Гастарбайтерки - Доляк Наталка (книги онлайн без регистрации TXT) 📗
— Я не могла тебе збудити, — пояснювала Ельза.
— Ви чим хворієте? — запитав німець і приготувався занотовувати.
— Ніколи й нічим, — відказала Халла, мов піонерка, бо вона дійсно не хворіла. Навіть смішно стало, що про серце сказали. — Скоріш за все, я перевтомилась. — Хотіла додати, що сьомий рік без відпустки, але втрималася, бо ж образить компаньйонку.
Лікар простягнув Галі рецепт і попросив стежити за собою. «Якщо, — попереджав надто серйозно, — відчуєте дискомфорт в області грудей — негайно до лікарні».
Українка відчувала, що з її тілом не все гаразд. Взяти хоча б ранковий цирк із цим дивним серцебиттям. Але, вмившись та поснідавши, відмахнулася від самокопирсання. «Просто злякалась. Кожен злякається: прокидаєшся, а над тобою цілий консиліум. От двигун і дав збій — заторохкотів».
Про неприємний випадок скоро забули, лише підсміювалися з міні-летаргічного сну Галини. Було повно клопоту з іншим. Фрау Ельза почала скаржитися на здоров’я, а точніше, на його відсутність. Лягала до приватної клініки двічі на рік. Не так, як зазвичай, — робити пластику, а для повноцінного лікування від старості. Останній рік і не звертала особливої уваги на пил, розкидані речі чи неприбране собаче лайно. Воліла, аби Халла побільше сиділа біля неї, розповідала, слухала, читала. Стара настільки призвичаїлася до української кухні, що просила приносити голубці та млинці до лікарні. Після більш-менш успішної терапії по півроку почувалася наповненою життям. Навіть подеколи серед спекотного літа бігала голяка по двору, згадуючи буремну молодість, яка рвучко закінчилася лише кілька років тому.
Іноді в доволі грубій та образливій манері попереджала Галину, аби та не роззявляла рота на її нерухомість. Це дивно було чути, але лікар, який приходив раз на тиждень, втаємничив Халлу, що стара аристократка потроху виживає з розуму, хоча фізично залишається ще доволі міцною жінкою як для свого віку. В один із днів зарплати Галя принесла до сховку зароблені гроші, відкрила шкатулку й мало не знепритомніла — її багаторічних накопичень не було на місці. Халла повільно спустилася донизу й повідомила про це хазяйку, натякаючи, що знає, хто міг залізти до «банку». Німкеня влаштувала істерику, звинувачувала українку в підступності й поклонінні золотому тільцю, грозила карою небесною та вічними муками. Коли слова закінчилися, тихенько вийняла з пазухи туго напханий мішечок із грішми й віддала Галині.
— Ти хочеш мене покинути… — плакала, як дитя. — Залишити мене з цими собаками, — вказувала на портрети пращурів на стінах, але мала на увазі власне собак, що гавкали на подвір’ї.
Після цього йшла нескінченна пісня про невдячність східняків, особливо українців, про їхню другосортність і мерзенність. Допетравши, що Халлі набридає скиглення, стара падала на коліна, плазувала й перепрошувала, цілуючи подерті капці служниці. Коли шоу закінчувалося і пристрасті влягалися, жінки сідали вечеряти, а згодом ішли спати. Так жили майже два роки. Це лише пишеться так швидко — два роки, а два роки — це двадцять чотири місяці, що становить… Галина завжди заспокоювалася, рахуючи. Будь-що. Власні гроші, дні, проведені на чужині, експонати у музеї, кількість доріжок, що пропливла у басейні. Фрау Краге зробила Халлі такий подарунок на черговий день народження — абонемент до басейну на рік. «Прив’язала ще на триста шістдесят п’ять днів, — рахувала Галина, але не пручалася. — Нехай буде, як буде. Колись же повернусь».
На початку двотисячного Галина з сумом довідалася, що Леонід та Ольга розлучилися. Чоловік повернувся додому, а жінка вискочила за заможного підстаркуватого німця. Майже всі, з ким була знайома Галя, вже роз’їхалися по домівках. Будували оселі, купували машини, навчали дітей. Витрачали зароблені на чужині важкі гроші, компенсуючи прогалини, які утворилися в стосунках з рідними за роки гарування на чужинах.
