Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
Сей важний документ маємо в польськім проєкті-черновику і в офіціяльнім російськім тексті дорученім послам. Російська мова його не дуже справна, і місцями тільки за помічю польського черновика можна зрозуміти, що хотіли сказати його укладачі. Черновик сей переховується в бібл. Чорторийських (ркп. 1110 с. 347 дд.) серед матеріялів пізніших польсько-московських переговорів. Офіціяльний текст, в копії, міститься в Делах Польського Двора старого посольського приказа, в звідомленню посольства (л.578). Хочу подати його в додатках в цілости, а тут коротко переказую його зміст (комбінуючи обидва тексти)-так як він підсумовує наведені вище переговори.
“Відповідь” писана від імени комісарів і складається з пятьох нерівних частин, або “статей”, як їх називає офіційний текст. Перша присвячена московським претензіям за прописки-которим комісари протиставляють польські жалі за нарушеннє границі, незаконні вчинки патріярха і т. д. Друга, найбільша, займається “черкаським ділом”; третя присвячена “новознайденим пропискам”, четверта-пограничним “обидним делам”, пята-торгівлі заповідними товарами. Для нас важна та друга “стаття”, дійсно найважніша в тодішній політиці. Тут переказується царська пропозиція, і подається відповідь: король вдячно приймає царську пропозицію як доказ братської любови, яка велить обом сторонам “шукать луччого” в своїх відносинах. Подібну дбайливість король виявив і цареві, остерігаючи його через своїх послів- Пражмовского, а потім Вітовского про ворожі заміри хана і Хмельницького против Москви. Сим разом він з приємністю приймає заінтересованнє царя реліґійними відносинами Річипосполитої: чи не діється насильства грецькій вірі. Але король се рішучо заперечує:
Руській вірі не діялось і діється ніякої кривди, і зовсім не через неї козаки почали своє повстаннє. Як раз попередній король, Володислав дуже дбав про заспокоєннє грецької віри, війна ж почалась не через віру, “а з щирого своєвільства і хлопської злости Хмельницького та його приятелів”-тому що згідно з договором з Турками їм заборонено нападати морем на турецькі землі, і збудовано на те Кодацьку фортецю.
Ся фортеця їх “як твердоустого і своєвільного коня на твердім мундштуку тримала”, не дозволяючи ходити по здобич, без котрої вони жити не можуть, і се було причиною, що козаки повстали, використавши тодішню малочисленність польського війська, і злигавшися з ханом знищили се військо і зруйнували Кодак. А тоді-побачивши, що Річпосполита зброїться на них-почали бунтувати “поспольство” (в рос. чернь): притягати його до себе “претекстом віри” і одночасно-проситися під царську високу руку. Про се цар не повідомив своєчасно-обережно докоряють польські дипльомати. “Коли б цар першою ж їx суплікою обізвавсь і заявив королеві те що заявив тепер через своїх великих послів, з огляду на таку високу інстанцію вел. государя легше було б з самого початку запобігти тому всьому і не пролилося б стільки християнської крови. Не попало б у поганські руки стільки людей тої самої грецької реліґії, не потратила б пани-шляхта таких широких і богатих маєтностей, не понесла б Річпосполита такої великої шкоди, не пропало б стільки синів сеї отчизни, від котрих могла бути послуга всьому християнству против поганства”.
