Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596 - Леп'явко С. (читать хорошую книгу полностью txt) 📗
Дрібніші козацькі підрозділи діяли в складі військ різних правителів. Водночас козаки не забували й про свій «рідний» театр бойових дій – причорноморський. Частина запорожців залишалася на Січі й принагідно намагалася дошкулити противнику. На початку червня козаки захопили турецьку фортецю Очаків, що було значним успіхом. Там вони взяли велику здобич, у тому числі нібито й сорок гармат, однак, відступаючи, не змогли зруйнувати укріплення, бо не мали для цього ні достатніх сил, ні пороху. Частину трофеїв запорожці надіслали в подарунок семиградському князеві.
Перелом у війні настав у серпні 1595 року. Османська імперія мала великі людські й матеріальні ресурси. Після невдач перших років війни турки змогли зібрати потужні збройні сили, і візир Синан-паша розпочав наступ на придунайські землі. Султан знову наказав кримському ханові йти в Угорщину через Україну Навчений досвідом, Ян Замойський уже не відсиджувався на півночі Галичини. Він зміг швидко зібрати військо та шляхетське ополчення й вирушив назустріч загрозі – на Поділля. Потім, намагаючись здобути вигоду для Польщі, Замойський повів своє військо до Молдавії, вигнав звідти господаря Резвана, а на його місце посадив свого ставленика Єремію Могилу. Коли ж турки пішли на польське військо до Цецори, Замойський запропонував мир на прийнятних для обох сторін умовах: Молдавія залишиться під владою турків, але правителем країни буде Могила. Крім того, поляки пообіцяли, що не пропускатимуть козаків на Подунав'я. Турки згодилися, оскільки так під їхню владу поверталася значна територія, яку поляки фактично захищали від козаків. Тобто з точки зору антитурецької коаліції, дії Польщі були вигідні саме Османській імперії, тому союзники сприйняли польську політику як зраду інтересів християнських народів.
Замойський розташував польські війська вздовж молдавського кордону й дійсно перетнув козакам шлях до Молдавії. Лише дрібні козацькі загони діяли й далі в складі військ союзників. Однак основні козацькі сили, які повернулися в Україну, мусили йти на Волинь і Київщину, оскільки Поділля вже було зайняте. Так закінчилася понад півторарічна участь козаків у війні «Священної Ліги» проти турків.
Молдавські походи козацтва 1594–1595 років засвідчили великий військовий та організаційний потенціал козацтва. Уперше в історії воно виступило як самостійний суб'єкт міжнародних відносин, адже влада воюючих християнських держав зверталася з проханням про військову допомогу безпосередньо до козаків. Чисельність усіх козацьких підрозділів сягала дванадцяти тисяч чоловік, що відповідало тогочасним арміям багатьох європейських держав. Козацтво було надійним союзником, оскільки послідовно дотримувалося ідеї боротьби християнських народів проти турецького панування в Європі.
III. Опанування волості (вересень 1595 – січень 1596)
У вересні 1595 року розпочався новий етап козацьких війн кінця XVI ст. Відрізані від епіцентру воєнних дій, козацькі загони постали перед вибором: шукати шляхи продовження війни проти турків, вести боротьбу проти влади та шляхти у волості чи саморозпуститися й розійтися по домівках. Очевидно, найскладніше було зробити останнє. Півтора року успішних воєнних дій проти давнього ворога привели до значного зростання кількості козаків за рахунок добровольців. Козацтво пишалося своєю боротьбою проти «неприятеля святого Хреста» та уважало дії Польщі зрадою інтересів християнства. Заохочуване Австрією, Ватиканом та іншими союзниками, воно прагнуло лише до продовження війни проти турків. Однак козаків відрізали від кордону, а на відкритий збройний конфлікт із польським військом, для прориву в Молдавію вони не були налаштовані. В очікуванні поліпшення ситуації, козацькі загони не розходилися, але це змушувало їх шукати засоби для існування, адже тисячі людей в козацьких підрозділах потребували хоча б мінімуму – харчування та місць проживання. Для цього козаки змушені були постійно завойовувати нові королівські, магнатські й шляхетські маєтки, оскільки довгий постій виснажував місцеві ресурси.