Колишня вчителька вряди-годи навідувалася до знайомих, не забувала, приносила гостинці, вітала зі святами. Навіть із єврейкою Оленою підтримувала стосунки. Та за кілька років і її здуло з Німеччини. Поїхали до Ізраїлю, не витримали. Світлана, яка колись вводила Халлу в курс прибиральницької справи, подалася додому не з власної волі. Її затримала поліція на місці злочину. Світлана крала панчохи. Її депортували три роки тому. Дехто приїжджав на рік-два, з такими знайомилася, але не встигала добре взнати, як вони зникали. Заздрила цим малознайомим людям. Якщо не затрималися — їх хтось чекає, гроші, які заробили, потрібні на конкретну справу, мрії здійснилися, отже, все добре…
Іноді з острахом уявляла, що буде, якщо одного ранку чи ночі Ельза помре. План подальших дій зовсім не вимальовувався. Хоча розуміла, що після смерті фрау Краге лишатися в Берліні немає сенсу, потрібно буде їхати на Батьківщину. Лише подумала про це, як солодко-нудотно защемило в грудях. Їхати. Куди? Що там? У країні, яку залишила давно. Телевізійні новини сповіщали про зміни в країні — Галя з одних раділа, тішилася, інші засуджувала. Ельза спеціально для служниці придбала пакет російських та українських каналів і разом із українкою переймалася політичною долею молодої держави.
«Це ж, якщо приїду, десь треба пересидіти, допоки не куплю житла, — розмірковувала. І раптом згадала: — Оксана!» — й покотилася сльоза.
Чого це вона на мало не десятиліття викинула з пам’яті подруг? Виходить, зрадила, забула… «Отака я — завжди всіх кидаю. Думаю лише про себе. Мало мені того, що спокутую важкою працею та відривом від рідної землі своє ставлення до матері й сина, то ще й за подруг мені на тому світі довіситься».
Після довгих терзань подзвонила Оксані. Дивно, але говорили якось сухо, ніби й тем для розмови не було. З голосу здалося, що Оксана ображається. Запитала відверто. Виявляється, ні. Просто життя дуже складне. Кінці з кінцями не зводять. «Усі працюють, а грошей катма…» — бідкалася подруга цілісіньких півгодини. По закінченні бесіди у Халли на душі лишилися неприємний осад і бажання віддати половину своїх заощаджень подрузі, але враз охолола. Поміркувавши, різко вимовила вголос:
— Я тут кряжилася, щоб отак віддати? Вони зі своїми сім’ями жили в злагоді й теплі… Я б усі гроші віддала, аби помінятись. Проблеми… Смішні люди називають проблемами безгрошів’я. Смішні. — Галя взялася перераховувати, розкладати на купки та нюхати рожеві купюри по п’ятсот євро…
Осіннє сонце цнотливо гладило маківку Халли, коли вона граблями хвацько збирала докупи опале брунатно-помаранчеве листя. Фрау Краге тихо сиділа на ослінчику посеред подвір’я й дивилася на розмірені рухи служниці. Час від часу згадувала, хто в домі хазяїн, і голосно командувала, аби Халлочка підібрала ще там і отам. Уже минули ті часи, коли українка відразу кидалася виконувати накази дивакуватої фрау. Вона по-філософськи вислуховувала розпорядження, кивала, погоджуючись, і робила по-своєму, як знала та вміла. А німкені й діла не було, виконуються її накази чи ні: головне — наказати, ще раз скористатися позицією головнокомандувача.
Галина Сергіївна вже зжилася з думкою, що Німеччина — друга її батьківщина. З роками притупився біль від розлуки з рідним містом над Дніпром. Фізична втома перекрила шлюзи до головного мозку, до спогадів, роздумів та самокопань. Галочка жила, ніби в киселі, робила всю роботу повільно й розмірено, говорила повагом, нікуди не поспішаючи.
Понад два роки, вирушаючи по магазинах за продуктами й необхідними в господарстві речами, Галина користувалася не громадським транспортом, а стареньким Ельзиним автомобілем. Німкеня заздалегідь влаштувала Галу в школу, де та вивчилася кермувати та отримала водійські права. А після цього урочисто презентувала заробітчанці на шістдесятилітній ювілей свій «Форд Фієста» 1986 року випуску. В теперішній Галині годі було впізнати колишню вчительку з України. Жоден не відрізнив би цю елегантну пані від корінної європейки. Та ще й сказали б услід: «О-о, це аристократка, диви, як іде».