“Коли бо віру було війна, чому ж козаки (чор.: сі несамовиті люде), не маючи страху божого перед очима, цілком як погане, не тільки костели, кляштори, міста, двори, села римо-католицькі, але й церкви, монастирі тої ж грецької реліґії палили, плюндрували, олтарі безчестили, найсвятіший сакрамент топтали, чаші, хрести й инші річи церковні забирали, грабували, шляхту побивали, цілком не вважаючи на реліґію, священиків, ченців, попів убивали й мордували, а навіть- що й згадати страшно-тіла померших з гробів добували і з них знущались, обдирали, з образів Пречистої всякі богацтва здирали й грабували? В самій тільки епархії Львівській-не так дуже великій в порівнянню з широкими краями й. кор. вел кількасот 2) костелів і церков спалили і сплюндрували. Сам той зрадник Хмельницький приступивши з ордами під се місто Львів-на се місце де ми тепер сидимо й трактуємо, попалив передмістя, костели й церкви. І коли по кількатижневій облозі місто мусіло окупатися сумою в кількасот тисяч, і до того не тільки міщани, але й костели та церкви, не маючи грошей, мусіли прикладатись річами костельними та церковними, він своїми святотатськими руками віддав Татарам хрести, чаші костельні й церковні-не на оборону віри, але на зневагу річей Богові жертвованих і посвячених
“А не задоволившися сею злістю своєю, розохотившився на здобич, він своєвільно впав до землі Волоської та Мунтянської-де й иншої віри нема крім грецької, і тут над попами й черцями чинив такі ж нелюдськости і убийства, як і в Польщі, забирав достатки церковні, так що господар мунтанський і теперішній новий волоський Стефан, хоч одної віри (з козаками), з'єдналися з семигородським князем Ракоцієм і хочуть разом з королівським військом нищити того неприятеля-іти туди де звелить їм король і де Хмельницького здибати можуть”.
Хмельницький не тільки від короля відступив і присягу йому зламав-“він відступив від своєї прирожденої віри і від самого Бога: він побісурменився, тому є нехибні доводи і документи”. На жаль одначе по всіх попередніх балаканнях не схотіли автори і тут навести сих документів, і взагалі не постарались розгорнути сеї ефектної теми, а натомість широко розроблюють мало переконуючий для московської сторони мотив невдячности Хмельницького супроти короля. Король йому дав гетьманський титул, клейноти, пробачив провини, а він королівських послів зневажав, Смяровского вбив, покликав на ново Татар по зборівськім замиренню, привів до Берестейської війни, по білоцерківськім до Батозької. При тім відповідь спиняється на виясненню того, що зборівська деклярація не була трактатом короля ні з Хмельницьким, ні з козаками, а тільки актом королівського милосердя. Хан побачивши “злість хлопську, так горду шию (Х-го) під ноги короля нахилив, що він мусів просити ласки й милосердя”. “Не трактовано там з Хмельницьким, ані з військом Запорозьким, тільки хан, вважаючи дуже невідповідними, щоб піддані повставали против свого пана, і такий приклад не може бути милим усім монархам, вложився в то і причинився за ним”. “З якою покорою і слізами він тоді у ніг його кор. велич. лежав!-але була то вовча покора, і сльози корокодилові”,-Хмельницький зараз знову вернувся до своїх злих замірів. Побіжно і глухо згадується про те, як він і против царя підбивав Орду, аби мати чим їй заплатити, і знову широко висвітлюється негідна поведінка під Берестечком-як він “з ханом і всіми ордами соромно втік з поля і не оглянувся аж у Криму, кинувши в таборі козаків і дурне поспільство, що його татарською силою примусив до ребелії”. Під Батогом він знущався як хотів над бранцями, “і що більше-і ніколи не чуване-він викупав їx у Татар уже з дороги і тиранізував, на очах своїх велів убивати їx лютою смертю, особливо людей з визначніших фамілій, добре заслужених перед Річеюпосполитою”. “А коли деякі конфіденти питали Татар, на що вони йому позволяли такі люті вчинки, відповідали вони, що якби він бувши бісурменином звязав себе присягою бісурменською, а не християнською, то ми б йому того не дозволили; але що він будучи бісурменином зложив присягу християнську, то ми його не вважали кривоприсяжцем, і не боронили йому того; инакше на шаблях би його рознесли!”
“Як же тут вірити, що він воює за віру грецьку, коли він стільки людей сеї реліґії чисто віддав у різницю, позволив Татарам тисячами їx брати та до Орди гнати. А звідти не кожний з них вернеться, бо не кожний на окуп здобудеться, а там не тільки віру забуде, але й від самого Бога відступить, особливо жінки, й діти що ще не мають повного розуму і в вірі добре не уґрунтувались. Стільки той несамовитий чоловік убив християнських людей римської й грецької віри, убив на душі і на тілі-і ще йому вірити, що він за віру воює! Нехай цар. вел. подумає, чи годен він пожалування й милосердя його цар. вел., і його високого посередництва (“медіації”), з котрим (цар) посилає своїх високих послів?
