ж самі громадянські права, як і інші, почнуть скуповувати будинки та землю, лихварством відбиратимуть у християн їхні земельні наділи та багатства; що вони заприсяглися менш як за століття стати володарями світу, знищити всі інші спільноти, аби всіма керувала лише їхня, збудувати стільки ж синагог, як і християнських церков, й обернути в рабство тих християн, що ще лишилися.

— Ось про що я розповів Баррюелю, — підсумував дід. — Можливо, я дещо перебільшив, приписавши цілому народові те, у чому мені звірився лише один його представник, позаяк я тоді був упевнений і зараз упевнений, що старий не брехав. Отож, я дочитаю те, що написав:

«…Ось такі, пане, мерзенні плани єврейського поріддя, про які я почув на власні вуха… Отож було б дуже доречно, якби діяльніша й впливовіша рука, як-от ваша, підказала вищезгаданим можновладцям повернути цей народ на те місце, де їм належить бути і про яке для них не забували дбати наші дипломатичніші та справедливіші за нас предки. Закликаю вас від себе особисто, благаючи пробачити Італійцеві, солдату, будь-які помилки, які ви побачите у цьому листі. Я переконаний, що Господь винагородить вас найщедрішою винагородою за ваші визначні твори, котрими ви збагатили церковну скарбницю, і най він вдихне тим, хто читатиме їх, найщирішу до Вас шану та найглибшу повагу тих, до кого й я, ваш, пане, найпокірніший та найсумирніший слуга, Джованні Батіста Симоніні, маю честь себе зачисляти».

По цьому дід завжди знову клав листа до скриньки, а я завжди питався:

— І що відповів Баррюель?

— Він не посмів написати мені відповідь. Але оскільки у мене були знайомі у Римській курії, я дізнався, що той легкодух побоявся розкрити правду, яка б стала причиною масових убивств євреїв, а духу на це у нього не було, оскільки він вважав, що серед них траплялися невинні люди. Крім того, мабуть, подіяли якісь каверзи тогочасних французьких євреїв — коли Наполеон вирішив зустрітися з представниками Великого синедріону, аби заручитися їхньою підтримкою своїх намірів, то, певно, хтось натякнув абату, що не варто каламутити воду. Але водночас Баррюель не мав бажання мовчати, тому відіслав оригінал листа до святійшого понтифіка Пія VII, відправивши багатьом єпископам його копії. Та на цьому все не скінчилося, позаяк Баррюель передав листа кардиналу Фешу [73], тодішньому примасу Галлії, аби той показав його Наполеону. І голові паризької поліції теж відправив. А паризька поліція, як мені переповідали, провела при Римській курії розслідування, аби встановити, чи я надійний свідок, і, чорт забирай, я таки був надійним, і кардинали не могли цього заперечити! Коротше кажучи, Баррюель діяв тихою сапою, не бажаючи спричиняти більшого галасу, аніж того наробила його праця, однак, удаючи, що замовчує все, розніс мою історію на півсвіту. Треба сказати, що Баррюеля, до того, як Луї XV повиганяв їх з Франції, виховували єзуїти. Після цих подій він отримав чин світського священика, але щойно Пій VII остаточно узаконив орден, Баррюель знову став єзуїтом. Зараз ти вже знаєш, що я палкий послідовник католицького віросповідання й відчуваю глибоку шану до всіх, хто носить сутану, але єзуїт завжди лишається єзуїтом: одне говорить, а робить зовсім інше, одне робить, а інше говорить… І Баррюель не виняток…