Таким чином, польська влада спровокувала ситуацію, у якій козацтво переспрямувало свою енергію з турків і татар на місцевих землевласників. Самі козаки вважали свої постої та побори явищем тимчасовим, а свої дії – абсолютно справедливими, ігноруючи позицію влади та шляхтичів щодо цього. Така оцінка подій була характерна для всіх козацьких старшин і неодноразово звучала в листах Наливайка та Лободи, полковників Федора Полоуса, Матвія Шаули, Саська Федоровича та ін.
Коли польські підрозділи на початку осені 1595 року завоювали Поділля, військо Григорія Лободи відійшло на північну Київщину. Своєю резиденцією Лобода обрав Овруч, а окремі козацькі загони розійшлися по містечках і селах Київщини та південної Білорусі. Козаки відряджали в поселення, окрім тих, де були їхні постої, постачальників, які накладали на місцевих мешканців податок. Зрозуміло, що основний податковий тягар лягав на маєтки великих і середніх землевласників, де були сконцентровані значні матеріальні та продовольчі ресурси. У великих маєтках зберігались значні запаси продовольства, утримувалось багато худоби і коней, всього необхідного для щоденного харчування, тому козаки становили найбільшу загрозу саме для магнатів і шляхти. Згодом багато істориків писало, що козаки боролися проти «феодального гніту», хоча насправді причина такого протистояння була іншою.
Лобода та його найближче оточення поводилися досить спокійно, на відміну від Наливайка. У середині вересня 1595 року Наливайко повернувся з Угорщини. Шлях його двохтисячного загону пролягав через Карпати, а далі – повз Самбір і Замостя. Рух Наливайка саме таким маршрутом викликав у влади та шляхти тривогу. Пішли чутки, що Наливайко збирається спустошити маєтки канцлера Яна Замойського, аби помститися йому за укладення миру з турками. І нібито саме з цією метою Наливайко повернувся з Угорщини. Однак він швидко пройшов Галичину і рушив прямо на Луцьк. У місті якраз був ярмарок, а місцева шляхта зібралася на судове засідання. Наливайко зупинився під Луцьком для відпочинку. Невідомо, які дії він запланував, однак шляхта й міщани, хоч і мали прекрасні можливості для оборони міста та потужного луцького замка, вирішили від Наливайка відкупитися. Купці, шляхта й місцеві євреї зібрали кілька тисяч злотих і відрядили до нього цілу делегацію на чолі з католицьким єпископом. Делегація вручила Наливайкові викуп, і його загін поводився надалі мирно, хоч і провів під містом кілька днів. Цікаво, що в луцьких судових книгах немає скарг на козаків, однак місцевий митник скаржився, що ситуацією скористалися купці, які розбіглися, не заплативши мита. Але згодом міщани все-таки звернулися до короля з проханням зменшити їм податки й аргументували це тим, що вони постраждали від козаків.
Перебування Наливайка під Луцьком аж ніяк не стало другорядною подією в історії козацького руху. Місто було центром Волинського воєводства та одним з найбільших міст тогочасної України. Саме на Волині знаходилися маєтки найбільших українських магнатів і шляхти. Ще два роки тому Косинського зупинили й розбили далеко від Луцька, на межі волинських і київських земель. Тепер же козацький загін зміг легко пройти через Волинь, щоправда, не зі сходу, а із заходу, та ще й узяти з Луцька викуп. Це свідчило про зміцнення позицій козацтва та розгубленість влади, адже, на відміну від 1593 року, проти Наливайка не були зібрані ні посполите рушення, ні приватні війська магнатів.
Відпочивши під Луцьком, Наливайко вирушив у Білорусь до Слуцька. Можливо, заохочений отриманим у Луцьку досвідом, він надіслав листа слуцьким міщанам з вимогою надати йому стацїї й зібрати п'ять тисяч злотих. Цікавим є пояснення причин його грошових вимог: «на залізця до стріл, які на неприятеля Хреста святого вистріляв у Венграх». Немає сумнівів, що Наливайко визнавав свої дії абсолютно справедливими. Він уважав себе й своїх людей захисниками християнства: вони повернулися з війни проти турків і тому заслуговували на гроші та постачання як для утримання козацького загону, так і для підготовки до нового походу.
