ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
— Ви повторюєте своє, як завчене, — Славін сьорбнув пива і подивився на Глебба так, ніби шукав у нього підтримки.
— Містер Славін правильно сказав, — зразу ж погодився Глебб. — Трумен був поганим хлопцем, Пол. І він справді не любив червоних, навіщо закривати на це очі?
Пол навіть не глянув на Глебба, попросив собі ще один кухоль пива, поклав руку на плече Славіну й, дивно підморгуючи обома очима, немов водночас розмовляв з двома людьми і з кожним хитрував, сказав — дуже повільно, з болем:
— Іване, Іване, ви пригадуєте, як у квітні сорок п'ятого ми блукали цілісіньку ніч по Дрездену, й думали про майбутнє, і як раділи потім, у Нюрнберзі, коли свиноту витягли на лаву підсудних? Ви пригадуєте?
— Пригадую. Ви тоді не тільки підморгували, а й шия у вас після контузії сіпалась, і ви кепкували з себе, нещадно, щоб інші не могли посміятися першими, тоді ви зовсім не пили, навіть пива, і були закохані в німкеню з нацистським минулим.
— Про контузію я вже забув; з мене, невдахи, сміються й досі, а я тільки ображаюсь; як і всі неповноцінні люди, я вразливий, Іване, до кольок у серці вразливий, я розучився кепкувати з себе, це — привілей сильних; п'ю тепер з самого ранку і вважаю це найвищим блаженством; німкеня з нацистським минулим, ви недаремно її недолюблювали, народила мені сина, потім покинула мене, вийшла заміж за в'язня Дахау, тепер вдає з себе жертву гітлеризму, одержує допомогу й керує в Дюссельдорфі комітетом гуманізму в ставленні до тварин. Вона його організувала, до речі, після того, як ви закинули в космос свою Лайку. Я все розповів про себе. А ви? Що ви робили після Нюрнберга?
— Жив, Пол, жив. Чи не хочете піднятися до мене? Є російська горілка, ікра й чорні сухарі з сіллю.
— Охоче, — зразу ж відповів Глебб, — нема нічого кращого за російську горілку, наше віскі лайно в порівнянні з нею.
— Усі чиновники адміністрації гудять своє, — сказав Пол Дік, кореспондент тридцяти двох провінціальних газет, лауреат премії Пулітцера в минулому, відчайдушно хоробрий суперрепортер, тридцять три роки тому високий, ставний красень, а тепер погаслий, сивушний, старий.
Уже в ліфті, байдуже слухаючи Глебба, який розповідав Славіну про хаос, що панує в Луїсбурзі, про нахабність монополій, які лізуть у всі клітинки країни, Дік похмуро вів своє:
— Всі чиновники адміністрації, якщо тільки не працюють на підслухування, лають свою країну, щоб сподобатись іноземцям, — дешево це й брутально.
— Зараз він скаже, що я — таємний член компартії, — зітхнув Глебб, — агент ЦРУ і ватажок тутешньої мафії.
— Про тутешню мафію — не можу підтвердити, немає фактів, але ж у Гонконзі ти, кажуть, працював: у ЦРУ ти не служиш, Даллес туди набрав розумних хлопців а лівим минулим, таких як Маркузе; в партії ти не перебуваєш і їй не симпатизуєш, бо воював у В'єтнамі.
Глебб пропустив уперед Славіна й Пола Діка, притримав двері ліфта, щоб не грюкнули, вони тут норовисті ці ліфти, і вже в тихому, застеленому зеленим шорстким килимом кондиціонованому коридорі сказав:
— Мені подобається, до речі, що ми так зло й безстрашно пікіруємося, це й є вище благо свободи.
— Справді так, — мовив Славін. — Я згоден.
— Слово — це ще не свобода, — сказав Пол. — А ви все зруйнували, Іване, й такі зустрічі стали винятком з правил, а могли бути правилом, і мені дуже прикро, дуже, розумієте?
Славін, відмикаючи двері номера, відповів:
— Ми, кажете, зруйнували? А коли Черчілль виголосив свою промову у Фултоні? Коли він закликав Захід об'єднатися проти Росії? Адже тоді воронки ще травою не встигли зарости…
— А що йому було робити? Фултон був для Черчілля останньою спробою врятувати престиж Британської імперії, посваривши вас із нами. Він же мріяв про роль арбітра — звична роль Англії. А ви дозволили собі розгніватись. А коли наші кретини накоїли багато дурниць і в світі сильно запахло порохом, саме Черчілль закликав до переговорів між колишніми союзниками — знову арбітраж, перемога престижу…
— А ви, може, допомогли нам зрозуміти Черчілля? Ми ж тоді були молодими політиками, Пол, — відповів Славін, виймаючи з холодильника пляшку горілки й банку ікри. — В сорок шостому, коли Черчілль виступив у Фултоні, моїй країні не було тридцяти років, і ви, американці, тільки тринадцять років як визнали нас. Ви допомогли нам зрозуміти Черчілля? Ви ж затюкали: «Кусь-кусь червоних!»
— Ви стали порушувати Потсдам.
— У чому? — несподівано й твердо спитав Славін. — Факти, будь ласка.
— Які факти, Іване?! Була очевидна тенденція! Ви тоді могли рвонути і в Париж, і в Рим — на вас там чекали Торез і Тольятті.
— Могли? Чи рвонули? Це ви, Пол, полізли в Польщу, в Угорщину, до чехів; це ви залякували людей нашим вторгненням — ми мовчали. Ми довго мовчали, Пол, і, затягши тугіше пояси — голод був у пас, — піднімали країну з руїн. Безчесно було звинувачувати нас в агресивності, коли ми думали тільки про одне: людей із землянок витягти. А ви нас почали розоряти гонкою озброєнь. Це ні стратегія — не дати нам змоги вкласти кошти в мирні галузі, узяти змором. І ми змушені були протидіяти. Так, часом жорстко. То хто ж порушив Потсдам, рішення Великої трійки, підписане і Труменом і Еттлі? Хто закликав його ревізувати? Ми чи ви?
— Ваші люди відкидають самий факт «жорсткого протидіяння», — озвався Глебб, стежачи за тим, як густо горілка, щойно з холодильника, ллється в чарки. — Вони кажуть, що це — провокація.
— Хто?
— Ваші посольські, інженери з торгпредства.
— Звідки ви їх знаєте? — спитав Славін.
— Він же з торгової місії, — хмикнув Пол. — Торгує батьківщиною і — за сумісництвом — радіоапаратурою.
— Я пишаюсь тим, що дружу з багатьма росіянами, — сказав Глебб. — Дуже славні хлопці, але, як тільки мова заходить про щось спірне, вони починають говорити так, як пише «Правда».
— Правильно роблять. За здоров'я Пола. Радий бачити вас, Пол. Коли ви вже приїхали сюди, то треба чекати подій.
— Скоро полетимо в Нагонію, вітатимемо повалення Грісо, — відповів Пол і вихилив чарку горілки — не ковтаючи навіть — у рот, який здався Славі ну піччю: такий він був червоний, немов вогнем пашів.
— Не треба видавати бажане за справжнє, — озвався Глебб. — Щоб повалити Грісо, потрібні люди й гроші, а цього немає у його противників.
— Не брешіть, — відмахнувся Пол. — Є гроші, с й люди.
— Виходить, ви знаєте більше, ніж я, — Глебб знизав плечима й кивнув на пляшку.
«Він хоче, щоб Пол швидше напився й став верзти нісенітницю, тоді всі його слова здаватимуться співбесідникові маячнею», — подумав Славін.
Славін знову наповнив чарки.
— За чудових хлопців — росіян, — запропонував Глебб, — за те, щоб ми навчилися розуміти один одного і ставитися з довір'ям! Зрештою, ми живемо в одному світі, над нами одне небо й розділяє вас один океан, через який можна й треба перекинути міст.
— Я — за, — погодився Славін, цокнувся з Глеббом, випив, підвівся й попрямував до телефону. — Який номер тутешнього сервісу?
— Наберіть «п'ятнадцять», — відповів Глебб. — Це, коли ви хочете замовити сандвіч або горішки. У них чудові горішки, і вони їх із сіллю смажать, дуже смачно й дешево, добряча закуска.
— А якщо я хочу почастувати гостей?
— Тоді наберіть «двадцять два». Це тутешній ресторан, кухня хороша, але все дорого.
— Алло, це шістсот сьомий номер, добрий вечір. Що ви могли б порекомендувати нам на вечерю? Нас троє. Ікра? Спасибі, у нас є російська. Риба? Яка? Асау?
Глебб подивився на Славіна, заперечливо похитав головою й шепнув:
— Це дуже дорого, не треба, попросіть мерлузу, ціна невисока й дуже смачно.
— Мерлузу, будь ласка, салати й каву. Так, спасибі. Морозиво? — Славін затулив трубку рукою. — Морозиво у них дуже дороге?
— Як у вас — дуже дешеве, — засміявся Глебб, — але несмачне.
— І три морозива. Так, фруктових. Спасибі. Ждемо.
Пол усе-таки налив собі горілки, знову перехилив чарку і, тверезо глянувши на Глебба, сказав:
