Роксолана - Загребельный Павел Архипович (е книги .txt) 📗

— Ти рабиня для втіхи й насолод.

— Для насолод? Яких же?

— Моїх.

— Твоїх? — Вона засміялася. — Чи не занадто ти кволий для насолод?

Він образився. Блиснули гнівно йому очі, сіпнулася щока. Пожбурив книгу на килим, гукнув:

— Підійди сюди!

Вона ступнула мовби й до ложа і ніби вбік.

— Ще ближче.

— А коли не хочу?

— Маєш слухатися моїх велінь.

— Ти ж християнин? Бо не схожий на турка. Християнин? Це було так несподівано, що він розгубився.

— Хто тобі сказав, що я був християнином?

— А й так видно. Хіба неправда?

— Тепер це не має значення. Підійди.

— Не підійду, поки не знатиму.

— Що тобі ще?

— Повинен відповісти мені.

— Ти нахабне дівчисько! Підійди!

— Ні, ти скажи мені. Чув про тих сімох отроків, що заснули в Ефесі?

— В Ефесі? Ну то що?

— Вони досі сплять?

Ібрагімові починала вже подобатися ця дивна пригода у власній ложниці.

— Принаймні я не чув, щоб вони прокидалися, — сказав він звеселено. — Тепер ти вдоволена?

— А той священик? — не відступалася вона.

— Який священик?

— У святій Софії. Коли турки з їхнім султаном вдерлися до Софії, там правилася свята служба, всі стояли на колінах і молилися. На амвоні стояв священик, який вів відправу. Тоді яничар з шаблею кинувся на священика і вже замірився, щоб розрубати його, але той затулився хрестом, позадкував до стіни храму, і стіна розступилася і сховала священика. Він вийде з неї, коли буде кінець невірним. Ти мав би чути про це.

— Не чув, і ніхто тут не чув про таке. Це якась дика вигадка.

— Чому ж дика? Це знають усі поштиві люди. Настася зграбно ступнула ближче до ложа, нахилилася над кинутою книгою, перегорнула сторінки.

— Не знаюся на цьому письмі. Якесь дивне.

— Вмієш письма?

— Чому б не вміла? Всього вмію.

— То йди до мене.

— Не піду. Цього не вмію й не хочу. З тобою не хочу.

— Примушу.

— Хіба що мертву.

— Ти дівчина?

— Мав би побачити вже.

— Але ж ти не хочеш, щоб я на тебе подивився. — На Ібрагіма насувалася незрозуміла нехіть. Думав уже не про втіху, а про те, як знайти почесний для себе відступ і як поводитися з цим дивним дівчам надалі. Казати правду, Рушен як жінка нічим не приваблювала Ібрагіма. Жінка має бути безмовним знаряддям втіхи, а не вдарятися у високі розбалакування, щойно ступивши до ложниці.

— Ти чия донька? — спитав він, щоб виграти час.

— Королівська! — засміялася Настася, зухвало стріпнувши пишними своїми червонястими косами. Ібрагім не зрозумів. Або не повірив.

— Чия, чия?

— Сказала ж: королівська!

— Де тебе взято?

— У королівстві.

— Де саме, питаю.

— Вже там нема, де була.

Він поглянув на неї уважніше, прискіпливо, недовірливо, навіть зневажливо. Нікчемна самозванка? Просто дурне дівча? Але ж справді дивне на вигляд і вдачею. І поводиться вкрай химерно. Ніколи ще не чув він про рабинь, які б сміялися, щойно попавши в рабство.

Йому захотілося подумати на самоті. Не знав самотності, не мав часу на неї, але іноді гостро відчував у собі якусь нез’ясовну тугу. і лише згодом відкривалося: то туга за самотністю. Прагнемо того, чого позбавлені.

— Гаразд, — махнув він утомлено. — Іди сьогодні. Покличу тебе згодом.

— Куди ж мені? — дивуючи його ще більше, спитало дівча. — Знов туди — їсти й спати?

В ній таки справді було щось не таке, як в інших людях.

— А чого б ти хотіла?

— Науки.

— Може, ти забула, хто ти?

— Рабиня. Але дорога.

— Ти все знаєш?

— Якби все, не хотіла б учитися.

— Тебе ж учать співати й танцювати?

— Вмію без того. Можу заспівати тобі, як мене куповано, Послухай-но.

Вона присіла на килим, згорнулася клубочком, ледь доторкуючись пальчиками до грубої арабської книги, глибоким, тужливим голосом завела: «За саму Настасю дев’ять тисяч. За стан гнучкий десять тисяч. За біле лице одинадцять. За білу шию аж дванадцять. За сині очі та й довгі вії тринадцять. За тонкі брови чотирнадцять. За косу злоту аж п’ятнадцять…»

Скочила на ноги, відбігла до дверей.

— Маєш пісню. Досить з тебе?

— Іди. Дай мені час для думання. Вона ще не вірила.

