Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗

— Пробач, що мені вдруге доводиться доручати тобі цю базгранину! — І Йоганн Будденброк гнівно кинув синові листа.

Консул піймав папірця, коли він затріпотів на рівні його колін, і провів батька збентеженим, сумним поглядом. Старий схопив довгу гасильницю, що стояла біля вікна, і рівним, сердитим кроком рушив уздовж столу в протилежний куток до канделябра.

— Assez, кажу тобі! N’en parlons plus! [29] Годі! Пора спати! En avant! [30]

Кволі пломінчики один по одному щезали назавжди під металевою шапочкою гасильниці на довгому держаку. Горіли ще тільки дві свічки, коли старий знову обернувся до сина. Його вже майже не видно було в темряві.

— Eh bien [31], чого ти стоїш і мовчиш? Врешті ти повинен щось сказати!

— Що я маю казати, тату? Я не бачу ніякої ради.

— Щось ти дуже часто не бачиш ніякої ради! — гнівно кинув Йоганн Будденброк, хоч сам знав, що докір цей несправедливий, бо син і компаньйон не раз був рішучіший за нього, коли йшлося про добробут фірми.

— «Злочинний вплив»… — мовив консул. — Не важко здогадатися, що він мав на гадці! Невже ви не розумієте, як це мене мучить, тату? І він ще нам закидав поведінку, не гідну християн!

— То тебе злякала та дурна писанина? — Старий рушив назад, сердито тягнучи за собою гасильницю. — Поведінка, не гідна християн! Ха! А я тобі скажу, що ця побожна зажерливість — просто несмак! І що ви, молодь, за люди, га? Голови повні християнських і фантастичних химер… та ще ідеалізму! А ми, старі, — бездушні насмішники. А тут іще Липнева монархія та практичні ідеали… Звичайно, краще посилати старому батькові у власні руки найзухваліші і найдурніші листи, ніж відмовитись від кількох тисяч талярів! І як ділова людина він, бачите, зводить мене зневажати! Коли так, то я як ділова людина знаю, що таке faux-frais [32]! Faux-frais, — проказав він ще раз із паризьким «р», що проклекотіло йому в горлі люто й зловісно. — Той екзальтований хлюст не стане відданішим сином, якщо я, згнітивши своє серце, поступлюся…

— Любий тату, що я можу сказати! Я не хочу, щоб він мав слушність, пишучи про «вплив»! Як пайовик у фірмі я особа зацікавлена і тому не маю права радити вам стояти на своєму, хоча… І християнин я незгірший за Готгольда, а проте…

— Ото ж бо й воно! Далебі ти таки маєш право, Жане, на це своє «проте»! Бо що, властиво, в нас вийшло? Коли він запалав коханням до своєї мамзель Штювінг, почав мені влаштовувати сцену за сценою і врешті, всупереч моїй суворій забороні, все-таки зважився на той мезальянс, я написав йому: «Mon trиs cher fils [33], ти одружився з своєю крамницею, і на цьому крапка. Я не позбавляю тебе спадщини, бо не люблю spectacle [34], але нашій приязні край. Ось тобі сто тисяч, у духівниці я відпишу тобі ще сто тисяч, але на цьому годі. Тебе виділено, і більше ти не дістанеш ні шилінга». Тоді він промовчав. То яке йому діло до того, що нам тим часом добре торгувалося? Що ти й твоя сестра отримаєте куди більшу частку, ніж він? І що за гроші, призначені в спадщину, куплено дім?

— Якби ви розуміли, тату, перед якою я стою дилемою! Задля миру в родині я мусив би порадити вам… але…

Консул тихо зітхнув. Вія і далі тримався за спинку стільця. Йоганн Будденброк, спершись на гасильницю, пильно вдивлявся в тривожний сутінок, намагаючись розгледіти вираз синового обличчя. Передостання свічка догоріла й погасла сама, і тепер лише одна ще блимала в глибині кімнати. В її світлі на шпалерах то тут то там виступала біла фігура з спокійною усмішкою на вустах і зникала знову.

— Тату, наші стосунки з Готгольдом пригнічують мене! — тихо сказав консул.

