Перехресні стежки - Франко Иван Яковлевич (читать полностью книгу без регистрации txt) 📗
— Жию, бо мені там вигідно, і жив би, якби сей дім належав до пана старости і пан староста винаймали його. А злихварськими справками Вагмана я досі не стрічався.
— Не стрічалися? Але ж він розкинув свої сіті по всіх селах.
— Не знаю про се. Як наскочу на який слід, то можуть пан староста бути певні, що без найменшого огляду на те, що він мій господар, а я його локатор, цупну його так, як тілько зможу.
— Ну, коли се ваша серйозна воля, то я думаю, що на нагоду недовго будете ждати.
Д-ру Рафаловичу справді недовго прийшлося ждати на нагоду. Одного вечора, коли він уже був сам і мав замикати канцелярію, в дверях явився високий жид у довгім жупані, худий, з чорною бородою і довгими пейсами і, поклонившися, зупинився мовчки коло дверей.
— Чим можу вам служити? — промовив Євгеній, підходячи до нього ближче.
— Я Вагман, — промовив жид, роблячи крок наперед.
— Властитель сього дому?
— Так.
— Дуже мені приємно.
Євгеній подав йому руку. Він досі не бачив його ніколи, бо тоді, коли наймав помешкання, його не було дома, і він умовився і платив піврічний чинш його жінці, що завідувала всіми домами, жидівським звичаєм записаними на її ім’я.
— Ще не знати, чи буде вам приємно, — мовив Вагман, злегка всміхаючись.
— Або що? Приносите мені якусь неприємну новину? Хочете виповісти мені помешкання?
— Е, ні! Але я знаю, що вам там різні пани натуркали вуха, що я лихвар, п’явка, небезпечний чоловік.
— Ну, то подвійно приємно буде мені, коли дізнаюся від вас, що се неправда.
— А як дізнаєтеся, що правда?
— Ну, — мовив Євгеній, сміючись, — то ви були би перший лихвар, що признається до сього одверто, а в такім разі все-таки цікаво пізнати такого білого крука. Але поперед усього — перепрошаю, що так говорю з вами коло дверей. Маєте, може, до мене яке канцелярійне діло?
— Ні. Я думав, що пан меценас мають нині троха вільного часу. Давно збирався… хотів поговорити де про що…
— Дуже радо служу, хоч надто багато вільного часу й не маю. Але в такім разі позвольте, що замкну канцелярію і попрошу вас до себе нагору.
Коли були в Євгенієвім помешканні, сей попросив Вагмана сідати і потрактував його цигаром, але Вагман не взяв, звиняючися тим, що не курить.
— Мушу вам сказати, пане меценас, — говорив він, якось скоса позираючи на Євгенія, — що я, заким прийшов до вас, добре вивідувався про вас: із якого ви роду, де вчилися, де практикували. Се у нас звичайно робиться, коли хто хоче мати з ким діло.
— Ов! Значить, ви хочете мати зо мною якесь діло?
— Так. Не бійтеся, зовсім не лихварське і не таке, про яке вам говорили ті панове, що вас остерігали передо мною.
— Дуже цікавий дізнатися!
— Ну, та поки почнемо говорити про се діло, я мушу сказати вам дещо про себе. Бо не досить того, що я знаю вас; треба, щоб ви знали мене і не йшли насліпо.
— Дуже добре.
— Так, отже, я скажу вам, що я справді лихвар. Пощо таїтися з правдою? То значить, пану старості ані пану президентові я в сьому не признаюся, але вам мушу. Скажу ще більше: мої товариші-лихварі уважають мене найгіршим, найнебезпечнішим лихварем, тому що я знаю закони і тисячні крючки, знаю людей і людську вдачу і вмію так зручно обмотати їх, що вони тілько зіпають у моїх сітках, але ніколи не можуть видобутися з них.
— О, то ви небезпечний чоловік, — сміявся Євгеній, усе ще вважаючи ті Вагманові признання якимсь жартом.
— Се вже вам інші сказали, то я не потребую повторяти, — спокійно і поважно мовив Вагман. — Тілько бачите, пане, між мною і іншими лихварями є одна різниця. Знаєте, між лихварями бувають спеціалісти: одні зичать гроші, інші ведуть лихву збіжжям, худобою, поживою для селян; одні обмежаються на селян, інші на офіцерів, одні дають під застав, інші на векслі. Я випробував усякі способи і зробився… як би то вам сказати — добродієм добродіїв.
Євгеній голосно засміявся.
— Не жартую, — мовив поважно Вагман. — Адже знаєте, що лихварів називають добродіями людськості. Ну, а я добродій тілько одної частини.
— Якої ж то частини?
Вагман похилив набік голову, мовби надумувався, як би то висловити свою думку.
— То так є. Я ділю людей на дві часті: одні такі, що працюють, порпаються в землі, гиблюють дошки, ріжуть, шиють, будують. То прості люди. А є інші, що тим простим людям роблять добро, і більше нічого. Пан дідич — ну, що він робить? Глядить, щоб наймити та робітники не гаяли часу, щоб робили порядно, служили вірно. Чи сам він потрафив би зробити порядно яку-небудь роботу, чи зумів би служити вірно, — про се ніхто не питає. Він жиє тілько на те, щоб для нього інші робили добре, щоб йому служили вірно. Він приучує інших працьовитості, точності, вірності, — одним словом, він робить їм добро — і з того жиє. Розумієте тепер, чому я називаю його добродієм.
— Розумію, розумію…
— Ну, або у нас у місті пан староста, пан президент, пан інспектор, панове судді — що вони роблять? Добро іншим, і більше нічого. Вони піддержують порядок, хоронять справедливість, приучують людей любити вітчину і поважати закони. Чого ж вам треба більше?
— Та хіба я жалуюся?
— Я довго придивлявся тим порядкам, і, знаєте, пане меценас, — мене обрушила велика нерівність. Тому брудному хлопові, тому ремісникові, тому бідному згінникові, гандляреві кождий робить добро, кождий дбає за нього, за його тіло й душу, кождий з усеї сили приучує його до працьовитості, до точності, до справедливості, до любові вітчини, а мої товариші-лихварі приучують їх навіть жити без поля, без хати і без хліба. А тим добродіям, учителям, ніхто не квапиться робити добра, їх ніхто нічого не вчить. Вони, мовляв, усього навчилися по школах. Ну, пане, я відчув їх кривду, кинувся робити їм добро, опікуватися ними, проходити з ними свою школу і скажу вам, що можу похвалитися значними успіхами.
Зацікавлення, з яким Євгеній зразу слухав Вагманових слів, звільна перемінялося на обридження. Те, що він зразу вважав жартом, почало виглядати на цинізм.
— Не розумію, пане Вагман, пощо властиво…
— Перепрошаю, — перебив його Вагман зовсім поважно, і його очі почали набирати якогось дивного блиску. — Я прийшов представитися вам і хочу представитися не ліпшим і не гіршим, як я є. Я сказав вам: я лихвар. Тепер скажу вам більше: я розкинув сіті по всім повіті. Не знайдете тут дідича, не знайдете посесора, не знайдете урядника, що не сидів би більше або менше в моїй кишені. А треба вам знати, що хто раз попадеться в мої руки, той хіба чудом Божим може виплутатися з них. У мене є способи, є тихі спільники, і дорадники, і помічники… Я веду свої ґешефти порядно! І не думайте, пане, що хочу сторгувати вас, щоб ви були моїм оборонцем, щоб заступали мої інтереси по судах. Слава Богу, я знаю закони настілько, скілько мені треба. І хоч як наші панове стискають на мене кулаки і закусують зуби, але законами нічого мені не вдіють. Ха, ха, ха! Вони знають один закон, а я знаю десять способів, щоб обійти той закон. Вони знають переграф — ну, що таке той переграф? Але я знаю далеко більше! Я знаю їх слабі сторони, їх привички, їх непрактичність, непорядність, негосподарність, лінивство, і все те — мої помічники. Ні, пане меценас, я досі не мав у суді ані одної справи і надіюся, що й не швидко буду мати. То ви не потребуєте боятися, що я схочу компрометувати вас своєю клієнтелею. О так, ті наші панове дуже були би раді, коли б я се зробив. Вони мали би оружжя против вас.
— Нащо їм оружжя против мене? — здивувався Євгеній.
— Нащо? Пане, як ви можете так питати? Адже вони бачать у вас ворога, бояться вас, раді би сяк або так скомпрометувати вас.
— Не знаю, пощо б їм се придалося.
— Ви не з їх круга. Ви русин, хлопський адвокат. Бояться, щоб ви не збунтували хлопів, не повикривали їх брудів та погані — дідько знає, чого ще вони бояться. Знаєте, у кого смалець на голові, той боїться сонця.