— Отак і йти? Я ж рабиня.

— Іди, йди. Ще тебе покличу.

— Мала втіха!

Вона вийшла від нього, сміючись, але він не хотів чути того сміху, хотів думати.

А що думати — не знав. Порадитись? Про жінку не радяться. Проти них хіба що беруть свідків, коли жінка здійснить паскудство. «А ті з ваших жінок, котрі здійснюють паскудство, — візьміть у свідки проти них чотирьох з вас. І коли вони засвідчать, то тримайте їх у домах, поки впокоїть їх смерть або аллах влаштує для них шлях». Був Гріті, який стояв осторонь ісламу. Але з Гріті не хотілося б розмовляти про цю дівчину, бо ж при зустрічі він і так неодмінно підморгне і спитає з брудною чоловічою відвертістю: «Ну як засмакувала вам роксоланочка?»

Ібрагім лежав і перебирав у пам’яті вірші четвертої сури корану «Жінки». Завжди знаходив у цій книзі втіху, надто там, де згадувалося його ім’я. Знав, що то пророк Ібрагім, якого християни звуть Авраамом, але однаково мав втіху, читаючи: «Адже ми дарували роду Ібрагіма писання й мудрість». Може, й Феррох-хатун, підбираючи для малого свого раба мусульманське ім’я, зупинилася на Ібрагімі, щоб сповнити гордістю його дух? Бо про його дух вона дбала затято й запекло, тіло віддаючи природі, яка без нічиєї помочі вже чотирнадцятилітнім зробила Ібрагіма палким і відданим коханцем його доброї господині. Тепер вона десь спливає у невтішних сльозах, а він має знайти розумний вихід із безвиході, в яку потрапив, купивши на Бедестані дивну рабиню. «І ніколи ви не в стані бути справедливими між жінками, хоча б і хотіли цього. Не ухиляйтеся ж усім ухилянням, щоб лишити її ніби висячою. А коли ви владнаєте і будете богобоязливі, то воістину аллах прощаючий, милосердний».

До ранку майже не заснув. Євнуха, який поткнувся був, щоб спитати, чи не привести улюбленицю Ібрагімову Хюму, вигнав утришия. Євнухи — найнестерпніші. Завжди знають те, чого не слід знати нікому. Розпитати Рушен не могли, бо вона нікому не стане відповідати (навіть йому, на жаль), але здогадалися й так, раз відправив він рабиню дочасно й передчасно. А може, саме вчасно?

І тут він злякався: а чи не виявив він слабості, чи не піддався затаєним чарам цієї чужинки? Принаймні мав би напоїти її міцним вином і хай би тоді спробувала виказати свою варварську суміш гострого, як бритва, розуму і мало не дитячої наївності. Але ж він не зробив цього. Відпустив Рушен, не доторкнувшись до її тіла, і відпустив передчасно й дочасно. Не інакше — чари. Його ошукано. Він піддався наївній баєчці про високе походження і про чистоту мало не ангельську. Ібрагіме, Ібрагіме!..

Над Стамбулом нависала холодна зимова імла, але султан виявив бажання їхати па Ок-Мейдан стріляти з лука по гарбузові. Бажання падишаха священне. Ібрагім супроводжував Сулеймана, тримаючись коло почесного правого стремена. Він був сама поштивість і запобігливість на цьому почесному місці правої сторони, що зміцнює небосхил, і потішав султана, описуючи їхні вправи стилем придворних пишномовців-лакиз: «Коли високий султан, сівши верхи, з августійшим кортежем поспішив у путь досконалості, поштивості й служіння і за звичаєм халіфів у вільний від державних турбот день прибув на поле стріляння по гарбузу, який уже чекав на місці проходження його величності, чухраї й аджеми [15] вмить стали ганяти гарбуз, піднятий на двісті гезів над землею, і великий падишах, ніби лев, створивши собі пазурі з стріл і лука, став метати в гарбуз стріли випробування, заохочування і налякування згідно з словами: «І приготуйте для них, скільки можете, сили і загонів кінних; або ви налякаєте». Щаслива права сторона прикрасилася стоянням головного наглядача царських покоїв і великого сокольничого Ібрагіма, який також метав стріли в свій гарбуз, і високогідні вельможі султанські, заохочуючи один одного, метали стріли щастя в гарбузи, підставлювані їм аджемами, та не могли зрівнятися всі ті гарбузи з гарбузом високого султана, жовтим, в червоних і чорних смугах, ніби кров од стріл і синці од могутніх ударів його величності. Що то був за гарбуз! Глиба, ніби дерево без стовбура, або голова богатирського воїна, що взірцево підставив її під кам’яні удари стріл. Вона схожа на товстий сук самшитового дерева, що виставило себе на стрільбище. Це гніздо голубів, яких каміння стріл змушує злякано злітати, або райська фінікова пальма, яка підставляє себе його величності, намісникові нашого часу».