— Дурниці, Жане, кинь ці сантименти! Що тебе пригнічує?

— Тату… нам сьогодні було так добре всім разом, це було наше свято. Ми були горді й щасливі, бо знали, що дещо зробили, дечого домоглися… Наша фірма, наша родина досягла високого становища, її всі визнають і неабияк шанують… Але, тату, ця прикра ворожнеча з братом, з вашим старшим сином… Не можна допустити, щоб невидима тріщина розколола будівлю, яку ми з божою допомогою спорудили… Родина повинна жити в згоді, триматися гуртом, а то в двері постукає біда…

— Все це пусті химери, Жане! Казна-що! Він просто впертий хлопчисько…

Запала мовчанка; останній пломінчик поволі пригасав.

— Що ти робиш, Жане? — спитав Йоганн Будденброк. — Я вже тебе зовсім не бачу.

— Рахую, — сухо відповів консул.

Свічка спалахнула яскравіше, і його постать на мить виринула з темряви. Він стояв випростаний і пильно дивився на миготливий вогник. Такого холодного, зосередженого виразу обличчя, як тепер, у нього не було ще за той вечір.

— З одного боку: ви даєте тридцять три тисячі триста тридцять п’ять марок Готгольдоіві і п’ятнадцять тисяч сестрі у Франкфурті, що разом становить сорок вісім тисяч триста тридцять п’ять марок. З іншого: ви даєте тільки двадцять п’ять тисяч у Франкфурт, і фірма виграє на цьому двадцять три тисячі триста тридцять п’ять марок. Але це ще не все. Покладімо, що ви сплачуєте Готгольдові відступне за пайку в домі. Цим самим порушується принцип, виходить, що він не був остаточно виділений, отже, після вашої смерті може домагатися такої самої спадщини, як і ми з сестрою, себто фірма втрачає сотні тисяч, на що вона не може пристати і на що я не можу пристати як майбутній єдиний її власник… Ні, тату! — докінчив він, рішуче махнув рукою і ще дужче випростався. — Я раджу вам не поступатися!

— От і добре! Годі! N’en parlons plus! En avant! Спати!

Останній пломінчик погас під металевою шапочкою.

Батько з сином у цілковитій темряві перейшли ротонду і на сходах потиснули один одному руку.

— На добраніч, Жане… Courage, чуєш? Усі ці неприємності… Ну, бувай, побачимося за сніданком!

Консул піднявся до своїх покоїв, а Йоганн Будденброк, намацуючи в темряві поруччя, рушив сходами вниз. Великий, старий, міцно замкнений будинок поринув у тишу й темряву. Все заснуло — гординя, острах і надії, тільки дощ надворі без упину поливав порожні мовчазні вулиці та серед гостроверхих дахів завивав осінній вітер.

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ перший

По двох з половиною роках, у середині квітня, коли весна швидше, ніж завжди, вступила в свої права, сталася подія, через яку старий Йоганн Будденброк весь час щось весело мугикав собі під ніс, а його син світився тихою радістю.

Якось у неділю, о дев’ятій годині ранку, консул сидів коло вікна в малій їдальні перед великим, брунатним секретером, що його опукле віко з допомогою хитрого механізму відсувалося назад. Перед ним лежала товста шкіряна тека, повна паперів, але він дістав з шухляди зошита з золотими берегами, в тисненій палітурці і, припавши до нього, заходився мережити своїм тонким, дрібним, квапливим письмом, старанно, невпинно, відриваючись тільки на те, щоб умочити гусяче перо в масивну металеву чорнильницю…

Вікна стояли відчинені, і з саду, де лагідне сонце осявало перші бруньки й де зухвало перегукувалися двоє пташиних голосів, повівав весняний легіт, сповнений свіжих, ніжних запахів, і часом тихо, скрадливо ворушив завісами. В кімнаті сонячне проміння лягало на білу скатертину з незметеними ще крихтами й мерехтіло на золотих віночках чашок, що мали форму стулок.

Обидві половинки дверей до спальні також були відчинені, і звідти долинав голос Йоганна Будденброка; він тихо наспівував смішну старовинну пісеньку: